Техніка мовлення оратора

Емоційно забарвлені інтонації передають слухачам різноманітні почуття оратора. Крім голосу, техніку характеризують темп і ритм мовлення.

Темп мовлення — це швидкість, з якою оратор вимовляє слова, речення, весь текст у цілому.

Він залежить від індивідуальних особливостей промовця, його темпераменту, від теми та змісту промови, а також від умов, за яких виголошується промова, та особливостей аудиторії. Тому, звісна річ, одна й та ж промова повинна бути викладена різним темпом в аудиторіях, що відрізняються за рівнем освіти, статі, віку, професії і т. ін.

Ритм промови має за основне зміну певних частин промови за довжиною звучання, а також чергування мови, що звучить, та пауз. Розрізняють декілька типів пауз залежно від того, за якої причини і з якою метою переривається виголошення промови. Фізіологічні паузи викликані необхідністю вдихнути повітря. як правило, вони збігаються з іншими паузами — граматичними, логічними і психологічними.

Граматичні паузи — це засіб граматичного упорядкування тексту. Логічні паузи пов’язані зі змістом, логікою промови. За їх допомогою оратор здійснює роздрібнювання потоку слів на змістовні частини. Це нібито поділ або поєднання слів у мовні такти. Мовний такт — відрізок фрази, цілісний за значенням, об’єднаний інтонаційно і відокремлений з обох боків паузами. Зауважимо ще раз: логічна точність і виразність мови досягається постановкою логічних наголосів.

Логічний наголос —  підкреслена вимова етапних речень у промові (тези, висновки), а також  найзначніших слів і словосполучень у фразах.

Щоб набути навичок логічно  виразного звучання мови, необхідно  спочатку навчитися розбивати фрази  на мовні такти, швидко визначаючи в  них основне за змістом. Тут можна  скористатися порадою К.С. Станіславського: «Беріть частіше книжку, олівець, читайте і розмічайте прочитане  за мовними тактами... Розмічування мовних тактів і читання по них необхідні тому, що вони змушують аналізувати фрази і доходити до їх суті. Без цього не скажеш правильно фрази.

Звичка говорити по тактах зробить вашу мову не тільки стрункою за формою, зрозумілою за передачею, але й глибокою за змістом.

Щоб розмітити логічно  наголошені слова і вислови, необхідно в першу чергу вибрати зі всієї фрази одне найважливіше слово і виділити його наголосом. Потім треба зробити те ж саме з менш важливими словами, але з такими, які теж необхідно виділити. Неголовні, другорядні слова особливо наголосом не виділяються.

Зрозуміло, що існує цілий  комплекс наголосів: сильних, середніх, слабких — їх розподіляють залежно від змісту промови та її мети.

Які ж прийоми техніки мовлення допоможуть підкреслити, підсилити звучання логічно наголошених слів і фраз? З-поміж таких прийомів відрізняють: зміну сили або регістру звучання голосу, уповільнення темпу мови і паузи. Завдяки цьому промова стає рельєфною, передає слухачам ставлення оратора до окремих фрагментів і положень у виступі як до найважливіших. Більше того, це впливає на формування у слухачів їх ставлення до проблем, яких оратор торкається у промові.

Крім згаданих прийомів (варіація сили звучання голосу, логічних наголосів, що залежать від ступеня важливості предмета розмови, різноманітності темпу, що відтіняє значимість окремих думок), виразності звучання мови надає зміна висоти тону. (Зверніть увагу: логічну побудову тексту не можна ототожнювати з логічністю промови, тобто послідовністю, несуперечністю, арґументованістю, доведеністю).

Призначення психологічної паузи — емоційна інтерпретація тексту, розкриття психологічного навантаження думки.

Така пауза пов’язана з підтекстом промови, її сутність є зрозумілішою, якщо порівняти її з паузою логічною: «В той час, як логічна пауза механічно формує такти, цілі фрази і саме цим допомагає виявити їх сенс, психологічна пауза дає життя цій думці, фразі і тексту, намагаючись передати їх підтексти. якщо без логічної паузи мова безграмотна, то без психологічної вона нежиттєздатна. Логічна пауза пасивна, формальна, недійова; психологічна, — безперечно, завжди активна, багата внутрішнім змістом. Логічна пауза слугує розуму, психологічна — почуттю.   Крім голосу, інтонації, певне значення для промовця має його міміка і жести.   Вираз обличчя оратора, його поза і жести —додатковий засіб виразності. Публічна мова — це результат складного духовного і фізичного процесу. У мозку і у тілі людини виникає безперервний потік емоцій, почуттів, ідей, фізичні рухи.

Жести нерозривно пов’язані  з ходом думок і зміною почуттів оратора, їх ритмічний збіг з інтонацією, наголосом і паузами допомагає  зосередити увагу слухачів на тих  чи інших важливих частинах виступу  промовця, показати його ставлення  до висловлених положень та збудити  у слухачів схоже ставлення.

Традиції вітчизняного ораторського мистецтва щодо жестів доволі суворі і вимагають стриманості. Згадаємо видатного оратора Феофана Прокоповича, професора риторики Києво-Могилянської академії. Його правила красномовства були першою спробою реґламентувати публічні виступи. Серед інших правил стосовно техніки мовлення знаходимо такі: «Бездумно творят ораторы, которые брови свои поднимают и движением рамен [плечей] являют гордое величие, и в слове нечто такое проговаривают, от чего можно познать, что сами себе удивляются... Не надобно оратору шататься вельми, будто в судне веслом гребет. Не надобно руками всплескивать, в бока упираться, подскакивать, смеяться или рыдать, ибо все это лишнее и слушателей возмущает». Навіть при бурхливому темпераменті ораторові слід стримуватися від надмірної жестикуляції. Вона відвертає увагу, заважає слуханню, сприйняттю думки. Важко дати поради щодо застосування жестів. Тут виявляється індивідуальність кожного оратора, проте існують певні загальні вимоги.

Жести не можна «запозичувати», вони повинні виражати темперамент, почуття самого оратора, відповідати особистості, думці виступу. Вони мають бути стриманими, економними, природними.

Міміка оратора відбиває його духовний стан. На обличчі оратора слухачі бачать і радість, і сум, і подив, і блаженство тощо. Байдуже обличчя промовця породжує байдужість і у слухачів.

Діапазон голосу - це сукупність звуків різної висоти, доступних для  людського голосу. Гарний оратор досконало  володіє усім діапазоном власного голосу.

Невід'ємний компонент  мовної техніки оратора - сила голосу. Силу голосу не можна ототожнювати з гучністю. Поняття сили голосу значно ширше: це здатність переконувати, доносити до кожного представника аудиторії  свої почуття і волю. Сила звучання мови повинна бути виправдана внутрішньо, викликана силою натхнення і  почуттів оратора.

Швидкість мовлення, тривалість звучання окремих слів, складів, тривалість пауз у поєднанні з ритмічністю  мовлення складають її темпо-ритм. Як правило, чим важливіша тема і зміст, тим повільніша мова. Оптимальний темп в українській мові складає 120 слів за хвилину.

Для того, щоб визначити  власний темп мовлення, достатньо  прочитати уривок з 600-700 слів, визначити  затрачений час і поділити кількість  слів на кількість затраченого часу.

Визначаючи потрібний  темп мовлення, треба враховувати, що до певної межі прискорення темпу  мовлення прискорює процес його сприйняття. Однак, надто швидкий темп веде до того, що кількість інформації, що передається  в одиницю часу, перевищує "пропускну  здатність" людської психіки, сприйняття погіршується і зусилля оратора  витрачаються марно. Надто повільне мовлення присипляє аудиторію, слухачі  втрачають здатність слідкувати за думкою, не в змозі охопити  зміст усієї фрази, дослухати  її до кінця.

Пауза в ораторській промові  виконує різні функції. Вона полегшує процес дихання під час мовлення і надає можливість об'єднати попередні  і подальші думки. Пауза допомагає  зосередити увагу аудиторії і  підкреслити кульмінаційний момент.

Слід пам'ятати, що під  час паузи, не зважаючи на перерву  у звучанні, мовлення не повинно  перериватися: у розпорядженні оратора  залишаються поза, жести, міміка, рухи. Але не варто зловживати паузами: від цього мова стає переривчастою.

Дикція - це ясність і чіткість у вимові слів, складів, звуків. Недбалу  скоромовку, поглинання звуків і складів, що припустимі у буденній розмові, деякі  оратори переносять і в публічні промови, різко погіршуючи цим їх якість, відволікаючи від сприйняття і розуміння змісту.

Ми навели основні голосові характеристики, що визначають мовну  техніку оратора. Вдосконалення  голосу - справа надзвичайно тонка, складна і трудомістка. Воно залежить насамперед від постійного тренування, виконання спеціальних вправ і безперервного самоконтролю.

Дійсно, справжня промова  — це гармонія духовного стану  оратора із зовнішнім проявом  цього стану; в думці і серці  мовця є певні міркування, певні  почуття; якщо вони передаються точно  і до того ж не тільки у словах, але й в усьому зовнішньому  вигляді особи, що говорить, її голосі і рухах, людина промовляє як оратор.

П. Сергеїч запитує: яка промова краща, швидка чи повільна, тиха чи гучна? Жодна, бо бездоганними є тільки природна швидкість вимови, тобто така, яка збігається зі змістом промови, і природне напруження голосу. У нас у суді майже без винятку здебільшого сумні крайнощі; одні промовляють зі швидкістю тисяча слів за хвилину; інші болісно шукають їх або витягують із себе звуки з такими зусиллями, що здається їх душать за горло; ті мурмочуть, ці кричать. Оратор, що безперечно посідає перше місце в рядах сьогоднішнього зрілого покоління, промовляє, майже не змінюючи голосу і так швидко, що за ним важко простежити (схопити думку). якщо прислухатися до сучасних промов, не можна не помітити в них дивовижну особливість. Істотні частини речень здебільшого промовляються незрозумілою скоромовкою або нерішучим мурмотанням, а всі слова, що засмічують мову, такі, як «за всяких умов загалом, а в даному випадку особливо; життя — це дорогоцінне благо людини; крадіжка — це таємне викрадення рухомого майна» тощо — промовляються голосно, чітко.

Коли оратор виміряє час, кроки, кілометри, він повинен говорити чітко, не кваплячись і абсолютно  неупереджено, хоч би вся суть справи і доля підсудних залежала б від  його слів. Остерігайтеся говорити «струмочком»: вода ллється, дзюрчить, лопотить і ковзає по мозку слухачів, не лишаючи сліду. Щоб запобігти стомливій одноманітності, треба скласти промову в такому порядку, щоб кожний перехід від одного розділу до іншого потребував зміни інтонації. І як зауважував А.Ф. Коні, «говорити слід чітко, голосно, не монотонно, по можливості виразно й просто. В інтонації має бути впевненість, переконаність, сила. Не повинно бути вчительського тону, бридкого й непотрібного».

6 Логіко-інтонаційний аналіз промови.

Логіко-інтонаційна виразність мови полягає у вмінні оратора  чітко, повно, без перекручень донести  до слухачів зміст промови, її основної ідеї. Щоб цього досягти, необхідно заздалегідь, задовго до зустрічі з аудиторією провести логіко-інтонаційний аналіз промови.

Мистецтво оратора заключається в тому, щоб знайти єдино необхідне розміщення єдино необхідних слів. Зазначається ряд правил, закономірностей усної мови — в розташуванні пауз і наголосів, в мелодії мови — в рухові голосу доверху або донизу при розвитку думки, при завершенні її.

Властивість людського голосу, здатність оратора в процесі виступу змінювати темп і ритм промови, тембр, звучність і тональність голосу у сукупності і надає різноманітності живим інтонаціям. Здебільшого публічні виступи залишаються у пам’яті слухачів не тому, що вони глибокі за змістом, алей тому, що в душу западає тон промови, коли є не тільки вагомі арґументи, але й переконливі відтінки голосу, необхідні інтонації і голосове забарвлення.

Якщо оратор не володіє технікою мови (голос його слабкий, дикція нечітка, інтонація невиразна, відсутні логічні наголоси), то сприйняття промови значно ускладнюється. Чим досконаліша ораторська майстерність промовця, чим вище рівень культури звучання мови, тим зрозумілішим, доступнішим і дієвішим буде його виступ.

7 Полеміка як форма ораторського мистецтва

Теорія і методика красномовства  розглядає методи ораторської діяльності, що являють собою основний спосіб зв’язку між оратором і аудиторією, завдяки якому передається і засвоюється інформація, здійснюється вплив на слухачів.

Серед методів і прийомів спілкування з аудиторією важливе місце посідає полеміка — одна з ефективних форм впливу на слухачів, найважливіший засіб їх переконання. Щодо цього, розгляньмо питання про те, як і за яких обставин вона виникає, як організовується, як активізує слухачів.

Уміння організовувати полеміку, скеровувати її потребує від оратора великої майстерності, глибоких знань. Гостра полемічна бесіда — найскладніша форма зближення з аудиторією.

Термін «полеміка» походить від давньогрецького слова «полемікос»  — войовничий, ворожий. Більш чітке визначення даного поняття можна знайти, наприклад, у енциклопедичному словнику, де зазначається, що полеміка — гостра дискусія стосовно будь-якого спірного питання.

Це не звичайна суперечка, а таке публічне обговорення, при  якому є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і поглядів. Виходячи з цього, полеміку можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок щодо того чи іншого питання, тобто публічний спір з метою захистити, обстояти свою точку зору і спростувати думку опонента.

З даного визначення випливає, що полеміка відрізняється від дискусії, диспуту саме своєю цілеспрямованістю. Учасники дискусії, диспуту, зіставляючи суперечливі судження, намагаються дійти єдиної думки, знайти загальне рішення, встановити істину. Мета полеміки інша — потрібно здобути перемогу над опонентом, обстояти і затвердити власну позицію. Полеміка — це наука і мистецтво переконувати. Вона вчить стверджувати думки арґументованими, переконливими і безперечними науковими доказами. Отже, мета полеміки — досягнення істини чи її перевірка.