Філософія шопенгаувера

     Дещо  схоже є і в поглядах на світ французького філософа початку 19 ст. Мен де Бірана, а також у німецьких філософів-пантеїстів Фетнера і Лотце, але це тільки віддалена схожість, тому що у Шопенгауера воля спрямована на реалізацію своєї могутності так, що у своїх проявленнях сама себе розділяє, порушує, проте знову і знову продовжує свої нескінченні пошуки та боротьбу.

     Різноманітними  формами процесу цієї самої самореалізації Світової Волі служать за Шопенгауером всесвітнє тяжіння, магнетизм та інші різноманітні фізичні сили, хімічна схожість, воля і боротьба за існування в органічному світі, тропізми рослин та інстинкти тварин і сильніший із останніх – харчовий і статевий інстинкти, а після афекти людей, їх мстивість і самолюбство. В концепції Шопенгауера проводиться думка, що утілюючись у різноманітності процесів і подій, Світова Воля як „річ в собі” виявляється зовсім не річчю: надоб'єкт, що опановується розумом, не є річ і далеко не в собі; „так як воля виявляє себе інколи” в дуже яскравих, красномовних формах. Але і це не все: виявляючи себе в собі, вона також ненавмисно маскує себе тим, що в її виявлених все більше виступає риса, здавалося б зовсім сторонньою її бажанням, прагненням  і поривам. В своїх проявленнях вона все більше страждає і відчуває себе нестерпно нещасливою.

     Чому  все це відбувається? Тому, що чим  більше досконалий, свідомий рівень виявлень Світової Волі досягається, тим більш  жорстокого для неї самої і  при цьому морально-негативного  характеру вони набувають. Чим  більше  розвинуті в інтелектуальному і  емоційному відношенні люди, тим сильніше їх моральний колізм і страждання. Соціальне життя проникнуте обмеженим розумом та вульгарністю, заздрістю та лицемірством.

     Турбота про ближнього і боротьба за щастя  пригнічених постійно виявляється  пошуком власної вигоди, патріотичні  заклики – маскою корисного націоналізму, парламентські теревені – прикриттям найбільш безсоромного групового і  особистого егоїзму, удавана демонстрація релігійних почуттів – маскування ханжеської безсоромності.

     Шопенгауер вважав, що Світовій Волі притаманна „безглуздість”. Вона позбавлена змісту і веде себе зовсім абсурдним чином. Світову Волю не цікавить ні минуле, ні сучасне, ні майбутнє. А події історії, що відбуваються в часі і в просторі, позбавлені зв'язку і значення. Потік подій у часі – це барвиста зміна одних випадкових подій іншими, схожа на вереницю хмар в небі в вітряну погоду. Довічна турбота і постійна невпевненість пронизує усе існуюче. Невдоволення і тривога ніколи не залишають людей в їх суєтних пошуках, сподіваннях і розчаруваннях.

     Шопенгауер уявляв собі процес подій, що відбуваються, наступним чином: прояви волі отруюють одна одній існування, згубно діють одна на одну, одна з одною борються, але через їх посередництво Воля знаходиться в етапі боротьби сама з собою, відбувається її внутрішнє роздвоєння у самій собі⁶.

     Філософія Шопенгауера різко протистоїть метафізичним поглядам трьох видатних сучасників – Фіхте, Шеллінга та Гегеля.

     Головне положення Шопенгауера полягає у тому, що воля є „абсолютною” народилося у теоретичному аналізі Канта і Фіхте. Теорією думок чи ступеням вольового феномену він зобов'язаний Платону, а загальним тверезо-песимістичним направленням – філософії про заперечення волі – буддизму.

     Життєвим  ідеалом філософа був буддійський  самітник. Не зважаючи на перегук ідей з східними вченнями, Шопенгауер постійно підкреслював самостійне виникнення своєї філософської системи.

     На  думку Шопенгауера, що повністю співпадає з кантівською, світ є іншим як власним уявленням людини. Але звідси не випливає, що іншої реальності ніж духовна не існує. Потрібно розрізняти світ у собі, незалежний від власних почуттів і світ, яким людина його бачить і пізнає, тобто світ феноменальний. Наші фактичні пізнання відносяться не до самого світу, яким він є насправді, а лише до світу явищ.

     Пізнавальна свідомість сприймає світ через сітку  особливих категорій, які просто упорядковують наші уявлення.

     Але світ, народжений процесом пізнання, як вважає Шопенгауер, відрізняється від ідеального світу, про який нам важко зробити висновок. Отже, не потрібно абсолютизувати духовні сутності. Ось чому філософія Шопенгауера не визнає таку розумну вигадану професорами і ставши їм необхідною байку про безпосередньо та абсолютно пізнавальний, споглядальний та сприймаючий розум, який потрібно тільки спочатку навязати своїм читачам, щоб пізніше вже преспокійно „в’їхати” раз і назавжди нашому пізнанню до Кантом закритої ділянки, за межами можливості усілякого досвіду, де вже прямо з’являються основні догми новітнього оптимістичного християнства, безпосередньо розкриті та чудово викладені.

     Отже, Шопенгауер розрізняє два світи. Один - це уявлення. Інший відокремлений,  від нього цілою прірвою, це світ реальний, Світ – воля.

     В першому панує причинність як і в усьому, що знаходиться у  часі та  просторі. Інший не співвідноситься  з часом та простором. Він вільний  від усяких меж і нічим іншим  не сформований і не скутий. Розрізнити ці два світи – задача філософії  Шопенгауера.

     „Світ - це моє уявлення”. Цією формулою Шопенгауер починає свою основу працю, відтворюючи в ній філософію Індії, сутність філософських систем Лейбніца, Берклі, Юма, Канта. Світ феноменальний за Шопенгауером, – це моя ідея, продукт моєї розумової організації. Припустимо, я був би організований якось інакше. Що це означало б? Світ змінився б, представився б мені зовсім іншим, створеним з інших феноменів. Отже він залежить від суб'єкта, який сприймає цей світ.

     Отже, дві різні сфери: сфера феноменів, яка не має в собі нічого реального  і щось зовсім інакше, до сих пір  нерозгадане, таємниче, можливо принципово не зрозуміле. "Це вже не уявлення, а воля…"

     Потрібно  відразу усвідомити, що це поняття  в міркуваннях Шопенгауера  виникає не в життєво тривіальному значенні. „Воля – це початок усього існуючого. Це означає сутність прихованого існування феноменів. Воля – це абсолютно вільне бажання, що не має ні причин, ні підстав”⁷.

     Здавалося б з такого дуже невизначеного  положення, – точніше з положення  заперечуючого яке б то не було визначення сутності світу, не можна одержати для філософії ніяких більш чи менш фіксованих стверджень, встановити яку-небудь послідовну лінію розміркування, зробити конкретні висновки. Шопенгауер так не вважає. Більш того, він впевнений, що тип філософії, який він пропонує, повинен буде не тільки змінити обличчя і задачі самої філософії, але і провести переусвідомлення людиною самої себе, своєї життєвої позиції та призначення.

     Світоглядна позиція Шопенгауера звичайно заводить в глухий кут дослідників, схильних до жорстоких оцінок філософських поглядів. Метафізичну систему, що має першоосновою єдину світову волю, навряд чи наважаться віднести до матеріалізму. Між ним творець такої системи, фактично ігнорує прибічників об'єктивного ідеалізму, окрім Платона і Аристотеля, багаторазово вельми співчутливо посилається на матеріалістів Епікура, Лукреція Кара, Бруно, Гельвеція і навіть рекомендує читати трактат „Відношення між фізичною та моральною природою людини” Молешотта, одного із представників вульгарного матеріалізму.

     За  волею та уявленням як основними  одиницями існуючого вгадується кантівське розрізняння практичного  і теоретичного розуму і навіть, главенство практичного над теоретичним. Справжньою і єдиною „річчю у собі” є, на думку Шопенгауера, „світова воля”. На рівні психіки, там, де відбувається роздвоєння волі на об'єкт та суб'єкт, вона стає сама для себе у поняттях. Світ що представлений людині в його свідомості, є справжнім; наше життя схоже на сни. Життєві події і сновидіння за обраним виразом Шопенгауера -– сторінки однієї книги, різниця тільки в тому, що ми читаємо її послідовно, чи просто гортаємо, заглядаючи чи туди чи сюди. „Життя, заявляє він, – довге сновидіння”.

     Уся різноманітність світу за Шопенгауером – це виявлення волі. Усілякий рух волі прагне до здійснення сперечаючись з іншим за матерію, простір та час. Звідси внутрішнє суперництво, безперервна війна між індивідами, так як мова йде про види в органічному царстві, і проявлення природних сил в неорганічному світі.

     Пізнання  людини – також одна з об'єктивацій світової волі, включеної до нескінченної боротьби її виявлень.

     Воно  служить волі, зокрема цілям збереження істоти, що має різноманітні потреби. Шопенгауер розрізняє два роди пізнання: звичайне пізнання, розуміючи об'єкти як окремі речі, з'ясовуючи те, чого хоче воля тепер і тут, і геніальне, спрямоване на незмінну і справжню сутність речей, на волю як таку.

     Звичайне  пізнання реалізовується таким чином  в науках і доступне всім, геніальне  ж (вище, справжнє) пізнання пов'язане  з мистецтвом, моральним подвижництвом  і є рідкісною долею обраних.

     У сфері людських бажань мова також  іде про виявлення волі, її безперервної, невтомної, беззмістовної гри. Бажання  людей нескінченні і ненаситні. Задоволення не має позитивного  змісту, воно негативне. Людські страждання довічні, так як вони не є наслідком помилок, відхилення від карми, „хибою”, а виразом сутності самої волі, самим позитивним станом світу⁸.

     Отже, на думку Шопенгауера, сутність всіх речей, таємниця світу і його рушійна сила зумовлюється волею до життя, так як воля постійно створює тільки саму себе і ця робота ніколи не може бути закінченою, бо незадоволеність, недосконалість – її природний стан. Воля до життя – вже за визначенням нещаслива воля. Отже, так як світ є ніщо інше як маніфестація (об’єктивне самовиявлення) волі до життя, то він є також сукупністю мук і страждань. 

     Філософсько-антропологічна позиція Шопенгауера 

     Розрізнення волі та пізнання складає важливу  особливість шопенгауерської філософії. При цьому в своїх міркуваннях він рухається не від буття до людини, а від людини до буття. Однак, ні в якій мірі не можна віднести цю позицію до свідомої антропоморфізації, тобто до гуманізації світу. Тут можна виявити філософсько-антропологічну установку, що не виключає сама по собі пильної уваги до світу мінералів, рослин, тварин, де також панує воля.

     Воля  багатолика та всюдисуща. Великою є  її роль, на думку Шопенгауера, у рослинному світі. Вона втілює тут прагнення, бажання, несвідомий потяг.

     Верхівка  дерева тягнеться до світла, прагне постійно рости тільки вертикально. Коріння прагне вологи… Сім’я, кинуте в землю, проросте стеблом до гори, а корінням – вниз. Гриб пробивається через стіну, а квітка через асфальт. Все це виявлення волі.

     Так і в природі в цілому. Магнітна стрілка постійно спрямовується  до півночі. Тіло завжди падає вертикально. Тепло і холод впливають на стан речовини. Мова як раз і фіксує цей вольовий початок. Люди говорять: вода кипить, вогонь не хоче горіти. На думку німецького філософа, це зовсім не образ, а реальні спонукання, що виникають у сфері стихій, мінералів, предметів.

     Воля  – це сила, завдяки якій виникають  істоти, індивіди, що живуть в просторі і часі. Воля є те, що не бувши прагненням до існування, стає буттям, об’єктивується у великій кількості різних втілень. Сама воля не підкоряється законам простору і часу і не може бути пізнаною. Але її реальні виявлення інтелект спроможний сприймати.

     Феномен загальної волі послідовно розгортають  себе у часі. Вони виявлять себе закономірно  у постійних формах. У відповідності  з тими незмінними формами, які Платон назвав Ідеями. Так народжується низка  перевтілень від елементарних істот  до вищих. Кожний ступінь вольового  феномену відстоює своє право, що і  породжує боротьбу за існування.

     Воля - це незмінне прагнення буття. Поки вона існує, зберігається і Всесвіт. Шопенгауер наділяє її трьома головними властивостями: тотожністю, незмінністю, свободою. Хоч вона  і усюдисуща, найбільш виразно воля виявляється в людині і в людській свідомості. „Людина стає тією віссю, навколо якої обертається макро- і мікрокосмос, при цьому цінність характеризується шляхом співвідношення з людиною, а саме: добро це для неї чи зло”.⁹

     Читаючи „Афоризми життєвої мудрості” доводиться часто пригадувати шопенгауерський досвід: філософ постійно повертається до своєї головної праці, роз’яснює власні ідеї, торкаючись чисто етичних проблем. Він, зокрема пише, що волю людина дала собі сама, так як воля – це сама людина. Розум же – це благо, що даровано людині небом, вічною, таємничою долею, необхідністю, в руках якої людина – це іграшка.

     Розум людині, згідно Шопенгауера, – це продукт волі. Він гине разом з індивідом, але воля при цьому не втрачається, не руйнується. Тому вона тотожна собі, тобто в рівній мірі виявляється і у кліща, і у людини. Різниця тільки у несуттєвому – в об'єкті бажань, у мотиві бажання і в усвідомленні, осмислюванні цього прагнення. Те, що в природі панує порядок, залежить зовсім не від розуму. Останній рухливий та змінний, він то і вселяє в світ безмірну різноманітність. Виміром же життя залишається завжди воля¹⁰.