Философия Древнего Китая

 

 

Зміст

Введення………………………………………………………………...…3

 

І. Специфіка філософії  Стародавнього Китаю………………………….5

ІІ. Основні школи давньокитайської філософії……………………….10

2.1. Конфуціанство…………………………………………………10

2.2. Даосизм………………………………………………………...12

2.3. Легізм…………………………………………………………...18

ІІІ. Морально-правові погляди  давньокитайських філософів………...24

 

Висновок…………………………………………………………………30

 

Список використаної літератури……………………………………….32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Введення

Термін “філософія” грецького  походження. Дослідники приписують його перше вживання давньогрецькому  філософу й математику Піфагору, який вважав, що мудрецем може бути тільки бог, а людина здатна  бути лише філософом, тобто “любителем мудрості” (саме так перекладається це грецьке слово). Філософи – це ті, хто  має нахил  до мудрості, тяжіє до неї. А мудреці  завжди шанувалися серед людей. Здавна кожний на власному досвіді переконувався, що осяяна мудрістю людина відрізняється  якоюсь підвищеною розсудливістю, знанням  чогось суттєвого, прихованого для  більшості людей, і в своїх  судженнях щодо людських вчинків  прагне правди, справедливості, поширення  блага на землі.

Виникає філософія майже  синхронно на стародавньому Сході  й на Заході. Незважаючи на схожість у витоках (попередня поляризація  суспільства, рух думки через  протиставлення Хаосу й Космосу, добра і зла, єдиного й множинного) традиції філософування у цих  протилежних частинах Землі досить відрізняються, що дає привід говорити про існування певних типів філософії. На Сході предметом особливої  уваги було утвердження єдності  людини і природи, переважала морально-політична  орієнтація філософських творів. Східний  мудрець – це перш за все вчитель, тому особливе значення надається стилю  його життя. Поведінка вчителя –  взірець для наслідування. Мова, якою він користується, – то мова притч, вживані ним поняття довго  зберігають характер міфологем.

На Заході філософія починається  одночасно з народженням раціоналістичної думки у стародавній Греції. Тут  вона рішуче відокремлюється від  міфології і навіть піддає міфологію  свідомій критиці, підриває традицію довіри до повсякденного “здорового глузду”. Виникає система філософських понять, які цілком позбавлені міфологічної обгортки.  Якщо на Сході філософія  сприймалась часто як особиста справа, справа особистого вибору, то на Заході кожен засновник філософської школи  був переконаним у відкритті  загальнолюдських основ співіснування  всіх людей.

Довгі століття паралельного існування східної і західної філософської традиції закріпило їх відмінності, що інколи давало привід відмовляти народам Сходу у наявності  в них не лише оригінальної філософії,  а й взагалі філософії. Сьогодні така європоцентрична позиція може вже вважатись подоланою, хоч  залишається сенс говорити  про  специфічні історичні типи філософування  – східний і західний.[18, c. 304]

Історія філософської думки  Китаю сягає початку першого  тисячоліття до н.е. VII — VI ст. до н. е. у Стародавньому Китаї — період формування і розвитку рабовласницького суспільства. Тоді ж проявляються дві  основні тенденції у розвитку філософії: матеріалістична та ідеалістична, атеїстична і містична. У ході боротьби двох тенденцій дедалі ширше розповсюджувалися  ідеї: про п'ять першоелементів, з  яких утворений увесь світ (метал, дерево, вогонь, земля, вода); про протилежні джерела, початки: інь та янь, боротьба між якими і веде до розвитку усіх речей та явищ; про природний шлях — дао, по якому йде розвиток Всесвіту. Але формування розвинених філософських вчень припадає на VI — V ст. до н. е.

В центрі уваги філософії  Давнього Китаю були проблеми морально-етичної  природи людини та побудови досконалої держави, управління суспільством. Менше  місця займали власне філософські  проблеми, хоча й у цій сфері  були певні досягнення. Важливу онтологічну  роль відігравало поняття неба. Аналізувалися  проблеми єдності світу та його розвитку, першооснови природи. Першоосновою всього сущого вважалося матеріальне  начало “ці”. Важливе місце при  цьому відігравали поняття “інь”  і “ян”, “дао” і “де”, “буття”  і “небуття”, “Велика межа”. Незначне місце займали гносеологічні  та логічні проблеми, хоча й тут  були певні доробки. Так, послідовники Мо-цзи цікавилися джерелами пізнання, а прибічники школи імен аналізували  питання співвідношення імені і  дійсності. У китайській філософії, на відміну від індійської та давньогрецької, майже відсутнє міфологічне забарвлення.

 

І. Специфіка  філософії Стародавнього Китаю

Філософські погляди у  Китаї почали складатися десь з VIII ст. до н. е. і цей процес в цілому співпадає  з народженням філософії у  Індії та Греції. Золотою добою  китайської філософії вважається період Чжань-Го, тобто V–III ст. до н. е. Те, що передувало виникненню філософії і впливало на її генезис, була міфологія та деякі стародавні книги, на чому ми дещо зупинимося.

Міфологічна форма мислення, як панівна, проіснувала аж до першого тисячоліття  до н. е.. Розклад первіснообщинного  ладу і появи нової системи  суспільного виробництва не привели  до зникнення міфів.

Багато міфологічні образи переходять в пізніші філософські  трактати. Філософи, що жили в V-III ст. до н. е.., часто звертаються до міфів  для того, щоб обґрунтувати свої концепції істинного правління  і свої норми правильної поведінки  людини. Разом з тим конфуціанці  здійснюють історізацію міфів, деміфологізацію  сюжетів і образів стародавніх  міфів. 

У епоху Чжоу складається  культ неба – вищого начала, яке  керує усим, що коїться на землі. У цей же період формується й давня  китайська філософія, у яку міфи частково входять у раціоналізованому  вигляді.

Часто джерелом давньої китайської філософії вважають книгу „І-цзин” (Книга Змін), яка складалась у VIII–VII ст. до н.е. Найбільш раннє згадування про „І-цзин” відноситься до 672 р. до н. е. Назва книги, яку називають  також „Чжоу І” (Чжоуська Книга  Змін) або просто „І” (Зміни), пов’язана  зі змінами, що відбуваються з темними  і світлими началами, які позначені  графічними символами. По них колись ворожили щодо щасливих і нещасливих подій, щодо вдач або бід, які очікують людину.

Основна ідея „І-цзин” полягає у протиставленні темного і світлого начал,  що позначаються у вигляді переривчастих горизонтальних рисок              [– –], які символізують темне начало (інь яо), і цілих рисок [—], що символізують світле начало (ян яо).

 “І-цзин” включає також уявлення про взаємний потяг і взаємне відчуження. “І-цзин” розглядає взаємний потяг і взаємне відчуження як дві відмітні риси і як дві основні форми відносин між протиріччями.

З погляду давніх китайців, “І-цзин” була дивною, чарівною системою, якої вистачало для вираження  незліченної кількості змін у  Всесвіті.

У старожитню китайську філософію  від “І-цзин”, яку філософи добре знали, увійшло багато термінів, зокрема таких як “інь”, “ян”, “дао”, “де”, “досконаломудрий”, “шляхетний муж”, “взаємність” тощо. Увібрала вона й принципи взаємного переходу, зв’язку суперечностей, хоч би,  наприклад, у такому вигляді:  “Зміни як книгу не можна відкинути, зміни як Дао постійно мінливі, рух метаморфоз не припиняється, по колу обтікає шість пустот. Верх і низ не постійні, твердий і м’яка один одного змінюють. Не можна підібрати зразка для них” (Чжан 8, Нижній розділ).

Особливістю давньокитайської філософії є те, що в ній завжди переважала соціально-політична і  моральна орієнтація. Інколи це пояснюється  тим, що оскільки в Китаї міфів  про природу було відносно менше, ніж стосовно інших явищ, то й  філософія, яка виростала з міфології, також особливо не була орієнтована  на теми натурфілософії. Мабуть, все  ж тут діяв комплекс причин. Звичайно в Китаї міфи про природу були і це виявилось у виникненні окремої  натурфілософської школи (інь-ян-цзя), але до якої міри пропорційна меншість міфів про природу могла відіграти  вирішальну роль у нахилі до політичної та етичної тематики  – це питання  ще потребує подальшого з’ясування.

Переважання соціально-політичної та етичної проблематики можна пояснити й іншими причинами. Історичні та природні умови, за яких складалась державність  у Китаї, створили престижний і потужний соціальний шар людей, які були задіяні  в управлінні державними та громадськими справами. Цілком природно, що цей шар  постійно поповнювався передовими, інтелектуально розвиненими й грамотними особами, середовище яких і було ґрунтом для зростання мудреців, філософів. Отже не стільки вже  наявна філософія раптом зайнялася соціально-політичною та етичною проблематикою, скільки сама проблематика, що склалася внаслідок певного соціально-історичного стану,  від самого початку формувала типові риси давньокитайської філософії та й її саму як таку.

Отже, міфологічна традиція,  поєднавшись з соціальною позицією філософів, орієнтувала філософію на дослідження соціально-політичних і етичних проблем, розробку питань державного управління, питань етики, ритуалів. Усе це й посіло провідне місце у творах китайських філософів.

Оскільки традиційно у  Китаї філософія і природознавство розвивалися нарізно і навіть мала місце зневага філософів до тих, хто вивчав природу, то тим самим китайська філософія позбулася додаткових джерел формування більш цілісного  світогляду, а природознавство, у свою чергу,  не отримувало методологічних орієнтирів з боку філософії. Майже не розроблялись у неї також і питання логіки, що гальмувало формування поняттєвого апарату. Навіть для творів провідних китайських мислителів характерним є інакомовлення; нахил до числової магії (наприклад, у Конфуція: три види дружби, шість пороків, три види радості, три недоліки тощо); наведення плетениці причинних залежностей;  постійна гра протиставленням суперечностей – добре і зле, позитивне і негативне тощо. Наприклад, у книзі “Сюнь-цзи” говориться: “Люди, перебуваючи в стані миру, не можуть не жити спільно, якщо вони спільно живуть і при цьому не здійснюють розподілу обов’язків, тоді виникає суперництво. Коли виникає суперництво, воно призводить до безладу; коли виникає безлад, він призводить до того, що люди залишають своє помешкання…”

Справжній розквіт стародавній  китайській філософії припадає саме на період VI-III ст до н. е.., який по праву  називають золотим віком китайської філософії. Саме в цей період з'являються  такі твори філософсько-соціологічної  думки, як "Дао де цзин", "Лунь юій", "Мо-цзи", "Мен-цзи", "Чжуан-цзи". Саме в цей період виступають зі своїми концепціями та ідеями великі мислителі Лао-Цзи, Конфуцій, Мо-цзи, Чжуан-цзи, Сюнь-цзи. Саме в цей період відбувається формування китайських шкіл – даосизму, конфуціанства, моізма, легізму (фацзя або школа законників), натурфілософів (прибічники вчення про інь і ян), школа імен  (софісти), що зробили потім величезний вплив на весь подальший розвиток китайської філософії. Саме в цей період зароджуються ті проблеми, ті поняття та категорії, які потім стають традиційними для всієї подальшої історії китайської філософії, аж до новітнього часу.

Специфіка китайської філософії безпосередньо  пов'язана з її особливою роллю в тій гострій соціально-політичній боротьбі, яка мала місце в численних державах Стародавнього Китаю періодів "Весни і осені" та "Билися Царств". Розвиток соціальних відносин у Китаї не призвело до чіткого розподілу сфер діяльності всередині панівних класів. У Китаї своєрідний розподіл праці між політиками і філософами не було яскраво виражено, що зумовило пряму, безпосередню підпорядкованість філософії політичній практиці. Питання управління суспільством, відносини між різними соціальними групами, між царствами - ось що переважно цікавило філософів Стародавнього Китаю.

Інша особливість розвитку китайської філософії пов'язано з тим, що природничо-наукові спостереження китайських учених не знаходили, за невеликим винятком, більш-менш адекватного вираження у філософії, так як філософи, як правило, не вважали за потрібне звертатися до матеріалів природознавства. Мабуть, єдиним винятком у цьому роді є школа моістів і школа натурфілософів, які, однак, після епохи Чжоу припинили своє існування.

Філософія і природознавство існували в Китаї, як би відгородившись один від одного не прохідним стіною, що завдало їм непоправної шкоди. Тим самим, китайська філософія позбавила себе надійних джерел для формування цілісного і всебічного світогляду, а природознавство, погляне офіційною ідеологією, відчуваючи труднощі у розвитку, залишалася надбанням одинаків і шукачів еліксиру безсмертя. Єдиним методологічним компасом китайських дослідників природи залишалися матеріалістичні ідеї натурфілософів про п'ять первшостихій.

Цей погляд виник у Стародавньому  Китаї на рубежі VI і V століть і  проіснував аж до нового часу. Що стосується такої прикладної галузі природознавства, як китайська медицина, то вона і  до цього дня керується цими ідеями.

Таким чином, відірваність китайської філософії від конкретних наукових знань звузило її предмет. У силу цього натурфілософські концепції,пояснення природи, а також проблеми сутності мислення, питання природи людської свідомості, логіки не отримали в Китаї більшого розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Основні школи давньокитайської філософії

 

Ще з давніх часів прийнято  виділяти у Китаї шість філософських шкіл: конфуціанство, даосизм, легізм (фацзя або школа законників), школа імен  (софісти), натурфілософи (прибічники вчення про інь і ян) , моізм.

2.1. Конфуціанство