Техніка мовлення оратора

 

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Математичний  факультет

Кафедра української  мови

 

 

 

 

Техніка мовлення оратора

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала

Шумчук Юлія Богданівна

Мат21

Масицька Тетяна Євгеніївна

Кандедат філологічних наук, доцент

 

 

 

Луцьк 2012 

Анотація та ключові  слова

У даній роботі порушуються  проблеми ораторського мистецтва, його методики та техніка впливу на людину. Окрім того в роботі відкриті питання  підготовки оратора до виступу, його поведінка під час виступу.

Ключеві слова: оратор, ораторське мистецтво, полеміка, мовлення, риторика, промова, метод поведінки.

 

 

Зміст

1. Вступ                                                                                      4
2. Риторика як наука і навчальна дисципліна                    8
3. Оратор                                                                                 11
4. Поняття й категорії техніки мовлення                            13
5. Техніка мовлення                                                               18
6. Логіко-інтонаційний аналіз промови.                             26
7. Полеміка як форма ораторського мистецтва                 27
8. Виступ перед мікрофоном                                                 29
9. Доведення                                                                             31
10. Висновок                                                                              32
11. Список використаної літератури                                      34

 

1 Вступ

Поняття «ораторське мистецтво», або «красномовство», має два  значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої —інформувати та переконувати масову аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.

Із моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. е. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про  «Риторику» Аристотеля, в якій він  визначає її як мистецтво переконуючого  виливу, як здатність знаходити різні  засоби впливу на кожний предмет. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності становлять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлення та слухача, якого він називає «кінцевою метою всього».

Блискучим оратором свого  часу був Феофан Прокопович. Першим виступом, що приніс йому велику ораторську славу, став панегірик на честь перемоги над шведами. Як свідчать історичні та літературні пам’ятки, це було нове ораторське слово в Україні, не схоже на схоластичні проповіді свого часу. Воно відзначалося простотою, щирістю, образністю та переконуючим впливом. А зразком військового красномовства, наприклад, стала промова князя Святослава перед дружиною 971 р. під час облоги фортеці Доростол на Дунаї. Його слова «мертві сорому не мають» стали легендарними, хвилюють і переконують людей і сьогодні.

Ораторське мистецтво  поділяється на види, пов’язані з конкретною сферою застосування: політичне, дипломатичне, церковно-богословське, військове, судове, ділове та ін. Останнім часом у нашій країні навіть утверджується парламентське красномовство. Нас цікавить академічне красномовство, яке включає в себе власне академічне (наукова доповідь, реферат, науковий огляд), вузівське (лекція), шкільне (розповідь учителя, лекція). Академічне красномовство є базою виступу, тому що публічна, масова лекція передусім є формою поширення наукових знань. Суттєва відмінність такої лекції від наукової полягає в тому, що крім наукових знань вона потребує ще й умінь їх популяризувати. У будь-якому з цих видів при всіх професійних відмінностях є єдина основа — це мистецтво, яке слугує цілям впливу па людей, зокрема переконанню. «Цінністю є не сама по собі мова оратора і це звучність його голосу, а те, наскільки він поділяє погляди народу і наскільки любить і ненавидить тих же людей, що й вітчизна».

Складність ораторського мистецтва як засобу переконання полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вплинути на неї. Метою переконання, на відміну від інших видів впливу на людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилась на систему установок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Причому промовець нерідко має справу з людьми, у яких склалась певна система поглядів і установок, до того ж не завжди правильних. Уводячи нову інформацію, він ставить за мету змінити установки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяльності аудиторії, її критичного сприйняття думок оратора. Встановлюючи зворотний зв’язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної мислительної діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності.

Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови досконалого володіння матеріалом. Жодне красномовство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостатньо повні, а він сам не переконаний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, категоричності, безапеляційності. Тоді вона сприйматиметься людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ораторського мистецтва на людей, які були настроєні переважно вороже. Про нього розповідає Георгій Кониський у книзі «Історія русів». Реєстрові казаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмельницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли виступити проти нього. І він звернувся до казаків із такими словами: «Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підішли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино па оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність… Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм?… Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством… І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщенням і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї». Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: «Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов’язок наш кличуть».

Вершиною майстерності промовця є його імпровізація, творчість на очах у присутніх. А це може бути тільки тоді, коли виступу передувала глибока, кропітка, нерідко багаторічна  праця промовця. Тоді такий виступ оцінять і запам’ятають слухачі, бо спілкування в аудиторії відбуватиметься  на високому рівні його культури і  принесе насолоду обом сторонам: і тій, що промовляє, і тій, що слухає.

Але іноді навіть тоді, коли промовець володіє ораторською  майстерністю, частина з присутніх  в аудиторії людей однаково залишиться при своїй думці. Оскільки вони рівноправні  з людиною, яка виступає то хотіли б також висловитися, навіть посперечатися. І таку можливість їм треба надати. Це спілкування, звичайно, має бути тактовним з обох сторін.

 

2 Риторика як наука і навчальна дисципліна

З демократизацією суспільного  життя і гуманізацією освітньої  системи в Україні посилюється  інтерес до такої призабутої за тоталітарних часів класичної науки, як риторика.

У багатьох вищих навчальних закладах, старших класах гімназій, ліцеїв, середніх шкіл вводиться курс риторики. Можна сказати, що викладання риторики в Україні не починається, а відновлюється, тому що з давніх часів в українській освітній системі риторика була однією з основних гуманітарних дисциплін, і ми маємо  з тих часів риторів світового  рівня, зокрема Києво-могилянської риторичної школи.

Відновлюючи перервану традицію викладання риторики не з кращих для  неї часів, мимовільно схиляємося до риторики епідейктичної, тобто прикрашальної  як ближчої, зрозумілішої і легшої. Саме на ній закінчувався попередній етап викладання риторики в дорадянські часи. Ніскільки не применшуємо ролі епідейктичної риторики у формуванні особистості, тому що, як учив Феофан Прокопович, епідейктичне красномовство, шукаючи, прикрашаючи й звеличуючи добро, чесність, справедливість, гідність, примножує ці чесноти в суспільстві, подає для молоді взірці для наслідування. Звернімо увагу лише на кілька, на наш погляд, специфічних і суттєвих ознак риторичної науки й ораторської практики.

Насамперед риторика —  це наука лінгвістична, тобто мовознавча, більше того — живомовна. Такою вона виникла у Давній Греції, і на це розраховані всі її постулати. Сподівання на те, що можна незнання, неволодіння українською мовою  прикрити риторикою, с марними. Усі  поради і застереження щодо культури спілкування без знання мови залишаться пустими брязкальцями, від яких мовці  самі відмовляться. З цього випливає наступне: риторика універсальна, вона потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного  життя, бо суспільство омовлене —  немає суспільства без мови. Актуальність риторики як лінгвістичної науки зумовлюється універсальністю й феноменальністю самої мови, адже мова підносить людину над світом природи, виділяє її як інтелектуальний феномен, який здатний пізнавати, освоювати і творити світ. Мова дас можливість людині реалізувати себе як духовну особистість, ідентифікуватися з власним "я", з колективом, суспільством, нацією.

Вона моделює вчинки, щоденну  прагматику людини. Знецінення мови знецінює її носіїв — мовців, знецінює націю  і її духовну культуру.

Мова підтримує в людині стан психологічної впевненості, рівноваги, дає відчуття життєвої перспективи, духовної опори. На основі мови формується національно-культурне поле з протяжністю  у часі (через віки) і у просторі, бо мова є каналом духовного й  інформативного зв'язку у суспільстві, вона здатна актуалізувати через  лексику і фразеологію морально-етичні, звичаєві норми.

Риторика — це наука успіху. Однак він може залишитися тільки вербальним, словесним, перетворитися на віртуальний, якщо не смішний, коли в ньому не буде фахових, професійних складників.

Як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати, бажано й шляхом критичного, реструктивного і конструктивного аналізів. Основними  методами вивчення в давній риториці були повтори, декламації взірців і  написання своїх промов за зразками. Проте не треба забувати, що риторика, можливо, як ніяка інша наука, є суто індивідуальною, особистісною. Цим  вона цікава й потрібна, адже виховуємо  особистість, але потребує ґрунтовної підготовки, такту, обережності, смаку, щоб чужа ідея, манера, фраза, прийом, слово стали твоїми, не перетворились  на протилежність.

Риторика — це наука  текстотворча, в центрі її — закони мислення і мовлення, механізми продукування тексту усного й писемного. Отже, потрібно ширше осягати предмет і сфери  риторики та глибше проникати у зміст  основних понять і категорій риторичної науки.

Виникнувши з народного  мовлення істинно демократичної  Давньої Греції 2,5 тис. років тому з єдиним призначенням впливати на розум і волю громадян засобами живого слова і тим допомагати їм та захищати, риторика розвинулася у багатоаспектну і багатогалузеву науку, зродила  зі свого лона ще гроно благородних  наук — логіку і філософію, граматику  й поетику, етику й естетику. Історія  риторики свідчить, як і скількох мудреців і державців, геніїв і властолюбців підіймала вона на п'єдестал влади  і слави, скільком давала натхнення  і задоволення, скількох утішала  чи окрилювала. Ця ж історія свідчить, наскільки залежить риторика від  міри свободи й демократії в суспільстві, від розвитку культури й духовності, як у різні періоди влада слова  замінюється владою зброї.

Вміння виголосити політичну  промову чи ювілейне привітання, побудувати розгорнений монолог з фахової  проблематики і приємно його виголосити, аргументовано дискутувати, природно вести цікаву бесіду чи конструктивний діалог, не відчуваючи браку слів, знайти своє місце у полілозі, ненав'язливо підтримувати розмову або непомітно  чи невимушено вийти з неї, доречно  зауважити чи просто шляхетно звернутися і пошанувати співрозмовника або  слухачів і при цьому не тільки самому відчувати задоволення, а  й дарувати його іншим, бездоганно володіючи  мовою, маючи гарне чуття і  смак до мови, — цьому вчить лінгвістична риторика.