Народна педагогіка

Міністерство  освіти і науки України

Головне управління освіти і науки

Харківської обласної державної  адміністрації

Харківський педагогічний коледж

Харківського гуманітарно-педагогічного  інституту

 

 

 

 

Кафедра педагогіки та психології

 

 

Народна педагогіка

 

 

 

 

Курсова робота

Студента 41-ф  групи 

Факультету  фізичного виховання

Святного Віталія 

Науковий керівник:

Одарченко В.І.

 

 

 

Харків 2009

План.

Вступ 3

Розділ I. Народна педагогіка - сукупні педагогічні знання й 
виховний досвід народу. 5

1.1. Народна педагогіка і її характерні риси. 5

1.Формування  концепції народної педагогіки  і її характерні риси. 11

1.2. Прислів'я й приказки - народні педагогічні мініатюри. 11

1.3. Трудове виховання - серцевина народної педагогіки. 21

1.4. Розумове  й фізичне виховання 24

Висновок 28

Список використаної літератури 32

 

Вступ

Народна педагогіка - складена й невід'ємна частина загальної  духовної культури народу. Слова великого російського педагога К. Д. Ушинського про те, що «виховання існує в російському народі стільки ж століть, скільки існує сам народ», цілком ставляться до всіх інших народів. Разом з тим вони припускають, що народна педагогіка виникла в далекій давнині, що вона історично передувала  науковій педагогіці й впливала на її ранні форми. Аналіз історії древньої педагогічної думки народів Середньої Азії й Казахстану показує, що перші соціальні пам'ятники педагогіки з'явилися під прямим впливом народного життя, народної педагогічної культури. Справедливе твердження істориків педагогіки С. Д. Бабишина й Б. Н. Шитюрова, що «давньоруські мислителі як представники офіційної педагогіки не могли не враховувати найбагатшого досвіду виховання, накопиченого співвітчизниками ». Від «Слова про закон і благодать» Ілларіона до «Блискавка Данила Заточніка» спостерігаються постійні звертання до мудрості народної педагогічної думки. Цей взаємозв'язок є найважливішою рисою добутків XI - XIII ст.

Дослідники  давньоруської педагогічної думки  переконливо показали взаємовплив  і взаємозумовленість офіційної  й народної педагогіки, які доповнюють і збагачують один одного. Якщо в офіційної педагогіки завжди відчувався вплив церкви й ідеології панівних класів, то народна педагогіка, хоти й у відомій мері піддавалася цим впливам, у цілому виражала думи й сподівання народу, його подання й вихованні й навчанні молодого покоління.  Аналогічну картину наступності ми спостерігаємо й в історії педагогічної думки народів Середньої Азії й Казахстану.

Аналіз спадщини Ібн Сіни  ( Авіцени ), Біруні, Джамі, Хорезмі, Дехлеви, Хайяма, Навоі, Фараби, Сааді й інших просвітителів показує, що їхньої ідеї про виховання зокрема тісно перегукується з ідеями й думками, вираженими в пам'ятниках народної педагогіки : у приказках, прислів'ях, казках, переказах. Більше того деякі переказу народ безпосередньо зв'язує із учинками, життям і діяльністю великих людей.

Ці вчені  виражали ідеї гуманізму, підкреслювали  необхідність прищеплювання молодому поколінню високих моральних  якостей, виховання їх у дусі любові до праці, поваги до старших, дружби й  товариства, правдивості й чесності. Прогресивні демократичні ідеї великих учених і поетів перегукуються за формою й змістом з ідеями народної мудрості, тому вони дуже впливали на формування педагогічної культури народів Середньої Азії й Казахстану, зберігаючи свою актуальність і до наших днів.

Народна мудрість про виховання є вираженням багатовікової  педагогічної культури й досвіду  сімейного виховання народу.

У складних взаєминах  з офіційною педагогічною доктриною  народний погляд пробивало собі дорогу, виражаючи думки й сподівання народу про навчання й виховання дітей - найдорожчого свого надбання.

На шляхах історичного  розвитку народ переборов відсталість  неправильних уявлень і понять  про виховання. Основи народних поглядів на виховання й навчання зв'язані  своїм походженням не релігії, не магії, не обряду, а трудової виробничої діяльності й життєвій практиці самого народу.

Якщо зробити  порівняльний аналіз творчості великих  мислителів і народного погляду  на виховання, то можна побачити повну  їхню єдність, переважно у вигляді  легко, що запам'ятовуються афоризмів. Образне слово, виконуючи, з одного боку, зображувально-виразну, з іншого боку - інформаційно-комунікативну функцію, служила у відомій мері єднальною ланкою між повчаннями мислителів і найбагатших афоризмів народу.

 

 

 

Розділ I. Народна педагогіка - сукупне педагогічне знання й

виховний  досвід народу. Формування концепції

1.1.Народна педагогіка і її характерні риси.

Історіографія наукових досліджень проблем  народної педагогіки свідчать, що вивчення народного досвіду виховання  як соціально-історичного феномена на всіх етапах історичного розвитку входило в коло наукових інтересів педагогів минулого й сьогодення.

Великий чеський  педагог Я.А. Каменський обґрунтував ідею «материнської школи», опираючись саме на досвід сімейного виховання. Знаменитий швейцарський педагог Г. Песталоцці свою «Книгу для матерів» створив, узагальнивши досвід швейцарської народної педагогіки. Він був переконаний, що природосообразне виховання, почате в родині, повинне потім тривати в школі. Великий російський педагог К.Д. Ушинський високо оцінював виховний потенціал народної педагогіки. «Виховання, створене самим народом і засноване на народних початках, - писав він, - має ту виховну силу, який немає в найкращих системах, заснованих на абстрактних ідеях...» Він глибоко вірив у принцип «народ без народностей - тіло без душі» й, опираючись на цей принцип, обґрунтував ідею народностей. Добре знаючи народні звичаї, обряди, традиції, він прийшов до висновку, що «мудрість предків - дзеркало для нащадків», і тому ратував за народне виховання, тому що воно є живим зразком у процесі народного розвитку.

Принцип народностей  виховання здійснюється в раннім дитинстві, у процесі оволодіння рідною мовою. Н.К. Крупська велике значення надавала розвитку мови дітей у родині, особливо в процесі спілкування матері з дитиною, вона звертала увагу на те, що «материнська мова служить йому знаряддям вираження себе, своїх думок, своїх настроїв».

А.С. Макаренко  на власному багаторічному досвіді  народного вчителя переконався, що педагогіка народжується в живих рухах людей, у традиціях і реакціях реального колективу. Він підкреслював, що «сімейна, трудова підготовка має найважливіше значення для майбутньої кваліфікації людини».

В.А. Сухомлинський підкреслював необхідність і важливість вивчення моральних ідей і педагогічних поглядів, що випливають із них, народу. Він уважав, що, незважаючи на багатство й величезне практичне значення народної педагогіки, вона належною мірою не вивчається, глибокі дослідження із цих проблем не проводяться.

« Про народну педагогіку ніхто дотепер серйозно на думав, і очевидно, це принесло багато лих педагогіці, - писав він.

- Я впевнений,  що народна педагогіка - це осередок  духовного життя народу. У народній  педагогіці розкриваються особливості  національного характеру, особа народу! Характер народу, особа народу, його думи й сподівання, моральні ідеали особливо яскраво проявляються в створені їм казках, билинах, легендах, епосах, приказках і прислів'ях.

У середині XIX століття ряд учених, педагогів і мислителів стали звертатися до проблем народної педагогіки. В 1861 році В.И. Водовозів написав статтю про книги, виданих для народного читання, назвавши її «Російська народна педагогіка». В 1890 році вперше в більше широкому аспекті Д. Булгаковський і Г. Пінчук звертаються безпосередньо до пам'ятників народної педагогіки - прислів'ям, пісням, загадкам, обрядам, відрізняючи їхнє виховне значення в народному побуті. Великий науковий інтерес представляє спроба Е.А. Покровського в етнографічному й педагогічному плані проаналізувати дитячі ігри і їхня роль у фізичному й моральному розвитку дітей. Інший дослідник А. Соболєв, проблеми дитячих ігор розглядає в сполученні з дитячими піснями й тим самим ще більше розширює границі народної педагогіки.

Народна педагогіка тісно пов'язана з етнографією й мовознавством. Проблеми народної педагогіки в соціально-економічному й етнографічному аспекті зачіпалися в цілому ряді досліджень істориків, філологів, етнографів.

У радянський період одним з перших до проблем народної педагогіки звернувся відомих етнограф і педагог Г.С. Виноградов, що дав опис сутності цього явища як складової частини педагогічної культури народу, що затверджував право існування терміна й поняття «народна педагогіка». Народна педагогіка «не стільки система, скільки сума знань, умінь», - затверджував Г.С. Виноградов. Він характеризував народну педагогіку як сукупність навичок і прийомів, застосовуваних народом з метою формування особистості в певному напрямку. На думку вченого, коли мова йде про народну педагогіку, то мається на увазі не педагогічна теорія, а педагогічна практика. Виходячи із цього, Г.С. Виноградов уважав, що сукупність народного погляду, прийнятих народом засобів впливу на юне покоління з метою його навчання й виховання варто назвати народною педагогікою.

Питання народної педагогіки були предметам дослідження  ряду вчених: А.Ф. Хинтибидзе, Г.Н. Волкова, А.Ш. Гашимова, В.Ф. Афанасьєва, Г.Н. Філонова. Кожний з них, природно, вніс свій внесок у теорію й практику народної педагогіки.

Виходячи з  досліджень цих учених, ми прийшли до висновку, що об'єктом і предметом  народної педагогіки є процес виховання й процес навчання, а головним елементом народної педагогіки є сукупність емпіричних знань, відомостей, накопичених народом про людину і його виховання, і практична діяльність трудящих по вихованню молодого покоління.

Народна педагогіка, будучи попередником наукової педагогіки, у гносеологічному, історичному, логічному, структурному відношенні має деякі  своєрідні й характерні риси. Аналізуючи змісти й форми пам'ятників народній педагогіці, можна виділити її відмітні риси.

Народна педагогіка історично зложилася в далекій  давнині. Вона існує стільки часу, скільки існує сам народ. В  епоху середньоазіатської античності (III століття н.е.) уже були відомі зразки художньої народної творчості. Мистецтво слова, що народилося в далекій давнині, насамперед втілилося в художній народній творчості - у казках, легендах, епосі, приказках, прислів'ях й інших пам'ятниках народної педагогіки.

Великим педагогом  різних часів і народів у своїх добутках розвивали ідеї народностей, природосообразності виховання, широко використали приклади з народної педагогіки як вираження народної мудрості.

Оскільки в  основі народної педагогіки лежать емпіричні  знання, вона поряд із практично  достовірними коштовними, корисними знаннями, відомостями містить перекручені, неточні, а часом під впливом релігії й пануючої ідеології помилкові й навіть шкідливі ідеї. Наприклад, деякі прислів'я й приказки виражають зневажливе відношення до жінки, покірність до проявів соціальної несправедливості, рекомендують застосовувати фізичні покарання в родині й т.п.

Як відомо, основою  народної педагогіки є наївно-реалістичний і стихійно-матеріалістичний погляд народної філософії. Народ в основному  вірно уявляв собі матеріальність миру, прояву причин і наслідку, взаємозв'язок і взаємозумовленість явищ у природі й у суспільстві, єдність форми й змісту, боротьбу протилежностей. Коли народ оперує такими афоризмами, як «У кожних труднощах є легкість», «Навіть краще дзеркало не відбивають зворотну сторону речей» і т д, те не можна не помітити, що але має вірне подання про діалектика життя.

Присутність у  пам'ятниках народної педагогіки елементів  атеїзму - свідчення стихійно-матеріалістичного  погляду народу. Народ виражав  украй негативне відношення до служителів культу. Наприклад , «Хоч у мулли чалма біла, так нутро чорне».

Народ мав своє подання про ролі середовища у  вихованні, не вірив у фатальну спадковість. Люди логічно міркували: «И від поганого народжується гарний, і від гарного  народжується погана людина».

Народ пильно спостерігав  і знав психологічні особливості  дітей: «Звичка трирічного зберігається й до вісімдесяти років», «Дитини  треба виховувати, поки він у колисці».

Як й інші добутки фольклору, пам'ятникам народної педагогіки властив також риса синкретизму. У народній педагогіці чітких і певних законів, систематизованих знань, точних наукових термінів. Термінологія народної мудрості зберігає в собі відбиток листного діалекту, типових народних прикмет і виражень. Все це робить мову народної педагогіки зрозумілим і близькі самим широким шарам трудящих. Характерно, що багато слів, граматичні форми, що вже вийшли із уживання в живій мові й літературі, продовжують жити в народних афоризмах, причому вони не сприймаються як абсолютно застарілі, навпаки вони успішно виконують свою функцію. Як відзначає Г.С. Лазутін, «різні факти і явища мови: словника, синтаксису, морфології й фонетики фольклору у своїх ідейно-естетичних функціях уступають не ізольовано друг від друга, а в самому тісному контакті...».

Більша сила переконливості, образності, конкретності, емоційності досягається не тільки за допомогою епітетів, гіпербол, алегорій, риторичних питань і вигуків, але  й всіх засобів лексики, синтаксису, морфології й фонетики мови. Все  це поєднується засобами композиції, ритміки, а в пісенних жанрах - і мелодії.

Наступна характерна риса народної педагогіки - це колективність  її творчих основ. Ще В.Г. Бєлінський писав, що «автором російської народної поезії є сам російський народ, а  не окремі особи». А.Н. Веселівський, відстоюючи колективний початок народного епосу, влучно помітив, що народні епопеї анонімні, як середньовічні собори».

У пам'ятниках народної педагогіки невідомі імена їхніх творців. Творча індивідуальність у фольклорі не вільна в «самовираженні», колективні й індивідуальні творчі акти тут розділені часом і простором, і люди, що вклали свою творчість у те або інший добуток, фактично не знають один одного. Кожен творець чимсь доповнював або змінював почуте, але традиційно передавалося лише те, що цікаво всім, запам'ятовувалося те, що творчо найбільше вдало й властивіше середовищу в якій воно існувало.

У колективному характері народної творчості безпосередньо  виражається справжні народності. Саме тому все багатство фольклору, у  тому числі всі народні афоризми у вихованні, - це «колективна творчість усього народу, а не особисте мислення однієї людини».