Невербальні засоби педагогічного спілкування

Значення багатьох жестів рук або рухів ніг в певній мірі очевидно. Наприклад, схрещені руки (або ноги) зазвичай вказують на скептичну, захисну установку, тоді як нескрещенние кінцівки висловлюють більш відкриту установку, установку довіри. Сидять, підперши долонями підборіддя, зазвичай, у задумі. Стояти, взявшись у боки, – ознака непокори чи, навпаки, готовність приступити до роботи. Руки, заведені за голову, висловлюють перевагу. Під час розмови голови співрозмовників знаходяться в постійному русі. Хоча кивання головою не завжди означає згоду, воно дієве допомагає бесіді, як би даючи дозвіл співрозмовнику продовжувати мову. Кивки головою діють на співрозмовника схвально і в груповій розмові, тому що зазвичай звертають свою промову безпосередньо до тих, хто постійно киває. Однак швидкий підйом чи поворот голови в бік, жестикуляція часто вказує на те, що слухає хоче висловитися.

Активна жестикуляція часто відображає позитивні емоції і сприймається як ознака зацікавленості й дружелюбності. Надмірне жестикулювання, однак, може бути вираженням занепокоєння чи невпевненості.

Іншим важливим чинником у спілкуванні є міжособистісний простір – як близько чи далеко співрозмовники знаходяться по відношенню один до одного. Іноді наші відносини ми висловлюємо просторовими категоріями, як, наприклад, „триматися подалі” від того, хто нам не подобається або кого ми боїмося, або „триматися ближче” до того, в кому зацікавлені. Звичайно чим більше співрозмовники зацікавлені один в одному, тим ближче вони сидять або стоять один до одного.

Однак існує певна межа допустимої відстані між співрозмовниками, вона залежить від виду взаємодії і визначається наступним чином:

- інтимна відстань (до 0,5 м) відповідає інтимним стосункам. Може зустрічатися у спорті – у тих його видах, де має місце зіткнення тіл спортсменів;

- міжособистісна відстань (0,5 – 1,2 м) – для розмови друзів із зіткненням або без зіткнення один з одним;

- соціальна відстань (1,2 – 3,7 м) – для неформальних соціальних та ділових відносин, причому верхня межа більш відповідає формальним відносинам;

- публічна відстань (3,7 м і більше) – на цій відстані не вважається грубим обмінятися кількома словами або утриматися від спілкування[2].

Зазвичай люди почувають себе зручно, коли стоять або сидять на відстані, відповідному зазначених вище видів взаємодії. Надмірно близьке, як і надмірно віддалене положення, негативно позначається на спілкуванні.

Крім того, чим ближче перебувають люди один до одного, тим менше вони один на одного дивляться. Навпаки, перебуваючи на відстані, вони більше дивляться один на одного і використовують жести для збереження уваги в розмові.

Отже, адекватне сприйняття партнера дозволяє більш гнучко реагувати на зміни ситуації спілкування, зрозуміти його справжні цілі і наміри, передбачити можливі наслідки переданої інформації. Ці якості стають незамінними для тих, чия професійна діяльність пов'язана з людьми.

1.2. Комунікативна поведінка вчителя в сучасній школі

Історія науки знає багато прикладів, коли видатні вчені були водночас і блиску­чими лекторами, М.В.Ломоносов, Д.1.Менделєєв, К.А.Тімірязєв, Н.Н.Лузін, О.Ю.Шмідт – цей список можна було б продовжити. На жаль, не всім педагогічний талант дається від народження, і якщо його немає, його обов'язково потрібно виховувати, розвивати в собі.

При будь-якому підході до визначення змісту педагогічної техніки постійно зберігається ряд елементів, а саме:

- культура спілкування вчителя з учнями,

- саморегуляція технічної діяльності (самоконтроль, витримка), управління внутріш­нім самопочуттям,

- оволодіння увагою колектива,

- виразний показ почуттів і відношень (міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд педагога),

- володіння мовою (голос, дихання, дикція, грамотність, інтонаційна гнучкість, емоційна виразність, тощо).

Складовою педагогічної майстерності вчителя є його мовлення. Це інструмент професійної діяльності педагога, за допомогою якого можна розв’язати різні педагогічні завдання: створити щиру атмосферу спілкування у класі, встановити контакт з учнями, зробити складну тему уроку цікавою, а процес її вивчення – привабливим.

Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоутвердження його особистості.

Володінню мовленням як засобом професійної діяльності потрібно вчитися. А.С.Макаренко зазначав, що вчитель повинен так говорити, щоб діти відчули в його словах волю, культуру, особистість. Мовлення вчителя – це мовлення, пристосоване для розв’язання специфічних завдань, що виникають у педагогічній діяльності, спілкуванні.

Мовлення вчителя буває у двох різновидах – у монолозі (монологічне мовлення).

Найпоширенішими формами монологічного навчання вчителя є розповідь, шкільна лекція, коментар, пояснення, розгорнуті оціночні судження Діалогічне мовлення широкого представлення в різного роду бесідах з учнями, які будуються у формі запитань і відповідей.

Аналізуючи мовлення педагога, часто використовують вираз “комунікативна поведінка”.

В сучасній науковій літературі під комунікативною поведінкою розуміють таку організацію мовлення й відповідно до нього невербальної поведінки вчителя. Яка впливає на створення емоційно-психологічної атмосфери педагогічного спілкування, на характер взаємин між учителем та учнями, на стиль їхньої діяльності.

Комунікативна поведінка вчителя оцінюється відповідно до того, що і як він говорить, Які в нього тести, рухи, вираз обличчя, який підтекст мають його слова, на яку реакцію учнів розраховані.

Педагогічна ефективність комунікативної поведінки вчителя передусім залежить від того, який стиль спілкування з учите притаманний учителеві, які в нього установки на взаємодію з учнями, якою мірою він відчуває психологічні особливості ситуації мовлення.

У вчителів, стиль спілкування яких з учнями будується на основі дружнього ставлення до них, комунікативна поведінка завжди спрямована на встановлення особистісного і пізнавального контакту, створення ситуації спільних роздумів і переживань.

Отже, рівень майстерності мовленнєвої діяльності вчителя визначається рівнем культури його мовлення і спрямуванням його комунікативної поведінки.

Вимоги до комунікативних якостей мовлення вчителя зумовлені функціями, які воно виконує в педагогічній діяльності. Головними серед них виступають такі:

1) комунікативна – встановлення і регуляція взаємовідносин між учителем і учнем, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку учнів. Це одна з провідних функцій мовлення педагога. Її мета – допомогти вчителеві налагодити взаємодію зі своїми винуватцями, побудувати виховання (навчання на заходах співробітництва і співтворчості.

2) Психологічна – створення умов для забезпечення психологічної свободи учня, прояву індивідуальної своєрідності його особистості; зняття соціальних затисків, які заважають цьому.

Тут йдеться про ситуації, коли виникає потреба психологічно захистити учня: підкреслити повагу до нього як особистості, піднести його авторитет, знати страх перед можливою невдачею, заохотити зусилля для досягнення успіху. Мовлення вчителя в цих ситуаціях може бути тим інструментом, за допомогою якого знімається невпевненість учня в собі, ініціюються його активність, творчість, вселяється віра в можливості самореалізації, досягнення позитивних результатів у діяльності. Вибір мовленнєвих моделей учителем тут здійснюється не з позиції “ти повинен”, “зобов’язаний”, а з позиції “ти маєш право”.

3) Пізнавальна – забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації учнями, формування в них особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до знань.

Матеріал, що його викладає вчитель, нерідко закріплюється надовго в пам’яті учнів саме завдяки особливостей його мовлення: зберігаються емоційне забарвлення голосу вчителя, його інтонації, ритміка, характер вимовляння окремих слів. Але педагогічна доцільність мовлення вчителя полягає в тому, щоб не тільки передати учням знання, а й сформувати в них емоційно-ціннісне ставлення до знань, викликати потребу керуватися цими знаннями у своєму житті, зробити їх основою власних переконань. Розв’язати це завдання вчитель зможе лише тоді, коли він буде не просто інформувати знання, а й вживати на свідомість, почуття учнів, спонукати їх до спів роздумів співпереживань під час сприйняття навчального матеріалу.

4) Організаційна – забезпечення раціональної організації навчально-практичної діяльності учнів. Вона підкреслює роль мовлення вчителя у розв’язанні таких завдань уроку, як організація ефективного навчального слухання учнів, забезпечення оптимального темпу пізнавальної діяльності, творчого робочого самопочуття учнів на уроці.

У розв’язанні цих завдань велике значення має мовлення вчителя, стиль його комунікативної поведінки на уроці.

РОЗДІЛ ІІ. ПРАКТИЧНЕ ЗАСТОСУВАННЯ НЕВЕРБАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ В ДІЯЛЬНОСТІ СУЧАСНОГО ПЕДАГОГА

2.1. Особливості розуміння невербальних компонентів спілкування в педагогічному процесі

Змістом праці вчителя є сприяння психічному розвитку учня, а головним інструментом виступає його психічна взаємодія з дитиною, педагогічне спілкування.

Спілкування, згідно А.А.Леонтьєву, становить спеціальна умова присвоєння дитиною досягнень історичного розвитку людства. Мова вчителя – це основний засіб, що дозволяє залучити учнів до культурної спадщини, навчити їх як способів мислення, так і його змісту. При цьому вчитель повинен володіти високою мовною культурою, багатим словниковим запасом, володіти експресивними можливостями і інтонаційною виразністю мовлення, мати чітку дикцію. Як видно з наведеного визначення, основний акцент – мова, то є вербальний компонент спілкування. Разом з тим, останнім часом з'являється все більша кількість публікацій, пов'язаних з різними аспектами невербального спілкування.

Як стверджує Л.М.Мітіна, „взаємодія учня і вчителя полягає, перш за все, в обміні між ними інформацією пізнавального й афективно-оцінного характеру. І передача цієї інформації здійснюється як вербальним шляхом, так і за допомогою різних засобів невербальної комунікації”[3].

Спілкуючись з учнями, вчитель значну частину інформації щодо їх емоційного стану, намірів, ставлення до чого-небудь отримує не зі слів учнів, а з жестів, міміки, інтонації, пози, погляду, манери слухати. „Жест, міміка, погляд, поза часом виявляються більш виразними і дієвими, ніж слова”, – стверджує Є.А.Петрова[4].

Невербальні аспекти спілкування відіграють істотну роль і в регулюванні взаємовідносин, встановленні контактів, багато в чому визначають емоційну атмосферу і самопочуття як вчителя, так і учня.

Слід зазначити, що даний аспект педагогічного спілкування перебував у полі зору і до досліджень вище зазначених авторів. Так, А.С.Макаренко писав, що для нього, у його практиці, „як і для багатьох досвідчених вчителів, такі „дрібниці” стали вирішальними: як стояти, як сидіти, як підвищити голос, посміхнутися, як подивитися”[5]. Однак тільки останнім часом він став все більше привертати увагу дослідників феномена спілкування.

Вкажемо на те, що кошти невербального спілкування завжди відповідним чином задіяні в ході навчально-виховного процесу, незважаючи на те, що, як правило, педагог не усвідомлює їхнього значення. Загальноприйнято, що у взаємодії вчителя з дітьми, як, втім, будь-яких суб'єктів спілкування, невербальне спілкування здійснюється по декількох каналах:

- міміка;

- дотик;

- жест;

- дистанція спілкування;

- візуальне взаємодію;

- інтонація.

Зупинимося на розгляді кожної зі складових процесу невербальної взаємодії у системі „вчитель-учень”.

Мімічна сторона спілкування вкрай важлива – по обличчю людини можна іноді дізнатися більше, ніж він може або хоче сказати, а своєчасна посмішка, вираз упевненості в собі, схильності до спілкування можуть істотно допомогти у встановленні контактів[6].

Практично нескінченне різноманіття мімічних рухів і їх поєднань (Є.А.Петрової відзначається, що їх всього понад 20000) дає можливість педагогу висловити свій емоційний стан і відношення до певного учня, його відповіді або вчинку: відобразити інтерес, розуміння або байдужість і т.д. А.С.Макаренко писав з цього приводу наступне: „не може бути гарним вихователь, який не володіє мімікою, не може дати своєму обличчю необхідного виразу або стримати свій настрій”[7].

Ряд досліджень показують, що учні віддають перевагу вчителям з доброзичливим виразом обличчя, з високим рівнем зовнішньої емоційності. При цьому наголошується, що надмірна рухливість м'язів очей або особи, як і млява їх статичність, створює серйозні проблеми в спілкуванні з дітьми.

Деякі дослідники[8] відзначають, що багато вчителів вважають за необхідне створювати „спеціальний вираз обличчя” для впливу на дітей. Часто – це суворе обличчя з насупленим чолом, стиснутими губами, напруженої нижньою щелепою. Ця особа-маска, надуманий образ, нібито сприяє гарному поводженню і успішності учнів, полегшує керівництво, управління класом. Крім того, існує досить поширене явище – „певна особа для певного учня”. Але, як професіонал, вчитель повинен володіти своєю поведінкою настільки, щоб цього уникати.

Наступний канал невербального спілкування – дотик, що позначається іноді як тактильна комунікація. Використання дотику дуже важливо при роботі з дітьми особливо молодшого шкільного віку. За допомогою дотику можна привернути увагу, встановити контакт, висловити своє ставлення до дитини. Вільне пересування вчителя на уроці по класу полегшує використання цього прийому. Не перериваючи уроку, він може повернути до роботи відвернувшогося учня, торкнувшись його руки, плеча; заспокоїти порушення; відзначити вдалу відповідь.