Філософія та магія як позафілософська форма світоосмислення

Табу  і чаклунство усього лише протилежні полюси єдиної системи. Негативним її полюсом є табу, позитивним — чаклунство.

Магія в епоху Середньовіччі

Середньовічні вчені, як правило, вихідці  з арабських університетів, свої знання називали "природною магією". "Під природною магією я розумію надійні та глибокі знання таємниць природи, - напише в 1657 році Каспар Шотт, - тоді стають відомими природа, властивості, приховані сили, симпатії та антипатії окремих об'єктів, люди незнайомі з причинами таких дій та процесів вважатимуть їх рідкісними і навіть прекрасними" [6, 13]. Можна сказати, що таким "природним магом" був Ісаак Ньютон, який відкрив дію гравітаційних сил.

Магія це - глибоке знання окультних  сил природи і законів Всесвіту без їх порушення а отже, без  насилля над природою. Як відзначає Е. Блаватська, слово "магія" означає вище знання і дослідження природи, «глибоке проникнення в її приховані сили, таємниці, приховані закони, які формують основу кожного елемента (не має значення скільких їх є чотири, чи шістдесят). Саме слово походить з назви античних первосвящеників, яких величали Махами, Магами або Магінсами, а послідовників зороастризму – Магістрами (від кореня Meh ah великий, добре обізнаними, мудрий). Під магією розуміли стародавнє знання за межами святині, відоме як "поклоніння світлу, чи божествену духовну мудрість – як протилежність поклонінню темряві та неуцтву". Магія та чаклунство в значній мірі залежали від вищого рівня підсвідомості, ніж доступний для простих людей у повсякденному житті і мали справу з невидимою частиною психіки. Магію можна назвати наукою чи мистецтвом використання прихованих здібностей. Вона в значній мірі базується на інтуїції, що є більш інформативною, ніж можливості людського зору чи слуху.

Немає сумніву, що певні свідчення  магії виступають відгомоном герметичної філософії. Численні подібності та постійні посилання на Гермеса - Бога Тота, величезна кількість робіт, пов'язаних з герметичними традиціями - родючий грунти та ідейно-теоретичний фон середньовічної магії. Проте, маги – скоріше практики-експерементатори, ніж теоретики-концептуалісти. Маг бажає, щоб дослід був успішним, і для цього він вдається до всіх можливих богів, молитов і заклинань.

Гностики, що представляють досить поширену на початку нової ери  течію, тяжіли до герметичних традиції і вважали, що єдиний шлях до спасіння душі є "гносис" – занння, відання. Однак, досягається воно не через розум, а здобувається за допомогою магічних формул, одкровень, містичного союзу з божеством. Згідно з ученням гностиків, світ не є творінням самого Бога і одного з духів-посередників Деміурга, тому світом могли володіти злі сили. Христос є еманацією, закінченням Бога, посередниками між Богом і людиною служили певні зони - безтілесні істоти. Іноді зони трактують як нескінченно тривалі періоди боротьби між добром і злом.

За твердженням джерел, гностики поділяли людей на три категорії:

1) "пневматичні", в яких переважає  дух (пневма);

2) "психічні", з домінантою душі (психе);

3) "гілічні" – переважає матеріальна  сторона (гіле).

Останні засуджені на смерть, перші, обрані для спасіння, другі можуть врятуватися, якщо вони дотримуватимуться настанов перших, обраних, тих, що володіють «гносисом». Отці церкви вважали гностиків єретиками. Прихильники єретичного гносису, в свою чергу, проповідували неможливість примирення науки та віри, бачачи їх несумісними елементами. У ситуаціях, де критерієм істини ставала віра, наука була лише допоміжним і побічним заняттям.

Грецькі апологети 2-го століття виходячи зі сторони осмислення «Логосу дароносного» привернули увагу до особливого впливу слова. Широко використовувався тезис Філіона, який звертав увагу на те, що насіння логосу, що сприймалось як слово та думка всередині нас, здійснюють у нас самих певні трансформації. Промовляючи певне слово, ми породжуємо його зміст, тлумачення та розуміння. При цьому відбувається своєрідне загоряння логосу, яке передається від промовця слухачеві. Воно супроводжується діленням логосу, зміст якого поширюється між співрозмовниками. У той же час відбувається і його збагачення та нарощення, оскільки слово відроджує в іншому новий смисловий вогонь і новий шар внутрішньої мотивації. З цього випливає, що присутня раціональна потенція божественного логосу – logike – також походить від мудрості Бога. Логос ніколи не є повністю промовлений, але все, що виходить з логосу пов'язане з благодаттю, оскільки він спрямований на лікування людей від їхніх недугів.

Логос був одночасно як іманентним, внутрішньо спрямованим (як внутрішній зміст, що переважає можливості слова), так і вимовленим, тобто переданим у слові. Можна легко провести паралель між герметичною аксіомою «слово сильніше ніж зброя» і роздумами про силу і вплив слів у середньовічній полеміці. До цього приєднувався пафос античного трактування логосу, що представляв собою істинну міру, яка поєднує в собі мудрість і доброту. Його милостивий дарунок у тому, що логос є ще й "Спасителем, оскільки, знайдене в людині раціональне зерно, за певних обставин, зупинивши гріх та подолавши джерело спокус, перерізавши корені бажань, що суперечать розуму (з вказівкою на те, чого потрібно остерігатися), дає протиотруту від усіх бід і вказує на шлях до спасіння" [7, 31 – 36].

Християнських богослов, філософ і  вчений, представник ранньої патристики Ориген (близько 185-253/254) привернув увагу  тим, що проголошував розуміння Бога як "інтелектуальну та спіритуальну реальність". Ця реальність, з її інтелектуальною природою, не подається повному розумінню та усвідомленню, вона вище розуміння і буття, адже природа перевершує найясніший людський розум. Велике значення має той факт, що розум розширює свої кордони у просторі віри, а також виступає проти тих власних сил, які пропагають їх світське трактування та застосування. В цій ситуації можна простежити мирське спотворення розуму. Насправді, світ інтелекту далеко позаду від чуттєвого та тілесного світів. Пізнавана природа покладає великі надії на можливості розуму. Велич людини – у можливості долучитися до божественного розуму.

Твори, що дійшли до наших часів  під авторством християнського мислителя (V-VI століть) Псевдо-Діонісія Аеропагіта, "Аеропагетичний корпус" (Corpus Areopagiticum) включали такі трактати: "Про небесну ієрархію", "Про ієрархію церкви", "Про божественні імена", "Містичне богослов'я". Автор опирався на доктрину беззастережної невизначеності і неможливості опису Бога, а можливості пізнання Бога тільки через сходи аналогій. Згідно з цією доктриною, "благу Причину можна висловити багатьма чи кількома словами, але також повною та абсолютною відсутністю слів. Насправді, для її вираження, нема ні слів, ні розуміння, адже вона є вищою за все, і, якщо колись і являється, то лише тим, хто переміг все нечисте та чисте, перевершивши сакральні вершини, залишивши позаду всі божественні світила, висловлювання і роздуми, проникнувши крізь всі туманні завіси туди, де, як проповідує Писання, царює Той, хто вищий за все" [7, 44]. При такому пізнанні думка стає небагатослівною, для того, щоб вкінці позбутися будь-яких слів.

Якщо спробувати пояснити всі семантичні нюанси поняття "Божественна інтелігенція", це неминуче приведе до робіт "останного римлянина" і "першого схоласта" Боеція (приблизно 480-523). Варто зазначити, що в його працях тлумачення цього поняття дуже близьке до античної традиції. Почуття, уява, розум, як форми пізнання поєднуються у "божественний інтелект" – найвищий розум, якому доступне все, який ширяє над Всесвітом, всеохоплюючий та універсальний. Вчені припускають, що за традицією, що походить від Аристотеля, розум – це споглядання начал, вищих принципів. За Фомою Аквінським, всі духовні істоти наділені "інтелектами", а Творець - "інтелігенцією". У Боеція обидва слова (інтелект та інтелігенція) розглядаються як еквівалентні - божественний інтуїтивний розум, відмінний від дискурсивного пов'язаного з чуттєвістю "раціо". Інтелект ототожнюється з вістрям розуму. Метод інтелектуального, тобто розуміючого споглядання (intellectualiter) охоплює не образ (imago) предмета, за межі якого не може вийти ні фізика, ні математики, а прототипу цього образу, його дійсну форму, "яка є самим буттям (esse) і від якої буття і походить".

Прагнення до пізнання суті речей, зосередженість на пошуку загальної закономірності, приховані в характеристиках  середньовічного дискурсу, збилижували  та виводили в одну предметну область "природну магію" і науку.

Прихильником "природньої магії" оголосив себе Марселіо Фічіно (1433-1499), впливовий представник Флорентійської платонівської академії. Він оприлюднив герметичні доктрини. Ставлячи перед собою питання: "Чому ми так боїмося магії?" Фічіно дійшов до необхідності розрізнення грубої, спотвореної магії та природної магії. Профанна (поганська) магія базується на основі культу демонів, природна магія – використовує благий вплив небесних тіл на оздоровлення людського тіла. Можливості людей, що практикують в області медицини та сільського господарства, тим продуктивніші, чим більша їх схильність до зв'язування земних речей з небесними.

Природна магія пов'язана з  впливом природних причин на природні предмети і втілюється на основі законів  та необхідностей. Вона наслідує платонівську ідею про універсальну одухотвореність всіх речей, вводить спеціальний елемент – дух, який є найтоншою пневматичною субстанцією, що пронизує всі тіла. Життєва сила "духу" випромінюється від зірок. "Камені, метали, трави, ракушки молюсків, як носії життя і духу, можуть по-різному використовуватися відповідно до їх "сумісних властивостей". Тому Фічіно також робив талісмани, використовував чари музики – орфічні одноголосні гімни з інструментальним супроводом, що повинно було сприяти вловлюванню позитивного впливу планет і гармонії для "встановлення зоряної симпатії" [2, 266-267].

І хоча зв’язок магії з медициною оправдовувався лише тим, що сам Христос був цілителем, негативна оцінка всієї системи магії завжди в значній мірі було зумовлена ставленням релігії. Саме Середньовіччя вигнало магію з Божественного світового порядку і віднесло її до компетенції демонічних сил. Хоча за своєю суттю "природна магія" традиційно виступала проти релігії і часто піднімала чисто філософські питання. І якщо з "природною магією" пов’язували чудеса природних речей, то з штучною – зразки творчої діяльності людини, що піднімали її над природою, наприклад, винахід телескопа чи артилерії.

У зв'язку з цим можна виділити два значення у трактуванні магії. Згідно з першим – магія ототожнюється зі шляхом окультиста, у другому випадку – магія – це практичний вплив на дійсність. Це особливий вид діяльності, метою якого є зміна реальності на фізичному та тонших рівнях. Тонкі шари реальності, виходячи з магічних уявлень, є первинними відносно грубого фізичного світу. Наука заперечує таку залежність, як і саме існування тонких шарів буття. Сучасна наука працює з категорією ідеального, визнає ідеалізовані об'єкти, але ігнорує їх інформаційно-енергетичну специфіку. Для мага людина являє собою пучок енергетичних сплетінь, а космос містить у собі приховані сили і знання, можливість використання яких доступна лише обраним. І як у сфері наука, для того, щоб зробити наукове відкриття, потрібно володіти знаннями та неординарним розумом, так і в області позанаукового знання необхідні навички та здібності.

Через полярність енергетичних потоків, прийнято говорити про два магічні  напрямки: білої та чорної магії. За словами стародавніх легенд, подібно  до людина, яка після гріхопадіння переселилась у земне тіло, так і священні науки, що містять у собі таємну мудрість, набули форм твердих оболонок, через які не може проявлятися їх трансцендентна суть. Таким чином алхімія перетворилася в хімію, астрологія в астрономію. Вважалося, що шлях подолання перешкод, що розділяють видиме з невидимим, є шляхом таємниць. (Сьогодні це нагадує різноманітні і численні заняття у школах, на яких стражденні та допитливі учні задовольняють свої потреби у пізнанні та долученні до важливих і нетрадиційних знань).

Отож, поняття "секрети природи", "природна магія" і "священна філософія" виступають синонімічними. Особливу увагі привертає вчення арабського філософа Ібн Рушда (Аверроеса) (1126-1198). Автор семитомної медичної праці, знаменитий коментатор Аристотеля і захисник прав розуму в пізнанні, Аверроес був прихильником, говорячи сучасною мовою, космічного детермінізму та єдиного інтелекту. Цей активний інтелект, існуючи за межами і незалежно від емпіричних осіб, "є вічним колективним розумом людського роду, що не виникає і не руйнується і містить загальні істини в обов’язковій для всіх формі. Він є субстанцією істинного духовного життя, а пізнавальна діяльність людини є лише його частковим проявом. <>... Розумне пізнання людини полягає, таким чином, у безособовій і надособовій функції – тимчасовій причетності людини до вічного розуму. Останній і є тією загальною сутністю, яка реалізується у вищих проявах індивідуальної діяльності" [5, 287]. Ці далекоглядні припущення представляють віддалену аналогію та концепції ноосфери та ідеї інформаційного поля Всесвіту. У Середні Віки вони ж тяжіли до панпсихізму і були постійними супутниками містичних міркувань.

Джерела вказають на те, що "завдяки  хрестовим походам і мавританськом  університетам в Іспанії, європейці  дізналися про основи арабських  науки і магії". Вчені-маги Альберт Великий (приблизно 1193-1280) і Роджер Бекон (приблизно 1214-1292) володіли настільки обширною інформацією про природознавство, що мали славу чаклунів. Сам Тома Аквінський, будучи учнем Альберта Великого, під враженням від природознавчих дослідів, які проводив у своїй секретній лабораторії Альберт Великий, став поборником віри в чаклунство [6, 76].

Ці вчені-маги були переконані, що все відбувається на основі прихованих законів природи. Роджер Бекон написав  статтю під назвою "Про нікчемність магії", оскільки не вірив у можливість створити щось через заклинання духів. Альберт Великий стверджував, що при дослідженні природи потрібно постійно посилатися на спостереження і досвід. Більшу частину свого життя він провів у подорожах і написав значну кількість географічних праць, що свідчило про його спостережливість.

Роджер Бекон проводив експерименти з ввігнутим дзеркалом і запалюючим склом. За допомогою ввігнутого дзеркала віддалені об'єкти можна було побачити чіткіше. Вчений мав скло, через яке міг бачити все, що відбувалося на відстані 50 миль навколо, а також дзеркало, за допоиогою якого можна було підпалювати віддалені міста. Проте, створити телескоп йому таки не вдалося. Володіючи енциклопедичними знаннями та широким кругозором, він наголошував на важливості вивчення оригінальних праць і необхідності знань математики. Але після того, як був викликаний інквізицією для пояснення власних поглядів, п'ятнадцяти років провів у в'язниці.