Компаративний аналіз

    Прихід  до літератури та літературознавства нових сил у 40-ві — 60-ті роки XIX століття (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич та ін.) остаточно закріпив у громадській свідомості думку про право українського народу на власну літературу. Згодом це право було підтверджене у виступах прогресивних російських критиків М. Чернишевського, М. Добролюбова, О. Герцена [9, с. 96].

    Помітне місце в історії українського літературознавства середини XIX століття посідає Микола Іванович Костомаров (1817—1885 рр.). Він першим у вітчизняній  науці про літературу започаткував збір і опрацювання історико-культурного матеріалу, наукову обробку першоджерел, в історико-генетичному плані підійшов до створення історії української літератури.

    Саме  такі підходи закладені в статті «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843 р.). Уже в перших абзацах цієї праці М. Костомаров утверджує оригінальність і самобутність українського народу та його мови: «Мова, що звичайно називається малоросійська, на якій говорять у південно-західних губерніях Росії та в Галицькому королівстві, не є наріччя мови російської, що утворилася в останній час; вона існувала здавна». Мова є провідною ознакою народності літератури. Витоки української літератури М. Костомаров вбачав у творчості письменників доби Київської Русі. Коріння національної .самобутності, на його думку, крилося в багатій українській історії, пізнати яку можна через глибоке вивчення народної поезії. Огляд української літератури перших десятиліть XIX століття, здійснений М. Костомаровим, охоплював творчість практично всіх відомих на той час вітчизняних письменників (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, компаративістика Тополя, А. Метлинський, О. Бодянський, Л. Боровиковський, С. Писаревський, П. Писаревський, М. Петренко, О. Корсун, П. Кореницький, П. Куліш). Як справедливо зазначив М. Яценко, «важливість цієї праці полягає не в кількості розглядуваних авторів і творів, а в тих ідейно-естетичних принципах, які, можна сказати без перебільшення, вперше були сформульовані в українському літературознавстві. Серед головних вимог до літературного твору Костомаров, виходячи з ідеї народності та світоглядних засад просвітительської естетики, на перше місце висуває правдивість і оригінальність відображення національного життя та національного характеру персонажів» [2, с. 31].

    Концептуальний  характер у баченні М. Костомаровим розвитку національної літератури мала ідея історизму. М. Костомаров одним з перших українських літературознавців порушив питання про діалектичний взаємозв'язок між обставинами та характерами в художньому творі. Вдало описані обставини в повісті «Маруся» сприяють творенню відповідних характерів. Водночас недоліки в характерах головних персонажів твору — Василя, батьків Марусі («Характер Василя неясний і навіть неприродній» [2, 289], «Характери Наума, батька Марусі, і матері її також не відрізняються різкими рисами» — послаблюють обставини твору, що призводять до певних художніх прорахунків письменника, обмежують історизм його світобачення. 
Новий крок у розвитку теоретичного мислення в Україні пов'язаний з творчістю геніального вітчизняного поета та мислителя Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861 рр.). Помітним теоретико-естетичним маніфестом, що був націлений на становлення реалізму та народності вітчизняної літератури, стала передмова Т. Шевченка до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847 р.). Шевченко одним з перших українців порушує проблему прекрасного, коріння якого він вбачав у реальному житті. «Щоб знати людей, - писав Кобзар, — то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила й паперу. Отоді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним». Мистецькі ідеали Шевченко вбачав у самій дійсності: «Його (Брюллова. — О. Г.) ідеали сповнені краси й життя, а тому Кобзар бачить їх «такими милими, такими близькими, рідними»» [11, с. 36]. Стоячи на позиціях реалістичного мистецтва, він у той же час послідовно виступає проти натуралізму, або «даг-геротипного наслідування природи», відірваних від навколишньої дійсності польотів творчої уяви письменника. У полеміці з польським ученим компаративістики Лібельтом Т. Шевченко відстоював думку, що справжній художник не може керуватися лише власними суб'єктивними уявленнями та бажаннями. Є у      Т. Шевченка слушні думки про особливості творчого процесу, роль у ньому художнього домислу. Кобзареві належить також ряд висловлювань про характер і роль принципової й висококваліфікованої літературної критики, зразки якої він подавав, принагідне відгукуючись у «Журнале», листах та деяких інших працях про книги українських, російських і західноєвропейських літераторів. У поняття критики Т. Шевченко вкладав думки народу про мистецькі явища, оцінку їх через бачення простих читачів чи глядачів, що посилювало гуманістичні засади літератури та мистецтва.

    Як  один із засновників професійної  літературної критики в історію  українського літературознавства увійшов Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897 рр.). Особливо плідною була його літературно-критична та історико-літературна діяльність наприкінці 50-х — у 60-ті роки. Епілог до публікації історичного роману «Чорна рада» в журналі «Русская беседа» (1857 р.) «Об отношении малороссийской словесности к общерусской» став його першою спробою здійснити огляд сучасної йому національної літератури.

    Як  знавець літератури та історії свого  народу, П. Куліш утверджував право  українців мати свою власну літературу, бачив обнадійливі перспективи її подальшого розвитку, збагачення стильової та родожанрової системи.

    Літературознавство  й фольклористику («науку словесності» у його термінології) П. Куліш розумів  передусім «яко науку самовзнання  народнього» . Критерієм досконалості художнього твору він вважав, окрім «вірності живопису з натури й глибини сердечного почуття» [18, с. 77], ще й досконалість, вишуканість форм. Таке класичне поєднання форми та змісту літературознавець вбачав у поемі Т. Шевченка «Наймичка». Для написання високохудожнього твору необхідна тривала цілеспрямована праця, постійне самовдосконалення митця. Талант необхідно підштовхувати до свідомої праці за законами прекрасного. Вирішальна роль у процесі художньої творчості, на думку П. Куліша, належала мистецькій особистості.

    Розвиток  українського літературознавства в  останні десятиліття XIX століття відбувався в несприятливих умовах: сумнозвісні  Валуєвський циркуляр (1863 р.), Емський  указ (1876 р.), закриття національних театрів (1884 р.), заборона дитячих видань (1885 р.) суттєво погіршили умови для роботи українських письменників і літературознавців, звели нанівець їхні можливості щодо друкування своїх праць на батьківщині. Центр літературного життя змістився в Галичину, де продовжували виходити українські видання, друкувалися твори письменників і критиків з Наддніпрянської України. В літературознавство приходять нові творчі сили (М. Драгоманов, І. Франко, О. Потебня, М. Пав-лик, В. Гнатюк, І. Білик, О. Огоновський, М. Сумцов, П. Житецький та ін.). На шпальтах львівських видань відбулася широка літературно-критична дискусія 1873—1878 років, у якій брали участь М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, М. Павлик, І. Франко та інші.

    «Друга  половина XIX ст., — на думку П. М. Федченка, - була періодом активного формування українського літературознавства (культурно-історична школа, історико-порівняльний метод, психологічний напрям; філологічний і філософсько-естетичний прийоми дослідження) як закономірного етапу нагромадження, систематизації й інтерпретації фактичного матеріалу (Комаров М. Бібліографічний покажчик нової української літератури 1798— 1883 рр.; Левицький І. Галицько-руська бібліографія: В 2 т., 1888, 1895; бібліографічні списки поточної літератури в журналах, бібліографія писань М. Драгоманова, І. Франка тощо) та спроб його монографічного узагальнення й історико-літературного осмислення (Петров М. І. Очерки истории украинской литературы XIX столетия; Дашкевич М. Отзыв о сочинении г. Петрова..; Франка І. Нарис історії української літератури до 1890 р.; Южнорусская литература; Огоновський О. Історія літератури руської; Колесса О. Століття оновленої української літератури; Лепкий Б. Начерк історії української літератури; Грушевський О. Сучасне українське письменство в його типових представниках; монографічні дослідження М. Драгоманова, О. Терлецького, О. Маковея та ін.)» [19, с. 39].

    Помітну роль у розвиткові літературознавства в Україні відіграв Михайло Петрович Драгоманов (1814—1895 рр.), який у своїх  наукових і літературно-критичних  працях 70— 90-х років («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873—1874 рр; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893— 1894рр.; «Святкування роковин Шевченка в «руському обществі»», 1873 р.; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882 р.; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 р. та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

    Одним з перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу  романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

    Поширеним методом вивчення літературного  процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновник німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809—1881 рр.), досліджуючи  давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи. У передмові до збірника індійського фольклору «Панчатантра» Теодор Бенфей писав, що подібні мотиви і сюжети в творах різних літератур є наслідком запозичень, міграції ідей, образів, фабул [19, с. 40].

    Розвитку компаративізму сприяли праці російського літературознавця Олександра Веселовського (1838—1906 рр.), який розробив основи історичної поетики. Він вважав, що кожен поет формується на тому матеріалі, який залишили його попередники, і завдання літературознавця — визначити його особистий внесок в історію літератури. Щоб зрозуміти великих поетів, необхідно вивчити той час, літературну атмосферу, мову, стиль, сюжети, розвиток поетичних родів. Завдання порівняльно-історичного літературознавства — простежити, як новий зміст проникає у старі образи. О. Веселовський зауважував, що подібність мотивів, сюжетів, образів є не тільки результатом запозичень, але й результатом подібних життєвих обставин [20, с. 29].

    В українській науці компаративістика як галузь літературознавства була започаткована М. Драгомановим та І. Франком. Цей метод використовували В. Гнатюк, В. І. Дурат, І. Огієнко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій. Починаючи з 30-х років XX ст., порівняльно-історичне літературознавство зводилося до питання про російсько-українські зв'язки, до впливу російської культури на українську.

    Суттєві зміни в українській компаративістиці відбулися в другій половині XX століття. «Якщо на попередньому етапі, — відзначає                  Д. Наливайко, — основна увага зосереджувалась на вивченні конкретно-генетичних зв'язків, то тепер центр ваги переноситься на порівняльно-типологічні студії, що змінюються на різних рівнях — гематологічному, морфологічному, генологічному, формальному, інтертекстуальному тощо».

    Здобутки порівняльно-історичного літературознавства пов'язані з іменами Н. Круті кової, Л. Новиченка, Є. Кирилюка, Г. Вервеса.

    Сьогоднішня компаративістика — наука досить розгалужена. її складові:

    1) вивчення генетико-контактних зв'язків  літератур;

    2) порівняльна типологія на тематологічному, морфологічному, генологічному рівнях;

    3) іманологія — вивчення образів (іміджів) «чужинців» інших народів і країн у різних національних літературах;

    4) література в системі мистецтв  і різних видів духовно-творчої  діяльності, її взаємозв'язків і взаємодії з ними.

    «До останніх десятиліть минулого століття, — відзначає Д. Наливайко, — предметом компаративістики було вивчення літературних зв'язків і відносин, але залишалася поза компетенцією така не менш масштабна і значуща сфера взаємозв'язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки... [20, с. 29].

    Сучасна компаративістика перебуває в різнорівневому контакті з теорією літератури, залучаючи її тією чи іншою мірою, адаптуючи її концепції та методології — феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські та інші. Це збагачує її аналітичний арсенал, розширює дослідницький діапазон і в цілому виступає позитивним фактором» [20, с. 29].

    Проте все-таки існує традиція компаративістської «поетики», яку не слід і перебільшувати, і применшувати. Ідеться про фрагментарні прозріння, пошуки, відкриття без продовження, які можуть стати дороговказом. Термін «порівняльна поетика» (vergleichende Poetik) з’являється, за всіма даними, у Німеччині десь у середині ХІХ століття (Моріц Гаупт). Естетики повідомляють про створення теорії поезії на компаративістичних засадах, шляхом індукції, паралелізму та порівняння (Моріс Кар’єр). Деякі піонери компаративістики (Луїс Поль Бетс) відновили і слово, і мову, дали їм мимохідь стислу типологічну та «формалістичну» орієнтацію (метричні форми, образи тощо). Спекулятивна естетика і традиційна риторика домінували у Франції на стадії становлення концепту в зоні академізму й заумної темної ерудиції («наші дослідження про порівняльну поетику», «правила естетики... формують істотний елемент порівняльного літературознавства»). Знаковим попередником тут був росіянин О.Веселовський зі своєю «історичною поетикою» («Історична та порівняльна поетика», 1894, 1899 та «Поетика сюжетів», 1897–1906). Він розглядає міжнаціональний літературний процес у його єдності і прагне за допомогою історичних паралелей, присутніх у більшості відомих літератур, репрезентувати його в «якомога повнішому узагальненому вигляді». Мета, яку переслідував О.Веселовський, – «роз’яснення сутності поезії її історією», що підхопили й деякі сучасні компаративісти, які ще прагнуть поновити історію літератури. З такими пропозиціями могла б виступити «порівняльна естетика», однак вони не принесуть плодів, позаяк література серед інших видів мистецтва отримала право власного погляду на «сутність загального». Цей метод, як бачимо, відновлюється, але шлях його розвитку в усіх сучасних складниках компаративістики («порівняння мистецтв») хибний.

    Процес утвердження «поети кального» погляду в сучасній компаративістиці відбувається повільно, спорадично: він не впорядкований і позбавлений відповідного методологічного зусилля. Маємо в основному декларації намірів, що проголошуються під тиском нових літературних методів, за очевидної неспроможності позитивізму й перенасичення історицизмом. Тому слід визнати, що деклараціям не бракує певної «теоретичної» аспірації, але відсутні в них послідовність і доктринальна когеренція. Щодо трактувань, то вони не перевищують рівень епохи, будь то теорія «кремації» чи «літературні жанри», «стилістика» тощо. Про все це йдеться в доповіді Жана Ханкісса на другому конгресі М.А.П.Л. (1958), зміст якої цілком відповідає назві: «Теорія літератури та порівняльне літературознавство» [10, с. 323].

    Французька  компаративістика не змінювалася до 60-х років (і це також наслідок «кризи»). Майже не було звертань до «дослідження порівняльної естетики». Вони проводилися в основному під керівництвом Марселя Батайона, який був у Франції університетським діячем, чи не найвідкритішим до компаративістики. Він підносить «історичну поетику» О.Веселовського до рівня «поетики», яку можна застосувати також до прозових літературних творів. Тобто він прагнув орієнтуватися “на загальну науку про літературу чи «загальну поетику». Ще з ваганням, але півкроку було зроблено: «…компаративістика не може залишатися на задньому плані теоретичних роздумів про літературу загалом: якщо навіть вона не пропонує літературної доктрини (а чому б і ні? – додамо ми), то вона її передбачає більшою чи меншою мірою (на цьому ми наголошуємо)». Етьємбль підхоплює та розвиває цю тезу; відповідно він надає перевагу терміну «порівняльна поетика» перед терміном «теорія літератури», бо він більш відповідає новим завданням компаративістики: «порівняльному дослідженню літературних форм», історії жанрів, «порівняльній історії літератури», але водночас, і особливо, компаративній естетиці. У своїх курсах, скажімо, у «Вавилоні», він трактує «питання порівняльної естетики», оскільки «вона служить пролегоменами до всієї поетики майбутнього». До цієї тези приєднується Г.Р.Яусс, який схвалює «розробку порівняльної поетики, риторики та естетики», і що прикметно: компаративістика, на його думку, може спиратися на рецептивну естетику й комунікаційні студії. Водночас німецька традиційна компаративістика вивчає, як і досі, проблему взаємозалежності «теорії порівняння» й «теорії літератури». Проблема справді може бути вирішена лише шляхом синтезу. Проте висновку про те, що «завдання порівняльного літературознавства й теорії літератури у принципі ідентичні», дійшли лише недавно [10, с. 128].