Компаративний аналіз

ПЛАН 

ВСТУП.....................................................................................................................................................................3

Розділ  1. Компаративний аналіз в сучасному довідниковому висловленні..........6

Розділ  2. Компаративістика з точки зору історичної поетики......................................17

ВИСНОВКИ......................................................................................................................................................32

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….......................33 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       ВСТУП 

    Досліджуючи літературу будь-якої країни, будь-якого  народу і епохи необхідно орієнтуватися  на єдність світового історичного  процесу й загальні закономірності художнього розвитку. Проблема вивчення взаємозв'язків і взаємодій національних літератур – одна з найважливіших проблем сучасного літературознавства. Класичні твори світового літературного процесу не втрачають свого естетичного, пізнавального і виховного впливу на читачів упродовж віків. Вказане явище зумовлене тим, що нове завжди виростає на ґрунті старого, у цьому й сила естафети поколінь (на початку ХХ ст. цю думку аргументовано довів Т.С.Еліот у статті «Традиція і творча індивідуальність»). Художній образ зберігає у мистецтві вічний інтерес і вічне значення навіть і тоді, коли соціальні проблеми, відображені у ньому, зникають в суспільстві (тут можна пригадати образи Одіссея, Іфігенії, Гамлета, Отелло, Дон Кіхота, Гарпагона, Фауста та ін.). Художня література не лише відтворює життя конкретної історичної епохи, вона здатна передбачити найважливіші тенденції історичного розвитку, перерости межі часу (наприклад твори Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського,                 О. Довженка, О. Гончара та ін.). Сприймання творів художньої літератури ґрунтується на асоціативності думок читача. Це значить, що художні образи, які відзначаються широтою узагальнень, можуть змінювати своє звучання в межах кожної нової епохи.

    При дослідженні творів світового літературного процесу має важливе значення порівняльно-історичний метод (Т. Бенфей, О.Висловський). Без порівняння важко зрозуміти – навіть у межах однієї національної літератури – динаміку процесу, проникнути в механізм наслідування і зміни традицій, накопичення художніх цінностей. Типологічна спільність і відмінність слугують вірним показником загальних закономірностей літературного розвитку.

    Компаративістика (лат. — порівнюю, франц. — літературна компаративістика, порівняння) — порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу).

    Компаративістика  у фольклористиці, літературознавстві і взагалі у філології складалася впродовж XIX ст. під впливом філософії  позитивізму. Велике значення для її виникнення і розвитку мали праці німецького філолога Т. Бенфея (1809—81), зокрема його передмова і коментарі до «Панчатантри» (1859); російського літературознавця О. Веселовського (1838—1906). В Україні засади порівняльного вивчення літератури застосовували І. Драгоманов (1841—95), М. Дашкевич (1852—1908),              І. Франко (1856—1916). Протягом XX ст. літературознавча компаративістика активно розроблялася у Франції, Німеччині, США, де видавалася низка спеціальних журналів і збірників, присвячених компаративістиці. З 1955 існує Міжнародна асоціація літературної компаративістики з центром у Парижі.

    У колишньому СРСР компаративістика критикувалася  як «буржуазна наука» за начебто цілковите  нехтування соціальними та ідейними факторами літературної взаємодії. Натомість розроблялася теорія «взаємозв'язків і взаємодії літератур», порівняльно-типологічного вивчення історико-літературного процесу (М. Конрад, В. Жирмунський, М. Алексєєв, І. Неупокоєва, Г. Вервес, Д. Наливайко та ін.), тому навіть термін «Компаравістика» не вживався, і праця «Теорія літературної компаративістики» словацького вченого Д. Дюришина (1975) вийшла в російському перекладі під назвою «Теория сравнительного изучения литературы» (1979). Незважаючи на це, порівняльно-історичні та типологічні студії здійснювалися: показовим є п'ятитомне видання «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті» (1987—90), що вийшло за редакцією Г. Вервеса.

    Отже, актуальність теми дослідження продиктована необхідністю вивчення взаємозв'язків і взаємодії національних проблем вітчизняної філологічної науки на сучасному етапі.

    Об'єктом  дослідження є компаративний аналіз в історійко-літературному аспекті.

    Предметом є визначення компаративного аналізу в сучасному довідниковому висловлені.

    Метою роботи є історико-типологічне дослідження компаративістики з точки зору історичної поетики.

    Мета  роботи зумовила розв'язання цілої  низки завдань, головними з яких є:

• розглянути компаративний аналіз в сучасному довідниковому висловлені;
• дослідити поняття компаративістики з точки зору історичної поетики.

    Специфічним завдання курсової роботи визначені і методи дослідження – порівняльно-типологічний, біографічний, історико-генетичний та історико-функціональний.

    Структура курсової роботи зумовлена загальною концепцією та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Розділ  1. Компаративний аналіз в сучасному довідниковому висловленні 

    Однією  з найбільш гострих проблем у викладанні зарубіжної та української літератури залишається проблема аналізу художнього твору. З огляду на значне зростання обсягу навчального матеріалу, доречнішим стає компаративний аналіз художніх творів.

    Метою шкільного компаративного аналізу є не тільки знаходження у творі відповідностей і відмінностей, тобто здійснення порівняння заради порівняння, а й необхідність формування гуманістичного світогляду учнів, шанобливого ставлення до чужинців.

    Компаративістика — порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу [1, с. 50].

    Використання порівняльного аналізу художніх творів допомагає реалізувати завдання сучасної літературної освіти, підвищити загальнокультурний рівень розвитку учнів, сформувати в них стійкі уявлення про різноманітність світу, виховати толерантне ставлення до людей інших національностей, віросповідань. Робота з перекладами на уроках зарубіжної літератури збагачує культурний рівень учнів, учить їх уважно ставитися до художнього слова, розуміти його.

    Застосування в роботі компаративного аналізу текстів вимагає від учителя вміння формувати ефективні моделі уроків з використанням інтерактивних методів навчання, засобів художньої культури; розробки дидактичного матеріалу для проведення уроків, використовуючи сучасні інформаційні технології.

    Поява нового методологічного інструментарію в межах гуманітарного знання певним чином пов'язана з усвідомленням потенціалу компаративно-аксіологічного аналізу.

    Порівняльний метод став не тільки загальновизнаний, але й одержав статус програмного методу в мовознавстві (порівняльно-історичне мовознавство), літературознавстві (порівняльно-історичне літературознавство), порівняльній міфології, порівняльному вивченні культурології ще в XIX сторіччі.

    Принципи літературознавчої компаративістики були сформульовані в монографії Х.Познетта «Порівняльне літературознавство» [14, с. 90].

    З 1870 р. у Петербурзі була заснована кафедра «загальної літератури» (фактично порівняльно-історичного літературознавства), що очолювалася О.Веселовським, з 1880-х років - аналогічні кафедри в університетах Москви (М.Стороженко), Києва (М.Дашкевич), Одеси (А.Цеглярів), Варшави (Л.Шепелевич, І.Созонович) [14, с. 90].

    Компаративний метод, запропонований німецьким філологом Теодором Бенфеєм, має у своїй основі теорію «запозичень». Його прибічники вивчають певні сюжети, мотиви, образи та ін., відстежуючи їх у літературах різних народів і епох. Наприклад, стверджується, що мотив кохання дітей ворогуючих родин у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» запозичений із трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта», а той скористався мандрівним сюжетом, поширеним у західноєвропейській літературі та фольклорі [14, с. 91].

    Компаративісти доводять, що будь-яка національна література не може плідно розвиватися поза спілкуванням з літературами та культурами інших народів. Вони стверджують, що використання історико-функціонального і порівняльного методів дослідження не лише допомагає встановити зв'язки між окремими літературними явищами, а й сприяє глибокому проникненню в ідейно-естетичний зміст кожного із порівнюваних творів. Крім того, це підтверджує думку про єдність світового літературного процесу.

    Компаративістика  як метод вивчення літератури (лат. comparo — порівнюю, фр. /a litterature compare — літературна компаративістика) складалася впродовж XIX століття, але її елементи з'явилися в літературно-критичних працях ще в епоху античності. Так, у «Поетиці» Арістотеля (384 — 322 до н.е.) у підрозділі XXVI читаємо про відмінності трагедії від епосу [3, с.9-10].

    Значний внесок у порівняльне літературознавство в Україні був зроблений М. Дашкевичем, М. Драгомановим, І. Франком.

    Професор  Київського університету М. Дашкевич був  одним з найпослідовніших прихильників компаративістики. Звертаючись до теорії міграцій, М. Дашкевич стверджував, що великі письменники минулого — Данте, Боккаччо, Шекспір, Мольєр, Гете та інші — не вигадували фабул, а запозичували їх із літературних творів, які траплялися їм, або ж із народної творчості. І. Котляревський і Т. Шевченко теж використовували відомі фабули, але по-новому їх розробляли. М. Дашкевич уважав, що в літературному творі важливі не оригінальність фабули, а її обробка, духовний зміст [4, с. 12]. У праці «Постепенное развитие науки истории литературы» (1877) він стверджував необхідність порівняльно-типологічних досліджень, які допоможуть визначити своєрідність і майстерність авторів національних творів.

    Становлення компаративістики в Україні пов'язане  також з ім'ям          М. Драгоманова. Перші зразки порівняльних досліджень М. Драгоманова в галузі фольклористики і літератури разом з іншими його працями були зібрані в чотирьох томах львівського «Збірника історично-філологічної секції Наукового товариства імені Т. Шевченка» під заголовком «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство»( 1899—1907). Особливу увагу вчений приділяв «мандрівним» сюжетам і їх інтерпретаціям в українському фольклорі та літературі. У працях «Найстарші руські драматичні сцени»(1885), «Два українських фабльо та їх джерела»(1886) та інших М. Драгоманов «розширив географію впливів на український фольклор і сформулював принцип необхідності виявляти запозичені та суто національні елементи в українській усній народній творчості» [4]. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу [2, с. 69].

    Вагомий внесок у порівняльне літературознавство в Україні зробив І. Франко (1856—1916). Він звертав увагу на аспект порівняльного аналізу творчості українських і зарубіжних письменників, напрямків і течій у різнонаціональних літературах.

    І. Франко сприяв розвиткові галузі вивчення драматургії, дослідивши творчість Шекспіра. Великий Каменяр уперше в історії українського літературознавства обґрунтував взаємозалежність національного і загальнолюдського в літературі [9, с. 90].

    Серед учених-компаративістів, які працювали  в 30—50-х роках XX століття, слід відзначити академіка О. Білецького (1884—1961). Його цікавили російсько-українські зв'язки, а також взаємини української і російської літератур з літературами інших країн Європи. Разом із тим, за думкою О. Білецького, «історію української літератури не можна вивчати іманентно або обмежуватись тільки встановленням її зв'язків з російською та іншими слов'янськими літературами. Справжнє уявлення про українську літературу можна одержати лише розглядаючи її в міжнародному масштабі, залучаючи для порівняння широкий літературний матеріал, на тлі якого стане зрозумілою її національна специфіка» [6, с. 26]. О. Білецький ще у 20-х роках минулого століття звернув увагу на те, що «вихованцям Київського колегіуму належить ініціатива у справі створення російського театру», що «український старовинний театр був першим пестуном російського нового театру» [6, с. 27].

    На  початку 30-х років спостерігається  криза українського літературознавства в зв'язку із політикою сталінського радянського керівництва, яка була скерована на знищення вітчизняної культури. У 20—30-х роках XX ст. в Україні було репресовано 103 літературознавці (серед них С Єфремов, М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович) [4, с. 216].