Мовленнєва творчість як предмет дослідження

       Отже, науковці вважають, що тільки творча особистість  здатна до творчої діяльності, результатом якої може бути створення матеріальних цінностей та творів мистецтва, відкриття в науці тощо. Водночас учені підкреслюють залежність творчого процесу не тільки від характеру ставлення людини до об’єкта діяльності та не тільки від комплексу її особливостей, ще й від об’єктивних умов дійсності. Відтак сам процес творчості теж впливає на особистість, стимулює її творчу активність.

       Ми  абсолютно згодні з С.Л.Рубінштейном, який вважав, що психологічне дослідження будь-якої діяльності має бути дослідженням особистості в цій діяльності. Єдність діяльності, що об’єднує численні дії і вчинки, - в єдності її початкових мотивів та кінцевої мети, що є мотивами і метою особистості [60].

       Неможливість  вивчення творчої діяльності людини без урахування її світогляду, переконань, потреб, інтересів і здібностей, нахилів, мотивів діяльності підтверджують результати багатьох досліджень ( Леонтьєв О.М., Поддьяков М.М. та ін.).

 Структура  творчої  діяльності.

       Природу творчої діяльності висвітлено в  різних психологічних концепціях (Виготський Л.С., Давидов В.В., Ельконін Д.Б., Леонтьєв О.М.,   Рубінштейн С.Л., та ін.). Вони будуються на уявленні про природу діяльності взагалі, що її науковці визначають як “сукупність дій внутрішньої (психічної) та зовнішньої (фізичної) активності, яка відповідає одним і тим самим спонуканням - мотивам і цілям”.

       У сучасній психології під діяльністю розуміють також процес “практичного перетворення людиною об’єктивної дійсності, в ході якої відбувається перехід об'єкта дії в суб’єктивний образ”.

       Проблему  теорії діяльності та діяльнісного підходу  розвивали у своїх працях Л.С.Виготський, П.Я.Гальперін, В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн та інші провідні вчені. За О.М.Леонтьєвим, будь-яка діяльність має кільцеву структуру: від вихідної аферентації до ефекторних процесів, що реалізують контакти з предметним середовищем, від них до корекції та збагачення за допомогою зворотних зв’язків вихідного аферентаційного образу [41].

       В.В.Давидов  доповнює схему О.М.Леонтьєва таким  компонентом, як потреба (нестача чогось як глибинна основа потреби). На основі потреби функціонують емоції, і все це разом впливає на дії та операції виконання завдання [94]. Якщо потреби становлять суть, механізм діяльнісної активності, то мотиви О.М.Леонтьєв визначає як інстинктивні імпульси, біологічні нахили та апетити, переживання емоцій, інтереси й бажання [24].

       Л.С.Виготський одним з перших серед дослідників  відкрив діалектичну єдність  відтворювальної, або репродуктивної, і комбінаторної, або творчої  сторін у людській діяльності. На його думку, людський мозок не тільки зберігає та відтворює минулий досвід, а й комбінує, творчо переробляє і створює з елементів минулого досвіду нове знання, яке приводить до нових дій. Без творчої діяльності людина мусила б тільки пристосовуватися до майбутнього, оскільки воно відтворює минуле. Творча діяльність робить людину істотою, зверненою до майбутнього [18].

       На  думку Я.О.Пономарьова, “лише в  умовах супідрядності двох тенденцій, що взаємно виключають одна одну (в науці тривалий час творче протиставлялося репродуктивному), ми зможемо перейти до розгляду проблем управління творчістю через створення сприятливих для неї умов”. Особливо це стосується мовленнєвої діяльності, процесу її становлення і розвитку.

       Важливим  моментом у структурі творчої  діяльності, порівняно з репродуктивною, дослідники вважають почуття натхнення. За М.В.Гончаренком: натхнення – “це такий стан, коли з найбільшою силою розвиваються всі творчі можливості особистості: б’ють повним струмом усі джерела енергії; розум, воля, уява, фантазія немов би спрямовуються в одному напрямку, підганяють і стимулюють один одного”... Натхнення не може замінити знання і майстерність, але воно пробуджує здатність “миттєво оглянути ширше коло явищ і загострює інтуїцію, воно допомагає схоплювати їхню внутрішню організацію й вгадувати те, до чого може призвести досконале вивчення дійсності; натхнення виконує функцію іскри, яка запалює те, що вже готове було спалахнути, перетворює його в полум’я творчості” (21,с.245)

       Розмаїття поглядів на структуру творчої діяльності найрельєфніше проявляється в широкому спектрі підходів до опису послідовності компонентів творчого процесу, що можна об’єднати, звести до такої чотирьохетапної формули: підготовчий етап, інкубаційний, етап натхненного творення, перевірки та оцінки, що демонструє співвідношення та чергування свідомого і неусвідомленого, інтуїтивного та логічного (Пономарьов Я.О.,  Якобсон П.М. та ін.).

       Ми  згодні з поясненням, яке надає  у власній версії розмаїття форм творчого процесу митців П.М.Якобсон, - структура творчого процесу в кожному конкретному випадку зумовлена інтимністю самого процесу, неусвідомленістю окремих актів творчої діяльності (одні з них скорочуються, інші – переплітаються, треті – простягаються в часі), індивідуальними особистісними особливостями автора.

             Розділ II. Лінгвістичні засади проблеми художньої творчості

        2.1. Творчість у мові й мовленні

       Серед усіх видів художньої творчості  особливе місце посідає літературна, мовленнєва творчість, що зумовлено унікальною роллю мови і мовлення в життєдіяльності окремої людини, суспільства, людства взагалі.

       Людина  засвоює мову і трансформує її в інший енергетичний простір, передаючи  передусім свою особисту, а через  себе – перетворену людську духовну енергію та інтелектуальну інформацію. Так соціокультурні процеси мовного застосування впливають на всесвітню гармонію (Вернадський В.І., Н.Диб’як).

       Так, “мова” розглядається у кількох  значеннях: по-перше, як система звукових, словникових і граматичних засобів, що об’єктивує роботу мислення та є знаряддям спілкування, обміну думками, взаєморозуміння людей у суспільстві. По-друге, як сукупність мовленнєвих засобів, використаних у творчості окремого письменника чи в окремій писемній пам’ятці. По-третє, мовою інколи називають мовлення взагалі, процес “говоріння” [25].

       Мовлення  визначається, як “послідовність знаків мови, організована за її законами і відповідно до потреб висловленої інформації” [25, с.19]. О.І.Смирницький уживає термін “мовлення” для визначення процесу аудіювання й усього того, що говориться, висловлюється, сприймається в різних незліченних аспектах говоріння, тобто всього того, що створюється у процесі комунікації (словосполучення, конкретні речення тощо). Д.Х.Баранник вбачає у мовленні “тісно пов’язану з екстралінгвістичними факторами функціональну дійсність мови в усіх її матеріальних і ситуативних формах – усній і писемній, діалогічній і монологічній” [6,с.17].

       Варто зазначити, що незважаючи на інтенсивне входження в лінгвістичну теорію понять мови і мовлення, єдиної позиції щодо розв’язання проблеми їх співвідношення  досить не має. Існує багато різноманітних, подекуди протилежних точок зору щодо обговорюваної проблеми. Резюмуючи їх у своєму дослідженні, М.П.Кочерган відзначає, що в сучасному мовознавстві мова і мовлення розглядаються переважно як діалектична єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одне”. Мовлення не існує і не може існувати поза мовою. Вони утворюють єдиний феномен людської мови і кожної конкретної мови в її певному стані. Мовлення є втіленням, реалізацією мови, яка виявляється в мовленні і тільки через неї виконує своє комунікативне призначення. Мовлення вводить мову в контекст використання. Мова творить мовлення і водночас сама твориться в мовленні.

       Мовлення - важливий компонент різних видів  творчої діяльності людини, отже, найкращі якості мовлення як компонента макродіяльності (будь-якої діяльності за вагомої участі мовлення) позитивно впливатимуть на якісний рівень, характер самої діяльності. Творчі здобутки у будь-якій діяльності людини зумовлені певним рівнем її компетентності, розвитком емоційно-чуттєвої сфери. Творчість пов’язана із самостійно народженим оригінальним задумом, добором оригінальних засобів його реалізації та створенням нового унікального творчого продукту, і участь мовлення в цьому процесі, незалежно від змісту і предмета творчої діяльності, величезна.

       Водночас  мовленнєва творчість - складання казок, віршів, оповідань, сценаріїв, сюжетів тощо - самостійний специфічний, унікальний вид художньої творчості, що  втілюється саме у процесі мовлення та є яскравим показником мовленнєвої компетенції, проявом бажання і здібності, за висловом Василя Сухомлинського, “сказати своє слово”.

       Серед багатьох визначень мови – науково-термінологічних  і художньо-образних, емоційних – спільною є ідея нерозривної єдності людини і мови. В цьому соціальному її наповненні простежується система функцій мови в широкому її розумінні.

       Лінгвісти виділяють передусім комунікативну функцію, адже спілкування – це процес задоволення однієї з найбільш ранніх і найважливіших суспільних потреб, а саме потреби людини в іншій людині.

       Вживання  термінів “словесна творчість” та “мовленнєвотворча діяльність” характерне для дошкільної лінгводидактики, де за допомогою їх визначають опосередкований мовою, оформлений у різних типах висловлювання процес оперування, комбінування уявленнями. Процес мовленнєвої творчості, творчої побудови у мовленні посильний для більшості людей, які володіють певним лексичним запасом, а також мають життєвий, зокрема художній, досвід і бажання, потребу сказати своє слово.

       Якщо  термін “словотворчість” визначає суть процесу, пов’язаного з оволодінням семантичною стороною мови, процесу творчого орієнтування в мовній дійсності, в якій найбільш активними є діти дошкільного віку, то мовленнєвотворча діяльність відбувається на рівні зв’язного висловлювання та є наступним після словотворчості етапом, на якому дитина здобуває знання про мову і мовлення, починає активно творчо ставитися до процесу опанування мови.

       Процес  створення самостійного, оригінального  зв’язного висловлювання неможливо об’єктивно оцінити поза розглядом продукту творчої мовленнєвої діяльності, “мовного матеріалу”. 

                         2.1. Текст в усному  і писемному мовленні 

       Звернення до теоретичних основ тексту  закономірне, адже об’єкт нашого дослідження - не тільки процес мовленнєвотворчої діяльності, а й самий продукт - зв’язне висловлювання.

       Науковий  аналіз засвідчує існування відмінності  між лінгвістичним (Бадер В.І., Гальперін І.Р., Кочерган М.П., Лосєва Л.М., та ін.), психологічним та психолінгвістичним (Виготський Л.С.,  Леонтьєв О.О., Рубінштейн С.Л., Ушакова Т.М. та ін.) підходами до тексту.

       З позиції психології текстова продукція  дає змогу дозволяє зрозуміти й відчути людину, її думку, визначити настрій, характер, рівень вихованості тощо, тобто охарактеризувати ті чи інші психічні властивості людини. “У мовленнєвій формі людина може висловити все чи майже все, що знаходить у навколишньому й у самій собі. Перероблена людиною інформація про навколишнє, втілена в мовленнєву форму, несе на собі відбиток психіки людини”.

       Лінгвістика вбачає в тексті лише мовленнєвий  матеріал, проте, незважаючи на різноманітні підходи до визначення тексту, це поняття й сьогодні ще не можна вважати повністю розкритим.

       У лінгвістиці тексту визначено два  протилежні підходи. Прихильники одного, виключаючи з визначення тексту усне мовлення, вбачають у ньому витвір мовленнєвотворчого процесу, для якого характерна завершеність, літературна обробленість (Гальперін І.Р.). О.С.Мельничук розмежовує поняття “текст” і “мовлення”, вважаючи на те, що “мовлення як реальний вияв мовної діяльності має процесуальний характер, а текст є статичним і предметним”. І пояснює, що мовлення як процес можна перевести у форму тексту, а на основі тексту може бути з більшим чи меншим наближенням відтворити процес мовлення.

       Важливою  проблемою лінгвістики тексту є  визначення типології текстів у  різних мовленнєвих жанрах (типах  висловлювання). Мовленнєві жанри як типові форми досліджував М.М.Бахтін (його праці на цю тему були видані ще у 20-х роках під прізвищем В.М.Волошинов). М.М.Бахтін виділяє побутові, вільні творчі жанри усного мовленнєвого спілкування, культурно-наукові, оцінно-мовленнєві, а також літературно-художні жанри, водночас підкреслюючи, що повну номенклатуру всіх жанрів мовлення створити неможливо. Учений відзначає, що однаково підлягають вивченню такі різнорідні явища, як однослівні побутові репліки і багатотомний художній роман, бо ж вони мають загальну словесну (мовну) природу. До речі, таку  думку поділяє видатний лінгвіст О.О.Потебня, проводячи паралель між різними типами висловлювань [54].