Невербальні засоби педагогічного спілкування

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ У ВИЗНАЧЕННІ НЕВЕРБАЛЬНИХ ЗАСОБІВ СПІЛКУВАННЯ

1.1. Загальна характеристика невербальних засобів педагогічного спілкування.

1.2. Комунікативна поведінка вчителя в сучасній школі

РОЗДІЛ ІІ. ПРАКТИЧНЕ ЗАСТОСУВАННЯ НЕВЕРБАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ В ДІЯЛЬНОСТІ СУЧАСНОГО ПЕДАГОГА

2.1. Особливості розуміння невербальних компонентів спілкування в педагогічному процесі

2.2. Шляхи вдосконалення невербальних засобів спілкування

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Ще до засвоєння рідної мови дитина вчиться розуміти невербальний контекст спілкування, який допомагає кодувати і декодувати мовні повідомлення. Так, наприклад, вербальне послання типу „не чіпайте мене” може проявлятися в контексті сердитого тону, тону прохання, воно може супроводжуватися відсторонюючими рухами рук, виразом обличчя і розташуванням тіла в просторі.

Мова невербальних послань може безпомилково інтерпретуватися людиною, допомагаючи правильно зрозуміти сенс вербального послання і взагалі зміст відносин.

Навколишнє середовище, простір і час також можуть бути індикаторами невербального спілкування. Регулювання невербальних аспектів середовища, простору і часу означає регуляцію контексту спілкування.

Культурне розмаїття завжди впливає на регуляцію контексту спілкування та особливості самої невербальної комунікації. Поряд з культурою, невербальна поведінка також зумовлена приналежністю людини до певних соціальних груп і такими характеристиками, як стать, вік, соціо-економічний статус, рід занять та специфіка навколишнього середовища.

Головна мета невербального спілкування – це досягнення міжособистісної синхронності. Згідно Холу, міжособистісна синхронність означає узгодженість ритмічних рухів між двома людьми на вербальному і невербальному рівнях.

Встановлено, що міжособистісна синхронність або узгодженість досягається в тому випадку, коли невербальне спілкування між двома індивідами націлене на ширину, унікальність, продуктивність, поступливість, спонтанність і, коли має місце, відкритий і спокійний обмін думками. Міжособистісна неузгодженість виникає тоді, коли невербальне спілкування між двома людьми стає утрудненим, стилізованим, з'являється ригідність, скутість, ніяковість, нерішучість, формальність і небезпека відкритого засудження чи образи.

Міжособистісна синхронність відображає зростаючу симпатію, взаємну увагу, міцний зв'язок, а міжособистісна неузгодженість – зростаючу антипатією, відкидання і байдужість.

Педагогічне спілкування – це професійне спілкування викладача з учнями, що має певні педагогічні функції і спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату, а також на іншого роду психологічну оптимізацію навчальної діяльності і відносин між педагогом і учнями та всередині колективу.

Недостатня увага до особистості учня в процесі навчання, переважна орієнтація застосовуваних методів навчання на діяльність учня на шкоду увазі до його особистості обертається великими педагогічними прорахунками. Оптимальне педагогічне спілкування – таке спілкування педагога з учнями в процесі навчання, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації учнів і творчого характеру навчальної діяльності, для правильного формування особистості учня.

Враховуючи все вище сказане, можна вважати тему роботи „Невербальні засоби педагогічного спілкування в сучасній школі” актуальною.

Мета роботи: проаналізувати невербальний аспект педагогічного спілкування.

Завдання:

1.                  Вивчити характеристику невербальних засобів педагогічного спілкування.

2.                  Розглянути особливості комунікативної поведінки сучасного вчителя.

3.                  Розглянути особливості невербальних компонентів спілкування в педагогічному процесі.

4.                  Встановити та проаналізувати шляхи вдосконалення невербальних засобів спілкування.

Об'єкт дослідження – педагогічне спілкування як важливий компонент загальної структури педагогічної діяльності.

Предмет дослідження – невербальні аспекти педагогічного спілкування.

Методи дослідження: Методологічною базою дослідження послужили загально-філософські та мовознавчі положення про зміст процесу спілкування. Для розв’язання поставлених завдань я використав методи: теоретичного пошуку – вивчення та аналізу філософської, педагогічної та спеціальної (фахової) літератури з означеної проблеми дослідження; експериментального дослідження – метод бесіди, спостереження, тестування; методи аналізу, синтезу, порівняння, систематизації; метод аналізу комунікативної структури, одиниць педагогічного спілкування.

Теоретичне значення дослідження полягає в обґрунтуванні теоретичних основ невербальних засобів спілкування сучасних педагогів, у розширенні теоретичних відомостей про структурні можливості педагогічного спілкування; визначенні особливостей педагогічного спілкування та шляхів його регулювання у системі викладач-учень.

Практична значущість отриманих результатів полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані у педагогічній практиці викладання невербальних засобів спілкування, комунікації, у підготовці до занять.

Отже, ефективність слухання залежить не тільки від точного розуміння слів говорить, але й не меншою мірою від розуміння невербальних сигналів. Спілкування включає також невербальні сигнали, які можуть підтверджувати, а іноді і спростовувати усне повідомлення. Розуміння цих невербальних сигналів – жестів і міміки мовця – допоможе слухачеві правильно інтерпретувати слова співрозмовника, що дозволить підвищити результативність спілкування.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ У ВИЗНАЧЕННІ НЕВЕРБАЛЬНИХ ЗАСОБІВ СПІЛКУВАННЯ

1.1. Загальна характеристика невербальних засобів педагогічного спілкування.

Система невербальних(несловесних) засобів спілкування складається з таких груп::

                  оптико-кінетичні засоби(рухи, жести, міміка);

                  паралінгвістичні засоби(сила, діапазон, тембр, тональність голосу);

                  екстралінгвістичні засоби(сміх, паузи, покашлювання);

                  проксемічні засоби(простір і час процесу комунікації).

До просторових умов спілкування відносять:

                  розміри та форму кімнати, де проходить спілкування;

                  відстань між педагогами та учнями;

                  положення в кімнаті тих хто спілкується.

До часових характеристик спілкування відносять:

                  коли проходить спілкування(на початку чи в кінці робочого дня);

                  прийнятність часу для того чи іншого виду спілкування;

                  протягом якого часу йде це спілкування.

Вираз обличчя – головний показник почуттів. Найлегше розпізнаються позитивні емоції – щастя, любов і подив. Важко сприймаються, як правило, негативні емоції – печаль, гнів і огида. Зазвичай емоції асоціюються з мімікою наступним чином:

– здивування – підняті брови, широко відкриті очі, опущені вниз кінчики губ, відкритий рот;

– страх – підняті і зведені над переніссям брови, широко відкриті очі, куточки губ опущені і трохи відведені назад, губи розтягнуті в сторони, рот може бути відкритий;

– гнів – брови опущені вниз, зморшки на лобі вигнуті, очі примружені, губи зімкнуті, зуби стиснуті;

– відраза – брови опущені, ніс зморщений, нижня губа випнута або піднята і стулити з верхньою губою;

– печаль – брови зведені, очі згаслі; часто утолкі губ злегка опущені;

– щастя – очі спокійні, куточки губ підняті і зазвичай відведені назад[1].

Художникам і фотографам давно відомо, що обличчя людини асиметрично, в результаті чого ліва і права сторони нашого особи можуть відображати емоції по-різному. Недавні дослідження пояснюють це тим, що ліва і права сторони особи перебувають під контролем різних півкуль мозку. Ліва півкуля контролює мову і інтелектуальну діяльність, праве управляє емоціями, уявою і сенсорної діяльністю. Зв'язки управління перехрещуються так, що робота домінуючої лівої півкулі відбивається на правій стороні обличчя і додає їй вираз, піддається більшому контролю. Оскільки робота правої півкулі мозку відбивається на лівій стороні обличчя, то на цій стороні особи важче приховати почуття. Позитивні емоції відбиваються більш-менш рівномірно на обох сторонах особи, негативні емоції більш чітко виражені на лівій стороні. Однак обидві півкулі мозку функціонують спільно, тому описані відмінності стосуються нюансів вираження.

Особливо експресивні губи людини. Всім відомо, що щільно стиснуті губи відображають глибоку задуму, вигнуті губи – сумнів або сарказм. Посмішка, як правило, виражає дружелюбність, потребу в схваленні. У той же самий час посмішка як елемент міміки і поведінки залежить від регіональних і культурних відмінностей: так, жителі півдня схильні посміхатися частіше, ніж жителі північних районів.

Оскільки посмішка може відображати різні мотиви, слід бути обережним у тлумаченні посмішки співрозмовника. Проте надмірна усмішливість, наприклад, часто висловлює потребу в узгодженні або повагу перед керівництвом. Посмішка, супроводжувана піднятими бровами, висловлює, як правило, готовність підкорятися, в той час як посмішка з опущеними бровами висловлює перевагу.

Особа експресивно відображає почуття, тому що говорить, звичайно, намагається контролювати або маскувати вираз свого обличчя. Наприклад, коли хто-небудь випадково стикається з Вами або припускається помилки, він зазвичай має таке ж неприємне почуття, як і Ви, і інстинктивно посміхається, як би висловлюючи тим самим ввічливе вибачення. У цьому випадку усмішка може бути в певному сенсі „заготовленою” і тому натягнутою, видаючи суміш занепокоєння і вибачення.

Візуальний контакт є виключно важливим елементом спілкування. Дивитися на мовця – означає не тільки зацікавленість, але й допомагає нам зосередити увагу на тому, що нам говорять. Час від часу очі співрозмовників зустрічаються, але це триває значно менше часу, ніж затримує погляд кожен співрозмовник один на одному.

Нам значно легше підтримувати візуальний контакт з мовцем при обговоренні приємної теми, однак ми ухиляємося від нього, обговорюючи неприємні або заплутані питання. В останньому випадку відмова від прямого візуального контакту є вираженням ввічливості та розуміння емоційного стану співрозмовника. Наполегливий або пильний погляд у таких випадках викликає обурення і сприймається як втручання в особисті переживання. Більш того, наполегливий або пильний погляд зазвичай сприймається як ознака ворожості.

Необхідно знати, що окремі аспекти взаємовідносин виражаються в тому, як люди дивляться один на одного. Наприклад, ми схильні дивитися більше на тих, ким захоплюємося або з ким у нас близькі стосунки. Жінки до того ж схильні на більший візуальний контакт, ніж чоловіки. Зазвичай люди уникають візуального контакту в ситуаціях суперництва, щоб цей контакт не був зрозумілий як вираз ворожості. Крім того, ми схильні дивитися на співрозмовника більше, коли він знаходиться на відстані: чим ближче ми до мовця, тим більше уникаємо візуального контакту. Зазвичай візуальний контакт допомагає мовцеві відчути, що він спілкується з Вами, і справити сприятливе враження. Але пильний погляд зазвичай створює про нас несприятливе враження.

Візуальний контакт допомагає регулювати розмову. Якщо мовець то дивиться в очі слухача, то відводить очі вбік, це означає, що він ще не закінчив говорити. По завершенні своєї промови говорить, як правило, прямо дивиться в очі співрозмовнику, як би повідомляючи: „Я все сказав, тепер Ваша черга”.

Тон голосу – особливо цінний ключ до розуміння почуттів співрозмовника. Один відомий психотерапевт часто запитує себе: „Що говорить голос, коли я закінчую слухати слова і слухаю тільки тон?” Почуття знаходять своє вираження незалежно від значення слів. Можна ясно висловити почуття навіть при читанні алфавіту. Легко розпізнаються зазвичай гнів і смуток, нервозність і ревнощі відносяться до тих почуттів, які розпізнаються важче.

Сила і висота голосу також корисні сигнали для розшифровки повідомлення мовця. Деякі почуття, наприклад, ентузіазм, радість і недовіра, звичайно передаються високим голосом. Гнів і страх теж виражаються високим голосом, але в більш широкому діапазоні тональності, сили і висоти звуків. Такі почуття, як печаль, горе і втома, зазвичай передаються м'яким і приглушеним голосом з пониженням інтонації до кінця кожної фрази.

Швидкість мови також відображає почуття мовця. Люди говорять швидко, коли вони схвильовані або стурбовані чим-небудь, коли говорять про свої особисті труднощі. Той, хто хоче нас переконати або умовити, зазвичай говорить швидко. Повільна мова частіше свідчить про пригнобленому стані, горе, зарозумілість чи втоми.

Важливо також розуміти значення вигуків, зітхань, нервового кашлю, форкання і т. п. Цей ряд нескінченний. Адже звуки можуть означати більше, ніж слова. Це також вірно для мови жестів.

Установку і почуття людини можна визначити за моторикою, тобто з того, як він стоїть або сидить, по його жестах і рухам.

Коли співрозмовник нахиляється до нас під час розмови, ми сприймаємо це як люб'язність, мабуть, тому, що така поза говорить про увагу. Ми відчуваємо себе менш зручно з тими, хто в розмові з нами відкидається назад або розвалюється в кріслі. Зазвичай легко розмовляти з тими, хто приймає невимушену позу. Таку позу можуть приймати і люди з більш високим становищем, ймовірно, тому, що вони більше впевнені в собі в момент спілкування і звичайно не стоять, а сидять, причому часом не прямо, а відкинувшись назад або схилившись набік.

Нахил, при якому сидять або стоять співрозмовники відчувають себе зручно, залежить від характеру ситуації або від відмінностей в їхньому становищі та культурному рівні. Люди, які добре знають один одного або співпрацюють по роботі, зазвичай стоять або сидять боком один біля одного. Коли вони зустрічають відвідувачів або ведуть переговори, то відчувають себе більш зручно в положенні обличчям один до одного. Жінки часто віддають перевагу розмові, кілька схилившись у бік співрозмовника або стоячи з ним поруч, особливо якщо добре знають один одного. Чоловіки в бесіді воліють положення обличчям один до одного, окрім ситуацій суперництва.