Мовленнєва творчість як предмет дослідження

       Аналіз  філософських, історичних, психологічних  праць показує, що найбільш суперечливим у визначенні творчості є виділення об’єктивних критеріїв цього поняття.

       Можна навести численні приклади з історії  того, як спочатку не визнані творчі знахідки, блискучі досягнення творчої думки, відкриття набували все таки, хоч і пізніше, суспільної значущості. Я.О.Пономарьов з цього приводу ставить риторичне запитання: “Не можна ж вважати, що в період замовчування геніальних відкриттів діяльність їхніх творців не була творчою, а ставала такою тільки з моменту її визнання”. Якби суспільна значущість вважалася головною ознакою творчості, тоді б творчу діяльність дітей та більшості людей узагалі не можна було б вважати такою.

       П.К.Енгельмейєр  називає такі істотні ознаки творчості, як штучність (уся культура як духовна, так і матеріальна є історією та результатом, продуктом людської творчості); доцільність, адже створене людиною завжди має бути доцільним, тобто ставити якусь мету і бути до цієї мети пристосованим; несподіваність - ця ознака передбачає вимогу новизни, яка може бути суб’єктивною чи об’єктивною; й цілісність [75, с.23].

       І.С.Волощук, А.Т.Шумилін виділяють як важливу  ознаку творчості діалектичну єдність традицій і новаторства, через яку реалізується її наступність, а головним моментом людської творчості вважають комбінування як засіб поєднання традиційного й нового [17; 390].

       Не  можна не погодитися з думкою І.С.Волощука, який вважає традицію однією з детермінант творчості, її вихідним пунктом. “Головна цінність традиції - в її творчому потенціалі. Без бережливого зберігання, пильної переробки традицій зникає ґрунт для новаторства” [17, с.18]. Отже, творчість передбачає не тільки руйнування заради зведення нового, а й збереження. Щоб створити нове, оригінальне, чого ще ніколи не було, треба передусім зруйнувати старе, щоб, використовуючи його окремі конструктивні елементи, створити нову комбінацію, конструкцію (літературний образ, наукову ідею, інноваційну технологію).

       Інші  вчені, обстоюючи ідею "особистість - суб'єкт творчості", намагаються максимально використовувати досягнення людства і трансформувати їх у галузь художньої та наукової творчості (Аристотель, Леонардо да Вінчі, Дюрер та ін.). Кант розкриває діалектику логічного та інтуїтивного - безпосереднього знання у процесі творчості. Гегель інтерпретує творчість як міру високої самосвідомості художника. Прихильники такого підходу визначають творчість як діяльність, що потребує докладення певних інтелектуальних, духовних, креативних зусиль, а людину - як суб’єкт цієї діяльності (Маркс, Спіноза, Шелінг та ін.). За Марксом, творчість виявляється у процесі історичного перетворення людиною світу в світ Людини. Уся історія людства є історією зміни діяльної людської сутності. В цьому сенсі вона є історією зміни і самої людини у ході колективного творення предметного тіла цивілізації, що кристалізує в собі універсальні здібності своїх творців. Натомість і сьогодні до питання про роль свідомості у творчості не можна, на думку науковців, підходити однозначно і категорично. Самі творці, видатні майстри, митці підкреслюють активність підсвідомого у творчому процесі [3]. Інші автори висловлюють протилежну думку. Консенсус лежить посередині: підсвідомі процеси відіграють у творчості певну роль, але абсолютизувати їх не можна [344, с.127].

       У сучасних філософських концепціях проблема творчості як одна з найважливіших розглядається вже не так, як  в античній класичній філософії, не в загальному вигляді, не через зіставлення загальних категорій, а як проблема існування конкретної особистості як суб’єкта творчості, її творчого досвіду, розвитку, життя. Об’єктом творчості стає сама людина в єдності з предметними умовами, формами спілкування і самореалізації, які їй необхідно відтворювати чи змінювати, зберігати чи поновлювати [71, с529].

       Сформульоване О.М.Леонтьєвим положення про тріумвірат –особистість – творчість - свідомість, в якому кожний елемент залежить від інших і пов’язаний з ними, впливає на них, дає підставу говорити про соціально-історичний характер творчості як творення нового, що неможливо без осмислення досягнень минулого, здобутків попередніх поколінь. Тобто творчість людини-творця зумовлюється не тільки внутрішніми змінами, а й зовнішніми обставинами. Творча особистість, як переконливо доводить автор, формується невідривно від творчої діяльності, безпосередньо в самій діяльності. У процесі ускладнення й удосконалення діяльності особистість сама змінюється, вдосконалюється, розвивається [41].

       Отже, творчість - діяльнісна людська властивість, яка проявляється, по-перше, у творенні людиною соціокультурного середовища, по-друге, - самої особистості в цьому середовищі.

       У завершенні огляду різних філософських підходів до вивчення проблеми творчості зазначимо: в історії філософської думки, а також на її сучасному етапі існують різні теоретичні моделі творчості: модель об’єктивного ідеалізму (творчість - результат одухотворення світу божественним даром чи ідеєю); суб’єктивного ідеалізму (творчість заради творчості, мистецтво заради мистецтва); метафізичного матеріалізму (творчість - не тільки суто людська, а й природна властивість). У моделі діалектичного матеріалізму творчість розглядається як неодмінна умова людського існування, соціального прогресу, як вища духовність особистості - суб’єкта творчого процесу.

       Визнання  багатоаспектності феномена “творчість”  дозволяє виокремити численні грані, з-поміж  яких: творчість як специфічна діяльність; творчість – людська властивість, творчість як особливий вид енергії. 
 

       1.2. “Художнє” й “естетичне”  у структурі творчості. 

       Творчість - складне соціальне, культурне, естетичне, психологічне явище не існує поза певним культурно-історичним соціумом і залежить від численних внутрішніх (особистісних) і зовнішніх умов. Відповідно до галузі людської діяльності виокремлюють види творчості. П.К.Енгельмейєр виділяє такі види, як творчість у мистецтві, технічна творчість, наукова та творчість у релігії [75].

       За  логікою дослідження найбільш значущою для нас є художня творчість і як її різновид - літературна, мовленнєва творчість. Натомість, звернувшись до визначення поняття “художня творчість”, помітимо, що в багатьох науковців поняття “художнє” і “естетичне” тісно переплітаються, навіть поєднуються.

       Словник з естетики визначає художню творчість у широкому її значенні як “творчість за законами краси”, й у вузькому, концентрованому вигляді – “як таку діяльність, що знаходить вираження у створенні чи творчому виконанні творів мистецтва” [65, с.344].

       Науковці (Грузенберг С.О., Енгельмейер П.К.) розглядають естетичне як загальнолюдську цінність, як те, що має соціальну і культурну значущість. Адже у своїй естетичній діяльності людина виходить за межі суто утилітарного інтересу і підноситься до усвідомлення його багатства і розмаїття соціально-історичної людської практики.

       Правильною  нам вбачається позиція, за якої в  художній творчості виокремлюються творчість як створення твору мистецтва, тобто професійна діяльність, і творчість як сприймання, інтерпретація того, що було створено. За словами В.В.Левіна, будь-яка людина – спадкоємець величезного багатства: загальнолюдського досвіду, що зберігається в культурі в закодованих формах мистецьких творів. Проте не кожна людина успадковує це багатство, адже ним треба зуміти оволодіти, освоїти його, тобто зробити своїм досвідом. Тому одну з найважливіших функцій мистецтва вчені вбачають у здатності художніх творів наділяти окрему людину духовним досвідом людства.

       Сутність  художнього сприймання виявляється  в тому, що воно завершує роботу, розпочату художником. На думку Л.С.Виготського, сприймання мистецтва вимагає від того, хто сприймає, співтворчості, адже не достатньо пережити всі почуття, що володіли автором, не досить розібратися у структурі твору - необхідно творчо пережити власне почуття [18].

       Художня творчість як процес взаємодії з  творами мистецтва посильна для  великого кола людей. Проте така творчість  теж потребує певного рівня художньо-естетичної обізнаності й підготовленості, розвинутих загальних і спеціальних художніх здібностей, що забезпечує вплив мистецтва на формування особистості. Адже мистецтво, як відомо, повною мірою реалізує свої можливості збагачення окремої людини духовним досвідом людства, тільки в тому разі, якщо ця людина засвоїла розвинений у певній культурі спосіб художньої діяльності. Саме в такому значенні термін “художня творчість” широко вживається у психолого-педагогічних, методичних дослідженнях, присвячених питанням розвитку, особливостям навчання, формування художньо-естетичної діяльності дітей (Богуш А.М., Ветлугіна Н.О., Карпинська Н.С., Казакова Т.Г., Орланова Н.П., Сакуліна Н.П., Талер Л.О., Ушакова О.С., Фльоріна Є.О., Чемортан С.М. та ін.).

       Найважливішим компонентом художньої творчості, що відрізняє її від інших видів  творчості, є художній образ.

       Від античності аж до наших днів проблема художнього образу була центральною в естетиці. Етимологічно термін “образ” тяжіє до наочності, допомагає сформувати думку про зовнішній вигляд предмета чи явища. Але сучасні науки давно обґрунтували своє розуміння образу, визначили в кожному випадку певні важливі його ознаки. Художній образ як наукова, естетична категорія досліджується філософами, естетиками, літературознавцями, лінгвістами, мистецтвознавцями - в кожній галузі визначаються певні риси цього поняття. У філософському розумінні художній образ втілює єдність думки і почуття, раціонального й емоційного; це індивідуалізоване узагальнення, що розкриває в конкретно-чуттєвій формі суттєве для низки явищ (Єремеєв О.Ф., Ільєнков Е.В., Каган М.С., Кант І., Левчук Л.Т., Шестакова В.П та ін.). Художній образ дістає своє предметне втілення в естетичній діяльності, в художній творчості. Так, у літературній творчості лінгвістична характеристика, пов’язана з усвідомленням художнього образу як мовленнєвого явища, засобу мови художнього твору, на думку вчених, значно ширша за аналогічне поняття в літературознавстві. За словами З.Т.Франко, “категорія образності - це категорія специфічна насамперед у стильовому відношенні та змінна в індивідуальному мовленнєвотворчому плані”. Літературознавчий підхід дає змогу оцінити художній образ як систему конкретно-чуттєвих деталей, що втілюють зміст у художній формі. Образ у літературознавчому аспекті виступає в подвійному значенні: як особлива форма художнього сприймання дійсності і як типове узагальнене зображення людини певної епохи у творі (Волков І.Ф., Дрьомов О.К., Єфімов А.Л., Кучерук О.Л., Палієвський П.В., Тимофєєв Л.І., Федоров О.І., Франко З.Т. та ін.).

       Естетично найважливішою та історично ранньою  першоосновою художнього образу є емоційність. Для виникнення образу потрібне не просто вміння слухати, а й чути, не тільки дивитися, а й побачити незвичайне в буденному, замилуватися, здивуватися. За древньоіндійською легендою, поезія (у значенні “художнє слово”) виникла з емоційно схвильованого, виразно інтонованого мовлення. Саме тому вчені вважають однією з найістотніших якостей творчої особистості митця надзвичайну вразливість, чутливість [65].

       Художня творчість обіймає види творчості, зумовлені різними видами мистецтва: літературою, музикою, образотворчим, театром тощо.

       Література - один з основних видів мистецтва, який створює реальне, живе буття  за допомогою слова. Розкриваючи  суспільно-історичну цінність та художню  значущість літератури, відомий літературознавець  Л.І.Тимофеєв зазначав: “Вона являє собою нескінченно різноманітну та багатосторонню історію людського суспільства, немов би перекладену на мову живих людських звичок і пристрастей, що передає наступним поколінням усе багатство думок, переживань, інтимних людських почуттів найрізноманітніших періодів існування і розвитку людства. Чим ширше й багатше наше сприймання художньої літератури різних віків і народів, тим різноманітнішим стає індивідуальний досвід, що вбирає в себе досвід людства, закріплений у літературних образах”.

       Загальні  принципи образного відображення дістали  втілення у різноманітних літературних жанрах: епічних драмах, повістях, оповіданнях, віршах, байках.

       Незалежно від виду наукову, художню, технічну творчість характеризує особливе ставлення до об'єкта, вихід за окреслені межі, здатність і потреба посісти власну позицію та прийняти незалежне власне рішення. Це вже висвітлює особистісний аспект проблеми творчості. 

1.3.Психологічна  характеристика творчості. 

       У психологічній літературі немає  однозначного визначення феномена “творчість”, до того ж існує така їх кількість, що “процес усвідомлення того, що таке творчість, сам потребує творчої дії” [49, с.123].

       Так, Л.С.Виготський вбачає у творчості  “таку діяльність людини, яка створює дещо нове, байдуже, чи це буде створено творчою діяльністю, якоюсь певною річчю зовнішнього світу чи зумовлено будовою, структурою розуму чи почуття, що живе й виявляється тільки в самій людині” [18,с.28].

       Психологія  творчості, інтерес до якої останнім часом значно зріс, досліджується в чотирьох основних аспектах: творчий процес, творчий продукт, творча особистість, творче середовище, тобто той соціальний контекст, який формує вимоги до продукту творчості. Зауважимо: такий розподіл є суто умовним і потрібний лише для розв’язання окремих наукових питань, оскільки неможливо уявити собі якусь творчу діяльність, створення будь-якого творчого продукту без творчої спрямованості особистості, що керується певними мотивами, інтересами, реалізує свої цілі через творчу активність. Так і особистість має можливість проявити свої наміри, здібності лише в певній діяльності.

       Психологічний портрет кожної особистості у  творчій діяльності має яскраво виражений індивідуальний характер, зумовлений рівнем її психічного розвитку, здібностями, інтересами, рівнем обізнаності із законами та змістом цієї діяльності, але спільним для творчого типу, за визначенням науковців, існує стала, досить високого рівня спрямованість на творчість, мотиваційно-творча активність, що виявляється в органічному поєднанні з високим рівнем творчих здібностей і дає людині змогу досягти високих результатів.

       Творчість пов’язана з такими особистісними  характеристиками, як активність та ініціативність, адже активність характеризує діяльний стан особистості. Учені відзначають істотний зв’язок і взаємозумовленість творчості та творчої активності, залежність цих двох компонентів продуктивної діяльності від різних проявів психічної активності суб’єкта. Творча активність як особистісна категорія визначається внутрішніми психічними особливостями суб’єкта, що відбиваються в його своєрідному ставленні до навколишнього.