Компаративний аналіз

    У післявоєнні роки компаративістику в СРСР було оголошено буржуазною псевдонаукою, а сам термін до 80-х років було замінено словосполученням «порівняльне літературознавство». Характерно, що праця словацького ученого Д. Дюришина «Теорія літературної компаративістики» вийшла друком у 1979 році у російському перекладі під назвою «Теория сравнительного изучения литературы».

    Водночас  у країнах Західної Європи, Латинської Америки, у США, Японії, Індії, Угорщині, Чехословаччині та інших країнах  світу компаративістика набула широкого розповсюдження.

    Лише  у травні 1971 року на науковій конференції  в Москві, організованій Інститутом слов'янства і балканістики АН СРСР та Інститутом російської літератури АН СРСР, компаративістику було визнано важливою галуззю літературознавства, а дослідження з компаративістики отримали, нарешті, «зелену вулицю»[7, с .24].

    У 70-х роках XX століття компаративістичні дослідження в Україні торкалися переважно міжслов'янських і російсько-українських літературних зв'язків.

    У сучасній компаративістиці актуальними  є питання генетично-контактних зв'язків і типологічних відповідностей у різнонаціональних літературах.

    Генетичними (від грецького genesis — походження, породження) вважаються зв'язки між  різними літературними явищами, що мають спільне походження (спільні  джерела творів, що належать до різних літератур, рецепція творів із інших літератур, міжнаціональні літературні впливи, запозичення і наслідування; переклади, переспіви тощо) [8, с. 114]. Прикладом досліджень генетичних зв'язків є аналіз «мандрівного» сюжету про Дон Жуана в драматичних творах О. Пушкіна і Лесі Українки, започаткований низкою літературознавців (наприклад, О. Білецьким, Н. Крутиковою, О. Костенко, Л. Полушкіною, М. Яценко).

    Контактні зв'язки (від латинського contactus —  дотик) — це документально засвідчені взаємини між письменниками і  відповідно школами, течіями, літературами. Д. Наливайко так зазначив особливості вивчення контактних зв'язків: «...Мета полягає в документально підтвердженому встановленні, що певний письменник був обізнаний з творчістю іншого письменника і зазнав його впливу, що певний мотив чи герой, особливість жанрової структури твору чи стилю запозичені чи привнесені...» [20, с. 28].

    Зокрема, у щоденнику Т. Шевченка зафіксовано, що Тарас Григорович слухав у виконанні  акторки Піунової «Камінного гостя» О. Пушкіна, «відігріваючи,— за власним  визначенням Шевченка, — губернським холодом обвіяну душу». Через деякий час він заніс у щоденник запис про читання М. Щепкіним монологу з «Скупого лицаря» О. Пушкіна [14, с. 225].

    Н. Волошина вказує на захоплення Т. Шевченка драматургією В.Шекспіра. У творах українського поета ми знаходимо спільні риси з драматургією великого англійця: показ героїв у найтрагічніші моменти життя, створення ситуацій, у яких з найбільшою повнотою проявляються найрізноманітніші риси їхнього характеру, розгортання дії на широкому історичному тлі, прагнення бути гранично правдивим. Доля двох закоханих у драмі «Назар Стодоля» Шевченка певною мірою нагадує долю шекспірівських Ромео і Джульєтти [9, с. 93].

    Неабияке  значення для компаративістики мають  порівняльно-типологічні дослідження. Вони вивчають аналогії не лише на рівні творів, сюжету, жанрової структури, а й на рівні течії, напряму, стильових потоків у різних національних літературах. Ми погоджуємося з думкою А. Градовського, що контактно-генетичні зв'язки й типологічні сходження — дві сторони єдиного процесу, в аналізі того чи іншого типу міжлітературних взаємин увагу зосереджено переважно на порівняльно-типологічному вивченні національної літератури в контексті всесвітнього літературного процесу, а контактно-генетичним зв'язкам відведено допоміжну роль         [12, с. 43]. Прикладом узагальненого дослідження типологічних зв'язків літератур є колективна праця «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті».

    У працях М. Храпченка, І.Неупокоєвої  та інших дослідників чільне місце посідає системний аналіз, у процесі якого генетично-контактні зв'язки і типологічні відповідності розглядаються як історично сформована динамічна система. І. Неупокоєва, наприклад, підкреслює, що без використання порівняльного аналізу в літературознавстві на найширшому матеріалі неможливо прийти до розуміння того, як взаємопов'язані між собою в макросистемі всесвітньої літератури окремі системні її ланки [14, с. 112].

    Отже, певні історичні, суспільно-політичні  й культурні особливості, що склалися в XX столітті, активізували дослідження в галузі взаємозв'язків національних літератур. «Жодна велика національна література, — констатував В. Жирмунський, — не розвивається поза живою і творчою взаємодією з літературами інших народів, і ті, хто думає піднести свою рідну літературу, стверджуючи, немовби вона виросла виключно на місцевому національному ґрунті, тим самим засуджують її навіть не на «блискучу ізоляцію», а на провінційну вузькість і самообслуговування» [10, с. 71].

    Одним з аспектів зв'язків і взаємодій літератур є наступність у їхньому розвитку. О. Бушмін, досліджуючи цей аспект, звертає увагу на існування «вічних», загальнолюдських проблем і доходить висновку, що далеке минуле може стати навіть актуальнішим за сучасне [16, с. 67]. «Вічні» проблеми, які порушувались у творах зарубіжних і українських письменників минулого, й дотепер не втратили актуальності й гостроти. Погляд на минуле з сучасних позицій дозволяє відкрити нові обрії в дослідженнях цих творів.

    У процесі вивчення історико-літературної наступності важливо знайти не окремі елементи схожості, а те, що в якійсь мірі характеризує спільність творчих задумів, єдність або близькість ідейно-естетичних принципів. Причому, коли ми маємо справу з творчістю справжніх майстрів, кожний прояв спадковості — це новаторський акт, художнє відкриття.

    Зворотний бік вивчення наступності літератури — перспективність у методичному  плані стверджує Н. Волошина: «Перспективність навчання полягає в тому, щоб заздалегідь  підготувати учнів до сприйняття матеріалу в наступних класах. А також у тому, щоб не давати учням занадто рано те, що вони одержать пізніше, коли будуть підготовлені до сприйняття нового матеріалу в наступних класах» [17, с. 3].

    У процесі вивчення історії всесвітньої  літератури порівняльний метод виконує декілька функцій. Він синтезує попереднє конкретно-історичне вивчення окремих національних літератур, узагальнює його результати, виявляє деякі загальні закономірності розвитку літератур, що зіставляються, і їхні відмінності.

    Водночас порівняльний аспект є вихідним для подальшого вивчення національної специфіки літератур, що порівнюються. Він стимулює увагу до тих явищ і процесів, які в ході ізольованого вивчення однієї національної літератури могли б здаватися другорядними. Лише у процесі багаторазового спостереження вони виявляють своє значення. Зіставлення з іншим національним матеріалом допомагає знайти новий підхід до вивчення деяких важливих явищ або процесів у національних літературах.

    У підготовленому відділом компаративістики Інституту літератури НАН України виданні «Антологія сучасної літературної компаративістики» містяться статті, розвідки, розділи з монографій відомих учених, в яких витлумачуються основні проблеми галузі. Подано тут праці французьких, американських, німецьких, російських, польських, іспанських, канадських, швейцарських, румунських, словацьких, а також українських науковців. Підбір матеріалів здійснювався так, щоб антологія відбивала основні вектори і проблеми сучасної компаративістики, засадничі концепції та інтенції, витворюючи її цілісний і по можливості адекватний дискурс.

    Але що ж таке сучасна літературна  компаративістика: звичайне продовження  її континууму, суто хронологічний  феномен чи етап її розвитку зі своєю  парадигмою, змістовими та структурними особливостями?

    Як  галузь науки про літературу вона формується у другій половині ХІХ  ст. – пізніше від історії літератури й теорії літератури, і пов’язана  з ними тим специфічним зв’язком, що притаманний утворенням проміжного характеру; її розвиток позначений зміною векторів руху то до історії літератури, то до її теорії. Ця зміна корелятивна поділу компаративістики на два основні її види залежно від об’єктів вивчення – конкретних генетико-контактних зв’язків чи типологічних спільностей та відповідностей. Перший етап її розвитку, що охоплює останню третину XIX – першу половину XX ст., характеризується безперечним домінуванням генетико-контактології. За методом дослідження цей вид близький, якщо не гомогенний, історії літератури, чим пояснюється те, що на даному етапі вона розвивалася переважно в полі історії літератури. Компаративістика виходила із засадничого принципу, за яким порівняльні студії можливі й доцільні лише за наявності генетичних текстових збігів і документально фіксованих контактів літературних явищ, які виступають предметом дослідження [8, с. 114].

    У середині ХІХ ст. цей напрям компаративістики, оснований на позитивістській методології, вступає у глибоку кризу й  витісняється порівняльною типологією, яка зосереджується на вивченні аналогій і спільностей літературних явищ, їхніх контекстів і систем. Генетико-контактологія втрачає самодостатність і значною мірою інтегрується порівняльною типологією. Ця зміна загальної парадигми літературної компаративістики викликала зміну її векторності, спрямовуючи по висхідній її рух до теорії літератури. Типологічний метод посилив теоретико-узагальнювальні підходи до літератури й розширив, фактично до безмежності, діапазон компаративних досліджень. Вихід на передній план порівняльної типології приводить також до істотних змін у функціюванні компаративістики в системі літературознавчих дисциплін, якоюсь мірою вона набуває значення й сенсу інтегруювальної складової загального літературознавства.

    Усі ці процеси й тенденції готували ґрунт для переходу наукової компаративістики до її нового, сучасного етапу, означеного появою нових векторів і тенденцій. В останні десятиліття XX ст. формується нова компаративістична парадигма з такими, за визначенням Д.Фоккема, детермінатами, як «а) нова концепція об’єкта літературознавчого дослідження; b) введення нових методів; с) нове бачення наукової цінності дослідження літератури; d) нове соціальне обґрунтування вивчення літератури». Важливо зазначити, що на цьому етапі відбулося також кардинальне предметно-тематичне розширення літературної компаративістики, можна навіть сказати – його подвоєння. До останніх десятиліть минулого століття предметом компаративістики було вивчення міжлітературних зв’язків і відносин, але залишалася поза її компетенцією така не менш масштабна й значуща сфера взаємозв’язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки. Безперечний авторитет у цьому розширенні належить американській науці. Спершу міждисциплінарні дослідження зустріли досить жорсткий спротив європейських учених, але під кінець XX ст. вони вже сприймаються як законна складова компаративістики [7, с. 25].

    Ще  одна фундаментальна прикмета сучасної компаративістики – це її дедалі щільніша й активніша пов’язаність із теорією літератури. Те зміщення вектора компаративістики на теорію літератури, яке виникло на попередньому її етапі, на сучасному не тільки закріпилося, а й поглибилося, набуло фронтального характеру. Сучасна компаративістика перебуває в різнорівневому контакті з теорією літератури, залучаючи й тією чи тією мірою адаптуючи її концепції та методології – феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські та інші. Це збагачує її аналітичний арсенал, розширює дослідницький діапазон і в цілому виступає позитивним фактором. Та слід завважити, що ця її «рецептивна» пов’язаність із літературно-теоретичними течіями й концепціями далеко не однакова за своєю масштабністю і продуктивністю. І річ тут передусім у характері та структурі теоретичних методологій, в їх відповідності специфічним потребам і завданням компаративних студій. Тому спроби їх розбудування на певній теоретичній методології не завжди дають очікувані наслідки. «Так не вигорів, – коментує польський учений Е.Касперський, – проект структуралізму, оскільки цей напрям схиляв до іманентних досліджень і надавав перевагу однорідним цілостям, що природно обмежувало зацікавлення й дослідницький потенціал компаративістики і, більше того, суперечило її епістемології, самій ідеї порівняння та протиставлення відмінностей».

    З інших причин не набув поширення  в компаративістиці феноменологічний метод, який зводить, власне, історичну  і просторову різнорідність культурних і літературних явищ до однорідної трансцендентної суб’єктивності. Ще виразніше зазначена інтенціальна невідповідність виявляється в деяких постструктуралістських концепціях, зокрема в деконструктивізмі з його зняттям центрувальних мисленнєвих структур, і в її засадничій настанові «текст без контексту» [17, с. 42].

    До  тих методологій теорії літератури XX ст., які найбільш широко і продуктивно  застосовуються в сучасній компаративістиці, слід віднести герменевтику, рецептивну естетику, культурну антропологію й  інтертекстуальність. Впадає у вічі, що це переважно теорії й концепції, які базуються на буттєвій субстанції та входять у широке поле гуманістики й тому означуються як «антропологічні», на противагу «формалістичним» з їхньою зосередженістю на творі як самодостатній структурній цілості.

    Прикметною  особливістю сучасної компаративістики виступає її методологічний плюралізм, в якому вбачається закономірний феномен, корелятивний епосі постмодернізму, структурі її світосприйняття й  мислення, на відміну від попередніх етапів наукової компаративістики, коли на кожному з них домінував певний напрям чи тип (генетико-контактологія на першому й порівняльна типологія на другому), на її сучасному етапі не знаходимо подібної домінанти. Варто зазначити, що цей плюралізм містить не тільки новітні течії та концепції, а й давніші, традиційні, які при цьому тією чи тією мірою зазнають трансформації. 

    Розділ 2. Компаративістика з точки зору історичної поетики 

    Літературно-теоретична думка в Україні першої третини XIX століття продовжувала розвиватися в річищі естетики, хоча в цю добу накреслився поворот «від старої «риторичної» теорії до нової, «естетичної»» [14, с. 51]. Один із дослідників тих часів у цьому зв'язку зазначав: «Звертаючи увагу на розвиток теорії прози і поезії у давніх і нових письменників, вбачаємо, що перша, розпочавшись з правил вітійства, згодом прийняла в себе й інші види прози, з'єдналася з теорією поезії й склала систему науки словесності або теорію словесності; друга, почавши зі спостережень над поезією, переважно драматичною, потім розвинулась у вчення про поезію та інші мистецтва, підкорившись засадам вишуканого мистецтва та філософському їх дослідженню і склала систему науки мистецтв, прекрасного, естетику»        [3, с. 10]. У 10—30-ті роки теорія літератури як окрема наукова дисципліна в Україні не фігурувала, а входила до складу поетики та риторики, які традиційно читалися в навчальних закладах, зокрема в Харківському університеті. Перший ректор університету Іван Степанович Рижський (1761 — 1811 рр.) на основі своїх лекцій видав книги «Опыт риторики» (1802, 1805 рр.), «Наука стихотворства» (1811 р.), пізніше вийшла його праця «Введение в круг словесности» (1816 р.), що були першими в Україні систематизованими підручниками, головними засадами будови яких була класицистична теорія наслідування. Спираючись на західноєвропейські авторитети (Буало, Баттьо, Етенбурґ, Блер), а також досвід Ломоносова, ї. С. Рижський вважав, що предмет мистецтва, а також основні естетичні категорії є незмінними та вічними. Змін можуть зазнати лише можливості людини виявити та зрозуміти суть прекрасного в природі та мистецтві. Людина, будучи невід'ємною частиною природи, має властивість відображати її за допомогою розуму та почуттів, і саме цей акт складає фундамент мистецького наслідування природи. Здійснюючи подібний акт, митець може «прикрашати і навіть переробляти її (природу. — О. Г.) на свій смак». Тобто йдеться про такі властивості творчого процесу, як фантазія, художній домисел, прямо пов'язані з мірою таланту автора. Цікавою є думка І. С. Рижського про переваги свого, національного в житті та творчості, оскільки «нерозумно нехтувати своє власне, якщо воно ні в чому не поступається чужому».