Філософія шопенгаувера

     Будучи  незмінно тотожною самій собі воля не залежить не від яких установок. Вона вільна у своїх проявленнях, сама стверджує чи не заперечує себе. Людина – істота прагнуча, бажаюча, а вже тоді пізнавальна, мисляча. Такий погляд, на думку Шопенгауера, створює особливу моральність, що і народжує героїв і святих.

     Сутність  філософсько-антропологічної позиції  Шопенгауера виявляється не в спробах створити щось в роді раціональної психології, вивчення душевних, а у трактуванні людини як носія волі та інтелекту.

     І тут виявляється, що критика раціоналістичної традиції, яку здійснював Шопенгауер, зберігає свою актуальність. Нам, вихованим в дусі культу знань, нелегко прийняти положення Шопенгауера про те, що наука зовсім не є для людини абсолютним орієнтиром поведінки.

     Життєві орієнтації людини виростають з її суб’єктивності, з  світу бажань та пристрастей. Індивід спочатку завжди бажає чогось, реалізує власні бажання. Зрозуміло,  пізнання відіграє велику роль в житті людей. Але людина далеко не завжди співвідносить свою поведінку з мірками одержаного знання. Нація і страх, кохання  і ненависть викривлюють наші уявлення, породженні інтелектом. Розум, проте, посилює свою міць завдяки  волі.

     Коли  людина скоює поганий вчинок, вона зовсім не схильна відносити це на рахунок власних поганих якостей. Вона звалює провину на інтелект, заявляє, що не зовсім продумала свої вчинки, виявила легковажність і безглуздість. Чи це мало б місце, якби воля б не була ядром людини? – питає Шопенгауер. Волю, як єдине суттєве в людині ми оберігаємо, а інтелект легко віддаємо на наругу. Але чи може бажаюче „я” бути одночасно і пізнавальним „я”? Мабуть у цьому пункті виявляється свідоме протиріччя позиції саме Шопенгауера. Будучи рабом волі, інтелект має властивість пізнавати. Інколи інтелект направляє волю. Але саме в цій неузгодженості, виступаючи із міркувань німецького філософа, виявляється протиріччя самої людської природи. В людині закладено кілька програм, і наївно вважати, що вони співвіднесені, гармонізовані у деякій сфері розуму чи волі. Навпаки, унікальність людини виявляється сама в цій первісній „неузгодженості”.

          Розум знаходиться у волі в  панській неволі, в прислуговуванні.  Але часом він виходить за  ті межі, що усталені йому, звільнюється  від підкореної волі. Так інтелект  підноситься до статусу „генія”, що споглядає світ чисто об'єктивним способом, отже, світ сам по собі не раціональний і не нераціональний.¹¹ 

     Шопенгауер – філософ світової скорботи 

     З листів А. Шопенгауера видно риси притаманного йому песимізму, що він проніс через довгі роки. Однак, в трактуванні цієї проблеми потрібно відокремити психологічні особливості філософа як людини від загального строю його рефлексії. Песимістична установка мислення часто при уважному розгляді виявляється позицією більшої тверезості, принципово іншим поглядом по відношенню до бездумно теологічної традиції.

     Шопенгауер бачить хибу багатьох попередніх систем світогляду  в тому, що вимагає безперечного засудження. Німецький філософ так не думає. На його думку, у злі є щось позитивне, воно взагалі неминуче, як наслідок бажання жити. Але в даному зізнанні німецького філософа немає ніякого апофеозу зла. Можна тільки говорити про реалістичну констанцію. Шопенгауер зовсім не вважає зло остаточним і невиліковним. В цьому і виявляється його власна відчуженість непоправність світу. Такого висновку у Шопенгауера немає. Німецький філософ вважає, що звільнення від світового зла не тільки можливе, але і вимагає тотального відновлення втрачених і нереалізованих можливостей, радикального перетворення існуючого світу, багато людей звертаються до релігії, шукають компенсації в мистецтві. Шопенгауер покладає сподівання, яке, не його думку, забезпечує волі кінцеве звільнення. Установка світогляду Шопенгауера принципово заперечує самогубство як життєву орієнтацію. До того ж дуже  суттєво, що така позиція не просто декларується , а витікає з послідовно продуманих моральних передумов.

     На  чому ще базується впевненість у  філософському песимізмі Шопенгауера? На його вченні про незмінність характеру. Ніхто не може скинути з себе своєї індивідуальності, вважає філософ. Якщо це так і втекти від себе не можливо, людина неспроможна перетворитися. Грішник ніколи не стане праведником. Неможливе і духовне виправлення звичайних людей, що не зовсім загрузли в злі. Виходить що кожній людині належить нести свою участь.

     Але такий вирок заперечується шопенгауерським осмисленням свободи волі. Вона виявляється, на його думку, не в окремих вчинках і втіленнях волі, а в самій її спрямованості.  В цьому випадку його дії цілком пронизані мотивами себелюбства. Але емпіричний характер може бути іншим. Якщо людина перестала бути егоїстом, виявиться, припустимо, альтруїстом, принципово іншими стануть її вчинки. Шопенгауер розмірковує саме про емпіричний характер. Отже, ні про яку довічну засудженість конкретного індивіда до вчинків тільки одного типу у філософа немає й мови. Німецький мислитель розмірковує не про абсолютну, а про відносну незмінність характеру. Не скинеш власної самобутності. Проте індивідуальність зберігає свою специфічність до тих пір, поки не стає іншою.

     Отже  Шопенгауер – філософ світової скорботи, але це не понура скорбота К'єркегора, схожа на слова Еклізіаста: „Наш світ - це суєта суєт. Все суєта”. Це скоріше за все героїчний песимізм, близький до стоїцизму, притаманний філософії Хайдегера.

     Шопенгауер не робить висновку, що в житті абсолютно все безнадійно. В оточуючому нас світі, на думку філософа відбуваються постійні повторення трагічних станів, і в цих повтореннях винна сама Воля. Невід’ємним складовим елементом того варіанту „трагічної діалектики”, який був створений Шопенгауером, є поняття провини Світової Волі.

     Виникнення  Всесвіту і життя в ньому –  це стихійне, несвідоме, а потім свідоме  гріхопадіння, і тільки частково воно спокутується стражданнями, що припадають на долю існуючих у світі істот. Усе  діло Світової Волі само по собі злочин, хоч цей злочин сам по собі не розумний, здавалося б не може за себе відповідати, але створюючи  здатний на породження живих істот  космос, світ сам себе обдурює, відокремлюючи  і віддалюючи наслідки своїх дій  від їх причини, проте це не могло  його виправдати. Злочинець повинен  бути покараним, і це означає, що йому належить покарати самого себе. У Шопенгауера Світова Воля  внаслідок своєї первісної злочинності загрузла у злі і залишається виявити деяку хитрість у відношенні до себе, щоб звільнитися від зла і пов'язаних з ним страждань.

     Звільнення  повинно бути досягнуто самогубством Світової Волі. Привести до виконання  вирок над Волею, а тим самим  звільнити себе і людей від  страждань, Воля не може, це можуть здійснити  тільки люди, як складова ланка світу  явищ. Ця їх діяльність буде повністю морально виправдана, тому що буде означати спокутування Волею провини перед собою.

     Щоб досягти цього перш за все потрібно засобами філософського пізнання з'ясувати  саму існуючу перед людьми задачу. Потім йдуть два ступеня самознищення Волі:

     - естетичне споглядання;

     - моральне самовдосконалення і,  завдяки цьому, переробка своєї  поведінки в належному напрямку.

     На  самій верхівці другого ступеня  намічається перехід у стан близький релігійному самозреченню, і це, безумовно, при загальному атеїстичному настрої Шопенгауера.

     Таким чином створюється повна схожість до схеми, що виникла у датського  філософа Серена К'єркегора, відповідно якій в житті пізнавальної істини людини послідовно змінюються естетичний, етичний, релігійний стилі життя. Вони складають різноманітні моделі людської поведінки і з них тільки останні обіцяє порятунок. Але це тільки віддалена подоба, тому що К'єркегор покладав сподівання на повернення до Бога, а Шопенгауер сподівається на те, що буде досягнуте повне знищення усього існуючого. Шопенгауер трактує песимізм, як такий настрій розуму, який складається на шляхах тверезого і відважного прагнення до істини. Волю він оцінює як невичерпне джерело всякого життя, але разом з тим і як праматір усіх бід. Ідеал, якого прагне воля, недосяжний. І це зумовлює, відповідно Шопенгауера, наші страждання. Щоб уникнути їх, важливо відмовитися від бажання буття, життя насолоди. Шлях що веде до моральності, саме в тому і полягає, щоб воля обеззброєна розумом, звернулася б на саму себе.

     На  думку філософа, вчення про ствердження  і заперечення волі складає сутність християнства, буддизму і, взагалі, усілякої справжньої моралі. Зокрема він посилається  на стоїків, які пропонують, не забувати, про умови людського життя  і завжди пам'ятати що наше буття, в сутності дуже сумна і жалюгідна  доля, а біди, яким ми підвладні, справді  не зчислені.

     Шопенгауер підкреслює, що Христос, також, як і Будда, вчить, що людина вступає до життя грішною, і вона являє собою плід двох сліпих пристрастей. Ісус – людина, яка розуміє свою долю і тому добровільно жертвує тілом. Він, по суті, приглушує в собі волю до життя, щоб дух зречення і жертви увійшов в цей світ. На думку німецького філософа, католицизм виявився більш вірним духу Євангелія, ніж протестантизм. Католицизм приборкує волю шляхом целібату, обітниць, постів, милостині. Шопенгауер вважає, що християнство виявляє свою істинність в усіх версіях, що вона запозичує з арійського Сходу. Справжня і безсмертна сутність релігії Ісуса і Будди полягає у вченні про жертвування власної волі.¹² 

     Етичні  погляди Шопенгауера 

     Етична  програма Шопенгауера на свій лад досить послідовна. Так як Світова воля являє собою джерело зла, то її самознищення повністю моральне і необхідне. Оскільки знищення її можливе тільки через певну діяльність людей, що проходять нею, морально необхідно скасувати ними волі до життя самих собі. В цьому їх естетичний обв'язок.

     Правда  Шопенгауер засуджує усяке моральне незобов’язання в цьому пункті і вважає, що посилання на обов’язок приводить тільки до „рабської моралі”, проте Шопенгауер сам не може не апелювати до зобов'язання в рішеннях людини відносно своєї поведінки. Власний шопенгауерський „категоричний імператив” проголошує: змушуючи себе нічого не робити з того, що бажається, потрібно роботи все те, чого не бажається. Зміст цього імперативу полягає в тому, що потрібно придумувати (стримувати) в собі волю до життя чи хоч би все більше і більше послаблювати її в собі. Подібно до Канта Шопенгауер виходить при оцінюванні вчинків не з їх характеру, а із спонуканих мотивів, які їх викликали. І він згоден з Кантом в тому, що обов'язково передумовою моралі є свобода волі людини; при тому, що свобода волі у Шопенгауера співпадає з необхідністю  потойбічного буття.

     Мораль  за Шопенгауером складається із наступних елементів: покірне прийняття страждань, аскетична позиція по відношенні до власної особи, альтруїстична установка по відношенню до інших людей і повне скасування егоїзму. Це означає, що по-справжньому моральна людина досягає свого роду атеїстичної „святості”. Вона не вірить у Бога, але поводить себе так, якщо б вірила і дотримувалася б його заповітів.¹³ 

     Естетичні погляди Шопенгауера 

     Естетика  Шопенгауера викладена в його творі „Світ як воля і уявлення”. Відправним пунктом шопенгауерського вчення про мистецтво стала перша частина книги „Критика здібності мислення” (1789-1790) Канта, але у найголовнішому визначається характером філософської системи франкфуртського затворника.

     Естетичне споглядання повинно бути повністю звільнене від усякої зацікавленості у будь-яких утилітарно значущих результатах  і незалежним від будь-яких егоїстичних  почуттів. Ця теза відповідає положенням аналітики „прекрасного” у Канта.

     Як  вважає Шопенгауер, найвища мета мистецтва полягає в звільнені душі від страждань, що спричинюються під егоїстичними пристрастями. Це частково наближається до ідеалу так званої „атракції” стародавніх греків, але не значенні епікурейців, у яких це поняття означало приємно-безтурботний стан душі, рівновага і гармонія цього психологічного і тілесного життя, і не в значенні стоїків, які бачили в атракції звільнення від страху і мужнє примирення із бідами  і нещастями, що наближаються. Скоріше тут намічається „атракція” в її скептичному варіанті, яка співпадає з установкою на повну байдужість до благ та незгод. Кінцівка „Етики” Спінози, яка проголошує що усе „прекрасне” також важке як і „рідкісне” додає безсумнівно присутній в поглядах Шопенгауера на роль мистецтва людей в житті елітарний момент. Не кожна людина спроможна досягти морального стану в його естетичному звучанні, але тільки художньо просвітлений.

     До  сказаного естетика Шопенгауера не зводиться. Мистецтво, відповідно думкам філософа, покликане приносити його споживачам дещо більше, ніж просте звільнення від страждань через досягнення байдужого відношення до життя: воно повинно втішати, тобто виконувати ту роль, яку приписували філософії Боцій і багато інших мислителів часів занепаду античної цивілізації, але втішаючи приносячи при цьому певну духовну насолоду.

     Предметом мистецтва стають вищі ідеї. Естетичне  переживання і споглядання, роблячи  своїм змістом по можливості безпосередньо  ідеї краси і піднесеного, залучати тим самим людину до проміжного між  природою і Світовою Волею світу, який також, як і сама Воля, знаходиться  поза часом і простором. Але тільки залучає, оскільки скульптура і живопис  поза простором, а поезія та музика поза часом неможливі. Іншої дороги, крім мистецтва для пізнання світу  ідей немає, а оскільки для цілей  пізнання сутностей служить і  філософія, отже і філософію потрібно  визнати видом мистецтва¹⁴.