Философия Древнего Китая

-align:justify">Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на  Заході  як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших,  любов  до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо.

Проповідуючи ідеальні стосунки між  людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою  моральне  самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні  з релігією  –  культ предків,  ритуали, жертвопринесення.

З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство  було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.

Конфуціанство склалося в період осьової доби, коли здійснювався перехід від  міфологічного до філософського світогляду. Філософський світогляд розвивається за умов, коли індивіду дозволяється мати власну, особисту думку, що не властиво китайському менталітету. Однак, в той час відбувався процес заміни дрібних державних об'єднань, централізованою державою. Цей період відомий у історії Китаю, як боротьба царств. Саме в цей час склалися основні філософські системи стародавнього Китаю: даосизм,  легізм, моїзм та конфуціанство, які в основному цікавилися питаннями етики та управління державою. На відміну від античної філософії китайські мудреці набагато менше цікавилися питаннями  онтології  та гносеології.

Вчення Конфуція опиралося на традиційну китайську культуру і на патріархальну  релігію китайців. Воно відображало  перед усім погляди верстви державних  чиновників, літераторів, істориків. В  Китаї його називали «школою службовців». Внаслідок війни між царствами  аристократія була відсторонена від управління державою. Цю функцію виконували в основному чиновники, для яких було характерним ототожнення своїх інтересів із державними.

Конфуціанство проголошувало пріоритет  моралі над  правом і спочатку не здобуло загальної популярності, на відміну від  легізму. Однак, починаючи з утвердження в Китаї династії Цінь, воно було проголошене державною ідеологією і залишалося нею впродовж численних віків аж до початку XX століття.

Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого  становить солідарність. Серцевину  його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило  про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань,традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

Засновником філософії у  Давньому Китаї вважають Кун-цзи (що значить вчитель Кун, або Конфуцій у європеїзованому варіанті), який жив у 551-479 рр. до н.е., на ймення він був Цю, на прізвисько – Чжун-ні. У ранні роки він вивчав старовинні обряди й традиції, з 26 років почав чиновницьку службу, а з тридцяти років започаткував педагогічну діяльність. У книзі “Лунь юй” (“Бесіди й висловлювання”), яка була записана його учнями, Конфуцій так говорить про свій життєвий шлях: “У п’ятнадцять років я звернув свої думки до навчання.  У тридцять років я досяг самостійності. У сорок років я звільнився від сумнівів. У  п’ятдесят років я пізнав волю неба. У шістдесят років навчився відрізняти правду від неправди. У сімдесят років я став іти за нахилами мого серця і не порушив ритуалу» [2].

В історії Китаю конфуціанство  пережило кілька ренесансів. Перший -у II ст. до н. є. в епоху Хань, коли набуло статусу офіційної ідеології, яка  перемогла головного противника у соціально-політичній сфері - школу  легізму та асимілювавши рід його кардинальних ідей. Зокрема, конфуціанство  визнає компромісне поєднання етико-ритуальних норм (лі) як внутрішнього, - усвідомленого  мотиву суспільного життя людини, та адміністративно-юридичних законів (фа) - мотиву зовнішнього і примусового. Другий період відродження інтересу до течії конфуціанства починається в XI ст. н. є., коли ідейне протистояння з буддизмом і даосизмом підштовхнуло до формування неоконфуціанства, що отримало офіційне визнання і домінувало у китайській ідеології аж до XX ст. З кінця XIX ст. розвиток конфуціанства визначався спробами асиміляції західних ідей.

2.2. Даосизм

Даоси́зм — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційна філософія і наука. Послідовники даосизму звуться даосами.

Засновником даосизму вважається наполовину легендарна особа Лао-цзи (604–531 до н. е.) – старший сучасник Конфуція. Головна книга даосизму “Даодецзин” (“Книга про дао і де”). У основу свого світогляду лаосці поклали  дао.  Дао – багатозначний термін. Це і першооснова і завершення всього, що існує, воно ж – всеохоплюючий закон всесвіту. Дао існує одвічно, воно навіть первинне стосовно бога.

В історії Даосизму має місце  розділення вчення на філософський Даосизм (дао цзя), що розвинувся в неодаосизм, і релігійний (дао цзяо), що включив  алхімію, демонологію, лікування. За час  свого існування даосизм не створив  єдиної церкви, а догматичні положення  його ортодоксальних направлень не сформувалися в конкретний, спільний для всіх віруючих догмат, подібно до християнського «Символу Віри». Це відбилося на поліморфізмі даоської доктрини особливостях ритуальної діяльності і організаційних рівнях. Проте даосизм є цілісний соціокультурний  феномен, що робить значний вплив  на життя сучасного китайського  суспільства.

Даосизм виник у 6 столітті до н. е. і є однією з двох корінних китайських релігійно-філософських систем (іншою є конфуціанство), яка значно вплинула на розвиток китайської культури. Ціль даосизму, як філософії виражається у «Дао Де Чінг» (книга шляху і благодаті) мислителя Лао-Цзи, Чуанг Цу, і у Льє Цу будучи глибокою, радісною, таємничною і практичною гармонією з всесвітом. В політиці і виживанні, даос шукає дієвого шляху найменшого спротиву і скромності. Всі крайні позиції ведуть до своїх протилежностей. Все є в русі, за винятком самого Дао (Шляху). Інь (жіноче) врівноважує Ян(чоловіче).[10, c.58]

Наголошується даосизм на:

• медитації

За твердженням даосів, світ у цілому і людина зокрема  характеризуються трьома видами життєвої енергії: шен (дух), ци (дихання) і цзін (життєва субстанція). Під час  медитації людина прагне до злиття мікрокосму (її) з макрокосмом (всесвіт). Те, що пізнається під час медитації не піддається словесному вираженню. Якщо все знаходиться в процесі постійної зміни, ідентифікація власного «Я» стає ілюзією, явною помилкою, але рано чи пізно людина буде вимушена змиритися з реальністю змін. Проте даосизм не схильний вдаватися до мудрувань і акцентує увагу на практичному здійсненні цієї концепції. Людина повинна переконатися на власному досвіді в суті питання, тобто усвідомити дійсну реальність і відчути себе частиною потоку Дао.

• спонтанності
• простоті.

Подібно до водного потоку, життя людини повинне протікати  за шляхом найменшого опору. Отже, ідеалом  даосів є існування, вільне від проявів  пристрастей і амбіцій. Проте  серйозною перешкодою на шляху до звільнення від мирських бажань є  освіта, бо знання збільшує прихильність до бажань і амбітні прагнення. Саме тому даоси розробили теорію мислення, що перешкоджає підвищенню інтелектуального і освітнього рівнів. Природна простота (пю) виявляється в спонтанних вчинках (ву-вей), що відображають природну гармонію. В процесі ву-вей особа виражається  в своїй первозданній простоті і  єднанні з навколишнім світом. В цьому випадку свідомість не встигає проявити свій раціональний початок і підсвідомість бере на себе функції управління особою. Вказані якості сприяють усвідомленню природи всіх живих істот і місця людини на цьому світі [5, c. 69].

Подібно до буддистів, даоси  співпереживають всім живим істотам. Де (чеснота) і Ч'і (енергія) представляють силу беззусильної дії доступної для даоса.

Як релігія, даосизм наголошує  на алхімічних відносинах між макрокосмосом і мікрокосмосом, шукаючи формулу безсмертя за допомогою:

• контролю дихання
• дієти
• вправ
• сексуальної стриманості
• хімічних еліксирів

У даосизмі розвинулось священство, величезний ієрархічний пантеон «богів» і безліч священних текстів і ритуалів пов'язаних з різними сектами. Пізніше повстало чернецтво. З часів китайської культурної революції (1966—1968) релігійний даосизм активно практикується головним чином на Тайвані. Філософський даосизм викликав зацікавлення на Заході, особливо І Чінґ, містичний твір, який має за мету пояснити значення випадкових подій.

Даосизм підрозділяється  на три категорії:

1. Дао (道) — буквально шлях, в даосизмі-духовність.

Дао означає Шлях осягнення  законів природи, її закономірностей. Вчення закликає людей жити по природних  законах, відповідно до Дао, універсальним  гармонізуючим принципом. Дао трактується  як абсолютна категорія, що не піддається опису, одвічний вселенський принцип. На початку «Дао де цзін» сказане: «Дао, про яке можна говорити, не є достеменне Дао». Дао безтілесне і не піддається плотському сприйняттю, воно скрізь і ніде, безформне і  безіменне, нескінченне і вічне, порожнє, але невичерпнє. Воно — прабатько всього, включаючи богів. Все народжується з Дао і все вирушає в Дао. Саме Дао знаходиться в безкінечному циклічному кругообертанні: не досягаючи межі воно знов спрямовується до витоку. Дао — вищий закон буття, але не буття, як таке; воно поза буттям, за його межами, але це не Бог, не надприродня сила, бо Дао природнє хоча і неосяжне. Про Дао згадують як про «початок і матір десяти тисяч речей», тобто сутнісну основу буття. Проте Дао не є буттям, але це і не небуття. Це те, що є першопричиною. В цьому відношенні його доречно порівняти з буддиським поняттям шуньяти (порожнечі). Дао універсальне, всепроникне і не піддається руйнуванню. З точки зору метафізики Дао — це джерело, що породжує все суще, і одночасно кінцева мета будь-якого прояву. Воно не володіє фіксованою субстанціальною основою, а лише забезпечує прояв і згасання існування. Згідно з даоською філософією, відпочинок передує руху, а достаток спокою — дії. Дао є основою будь-якого процесу. Само по собі воно нерухоме, але є початком будь-якого руху. У цьому сенсі Дао означає абсолютну природність.

2. Де (德) — буквально відвага або мораль. Сила, або порядок речей у всесвіті.

Дао непізнаване, але всюдисуще. Те, про що можна говорити, називається  Де (проявлена потужність). Це поняття  демонструє Дао у дії, проявляє його потенційну енергію в об'єктах  творіння. Якщо Дао — це тотальна суть світу, то Де — це загальний космічний принцип, що визначає для кожного об'єкта належну форму і послідовність майбутніх йому трансформацій, це втілення певного внутрішнього життєвого принципу породженого Дао, того, що зв'язує кожного з Дао, це прояв тотальної суті світу в реальності. Якщо суб'єкт або об'єкт слідують дао (іншими словами, діють природним чином), їх наповнює енергія (де). При цьому не мається на увазі якась сила, що прагне до насильницьких змін що суперечило б самій суті вчення, а природна сила, що повністю виявляє природний потенціал. За аналогією з водою, Дао подібне до потоку, силу перебігу якого представляє де.

3. У-Вей (無為) — буквально не-дія — розуміння того, коли потрібно діяти та не діяти, перебуваючи у гармонії з Дао

Ключовий термін, що позначає утримання від активних дій,—  у-вей. Його можна перекласти як невтручання, хоча саме слово зовсім не має на увазі абсолютної пасивності. Навпаки, це дія, але здійснена відповідно до двох принципів: — жодне зусилля  не має бути витрачене дарма; —  не слід робити нічого, що не відповідає законам природи. У-вей слід було б перекласти як спонтанна або  природна дія. Це те, що людина робить інтуїтивно, не плануючи. Це дія, мотивована реальними  обставинами, а не фантазіями. Часто  ми діємо всупереч своїй натурі з  єдиною метою — довести яку-небудь ідею або принцип. У такі моменти особа внутрішньо суперечлива: емоції підказують одне, раціональний початок — інше, свідомість — третє. У таких умовах вчинок малоефективний і неприродний оскільки є результатом компромісу між різними сферами свідомості. У-вей втілює спонтанну і природну поведінку. Діючи таким чином, ми не задаємося питанням правочинності вчинку, а просто здійснюємо його. У-вей — це якість, яка дозволяє неупереджено дивитися на речі, мистецтво бути самим собою, навик природної поведінки і упевненості в своїх силах. у-вей проявляється тоді коли людина не дотримується умовних стереотипів поведінки і не замислюється над тим, що робить. Іншими словами, людина підкорюється наказам підсвідомості, не втрачаючи час на логічний аналіз і свідому оцінку ситуації. Слід зазначити принципову різницю між мораллю даосов і конфуціанців. Згідно Конфуцію, етичні норми повинні визначатися законними актами що регламентують суспільну поведінку. Іншими словами, деякі вчинки приносять безперечну суспільну користь навіть у тому випадку, коли суперечать природним людським імпульсам. Даоси вважають такий підхід неприпустимим. Подібне насильство над людською природою порушує гармонію Дао.[5, c. 347]