Формування у молодших школярів загальнолюдських моральних цінностей у процесі вивчення курсу “Християнська етика”

Вважається, що виховання  і розвиток будуються на досвіді  народу, спираються на різні форми  культури, на досягненнях наук тощо. Проте в усіх цих чинниках завжди визначальне місце займають втілені  в них цінності. Саме вони через  культуру, через традиції, філософію, релігію тощо вказують на вектор виховних зусиль, формують виховний ідеал, дають  відповіді на фундаментальні запитання: на що орієнтується молодь – на добро  чи на зло? – На віру в духовні  чи в матеріальні блага? –На культ  сили чи на культ духу? Що береться за взірець – життя Христа, життя  Павки Корчагіна чи Рембо?

Коли говоримо про цінності, то не можемо обійтись без їхньої класифікації. Нею передбачаємо вирішення двох проблем. З одного боку, йдеться тут  про конкретизацію змісту виховання  і розвитку, а з другого, - шукаємо  обґрунтування їх напрямків.

Обидві ці проблеми дуже тісно пов'язані і допускають різні підходи.

Комуністична педагогіка орієнтувалася на певний перелік "виховань", який, однак, належного обгрунтування  не мав. Іноді їх нараховували до 20. Очевидно, що за кожним з таких "виховань" вбачалася ("писана" чи "неписана") група цінностей. Але за всіх випадків ми стикаємося з фактом певної невпорядкованості, кон'юнктурності та суб'єктивізму, що, зрештою, відповідно переноситься і  на сучасну педагогіку.

Неважко зрозуміти, що такий  стан речей зумовлювався авторитарною природою комуністичного виховання. Зміст  виховання не "припасовувався до людини", не узгоджувався з її потребами, а формувався ззовні, в кращому  разі виходячи з потреб суспільства. Педагогіка готувала "виховне меню" на свій смак. І вже з огляду хоча б на це відчуваємо сьогодні потребу  знайти все ж якесь обґрунтування  структури змісту виховання і  розвитку – достатньо чіткої і  придатної до практичного застосування.

Оскільки вирішальну роль у визначенні "видів виховання" у минулому відігравав соціальний устрій, то з повним на це правом відштовхнемося від природи громадянського суспільства, до якого прямуємо. На відміну від  тоталітарного ладу, воно надає людині широкі права і свободи та покладає на неї відповідальність за себе саму, а відтак спонукає її до того, щоб  вона сама визначала свою модель поведінки  і потрібні для життя якості. Не педагог, а дитина з її потребами  є "замовником" і структури  змісту (відповідної системи цінностей), і відповідних методів виховання.

Демократична педагогіка, таким чином, відкидає суб'єктивізм виховника, натомість орієнтуючись на визначення і вивчення тих сфер, у яких проходитиме життєдіяльність  дитини та враховуючи те, які вимоги до людини ці сфери висувають. Омелян Вишневський писав, що вона покликана допомогти дитині адаптуватися до них, засвоїти такі цінності, які забезпечать гармонію її поведінки і які виводяться з природної структури людського суспільства, що послідовно включає: людину – родину – громаду – націю (державу) – вселюдство. Також можна виділити і шосту сферу, яка стосується ставлення людини до Природи – власної і природи довкілля. Поведінка людини в кожній із цих сфер регулюється певною групою цінностей, і введення дитини у систему цих цінностей традиційно називаємо вихованням. Отож звернемося до цих сфер (див. схему 1).

Схема 1. Структура системи  виховання і розвитку в контексті  традиційно – християнського світобачення ( статичний зріст)

Слід найперше відзначити, що попри всю очікувану структурну послідовність і чіткість системи  цінностей, яка обслуговує кожен  з названих рівнів соціального організму, зміст цих цінностей не однаковий, як, зрештою, неоднорідними є і  ці рівні. Частина з них, яку прийнято називати соціальними цінностями, стосується ставлення людини до інших людей  і торкається родинного, громадського, національного і вселюдського життя. Сюди ж відносяться і цінності ставлення до природи. Це – сфера  виховання.

Інша ж група "обслуговує" індивідуальне життя людини, забезпечує її особисту життєздатність, скеровану  на удосконалення її життєспроможності. І хоча духовна сутність людини включає  етичну складову, є підстави говорити окремо і про її якості, які мають "егоїстичний" зміст, суто індивідуальне  призначення, а відтак і протиставляти  їх цінностям соціальним (див. схема 1). Тут матимемо справу з розвитком.

"Я" і моє "Над-Я". Мова тут не йтиме про вельми  суперечливу концепцію 3. Фрейда, а радше про потребу скористатись  з близької йому термінології, обмежившись суто аксіологічною  сферою. "Над-Я" трактуємо як  вияв сумління людини.

Отже, найперше, з чим людина зіштовхується і має справу ціле життя, є її власне "Я". В тій  ділянці все визначається потребою жити, виживати - спочатку за умов власної  немічності, а згодом за умов конкуренції. Дитині відразу природно дається  здатність заявити про себе - криком, плачем, а пізніше й іншими способами. І хоча десь у глибині душі - від  Бога - людина істота моральна, у сфері  особистого життя вона найперше егоїст, народжується егоїстом, виступає як людина індивідуальна.

Певною мірою егоїстом людина залишається впродовж життя. Інакше вижити не змогла б. Проте навіть у цій, здавалось би однозначно інтимній сфері, вона вимушена розпочинати і  здійснювати свої одвічні зусилля, спрямовані на подолання себе задля  чогось. Нице, слабке, ледаче "Я", що прагне "полегшення", долається  нашим "Над-Я", що орієнтується на розвиток і перемогу розуму, волі, життєвої підприємливості, на перемогу власної  сили над власною слабкістю. Тут  початок і джерела розвитку, цінності якого так само, як і цінності виховання, передбачають необхідність вибору, прийняття і відстоювання чогось одного і заперечення в  собі іншого, що є антиподом першому. Цей вибір людина робить найперше у своїй душі, у своїй натурі - утверджуючи одне і пригнічуючи  інше, долає своє "Я" задля свого "Над-Я".

Я і моя родина. З часом  дитина починає усвідомлювати свої потреби і відчувати свою залежність від інших людей. До сфери суто внутрішніх - "чистого егоїзму" - долучається потреба співжиття  з іншими людьми. І найперше це виявляється  у стосунках дитини з членами  власної родини. Розширення потреб власної життєдіяльності зумовлює необхідність йти на перші "жертви" на користь інших. Чи з власної  волі, чи зі спонуки ззовні дитина вперше долає свій егоїзм і ділиться з  братиком шоколадкою, погоджується вимкнути телевізор, бо бабуся нездужає, допомагає  мамі мити посуд тощо. Різним дітям  ці перші кроки самоподолання  даються неоднаково легко. Іноді  цей природний "егоїст" навіть обов'язок прибирання власного ліжечка  вважає "посяганням на права людини". Але саме тут і бачимо початок  становлення людини суспільної і, на думку К.Ушинського, саме цей етап у подоланні егоїзму стає вирішальним. Тут, власне, починається те, що позначаємо терміном “виховання”.

Процес привласнення людиною  сімейних цінностей триватиме все  життя: людина або засвоюватиме і  утверджуватиме їх у собі, або нехтуватиме  ними, сприйнявши їх антиподи. Починаючи  зі стилю стосунків у родині, що сприймаються нею дуже рано, людина згодом осягне ще й мудрість співжиття  дорослих у сім'ї, таємницю шлюбних  взаємин і подружньої вірності тощо. Так відбувається "входження" людини в цінності сімейного життя, що й називаємо вихованням для  життя в родині (виховання родинності).

Я і людська громада. Людина – єство соціальне, їй властивий  суспільний інстинкт, і вона не може розвиватися поза суспільством. Як вже йшлося, сама поява людської спільноти, зокрема громади, ґрунтується  на цьому інстинкті.

Специфіка громади, що відрізняє  її від оточення родинного, полягає  в тому, що в ній виразніше і  категоричніше репрезентований  характерний для суспільства  тип міжлюдських стосунків, певні  ознаки соціального устрою, найперше наявність чи відсутність рівності і свободи. Вже перший урок, на який потрапляє дитина, що пішла до школи, віддзеркалює ці стосунки. Вони можуть бути авторитарними або демократичними, давати простір для самореалізації дитини, або, навпаки, обмежувати її свободу, а відтак і гальмувати її розпиток, руйнувати її власні далекосяжні  цілі і власні намагання.

Зміна соціального устрою суспільства, звісна річ, призводить до зміни всієї системи цінностей, а відтак і до перебудови суспільних стосунків. Тому і сьогодні перед  вихованням постає нове завдання: сприяти  становленню людини, орієнтованої на інакші, ніж дотепер, міжлюдські стосунки. Так, наш сьогоднішній тернистий  шлях до громадянського суспільства, крім всього іншого, передбачає виховання  людини, придатної до життя в умовах демократії. А звідси – доконечна  потреба розкрити їй поняття цінностей  громадянського суспільства, а відтак і сприяти тому, щоб вони були прийняті нею – розумом і вірою.

Для нашої сучасної педагогіки і практики виховання цей напрям видається "недостатньо обжитим". Завдяки багатозначності терміну "громадянин" його часом помилково  ототожнюють з патріотичним вихованням, що ніяк не пов'язане з типом суспільного  устрою і орієнтується не на ідеали демократії, а на національну ідею. Насправді, до поняття "громадянське виховання" в сенсі, про який тут  ідеться, близько стоїть термін "цивільне виховання".

Я і моя Батьківщина. Потреба  національної самоідентифікації людини є вродженою і природовідповідною. Національне, як і всі інші антропологічні особливості людини, розвивається в  ній протягом всього життя. Від стану  першого – стихійного вияву національних ознак, від власної симпатії до барв свого прапора, до рідної мови і пісні, до своєї території і свого  клімату тощо. Людина поступово приходить  до усвідомлення і потреби відстоювання власних прав на національно-етнічну  та державну самоідентифікацію. Цим  визначається і система цінностей  патріотичного виховання.

Я і Природа. Серед сфер, з якими людина має справу впродовж свого життя, є і такі, що розташовані  на межі її духовного і матеріального  світу, а відповідні цінності стосуються і духовного, і матеріального  життя. У другій половині ХХ століття ці сфери і цінності заявили про  себе особливо гостро. Найперше, це сфера  стосунків Людини і Природи, що презентується  двома аспектами: а) ставленням людини до своєї власної природи (до свого  тіла) і б) ставленням людини до природи-довкілля. Цими аспектами – сьогодні займаються дві порівняно нові науки і  нові шкільні предмети – валеологія та екологія.

Я і все людство. Цінності такого рівня часто називають  «загальнолюдськими» хоча навряд чи цей термін можна вважати вдалим, бо за ним може приховуватися і  добро, і зло; їх правомірніше називати абсолютними і вічними. Це – рівень моралі. Категорії її дійсно мають  вселюдський зміст і вселюдське розуміння, хоча випадків спостерігаємо  і певну специфіку у трактуванні  цих категорій, що зумовлюється впливом  національної культури. Тож детальніше розгляньмо ці цінності.

У європейському світі  мораль має переважно християнське трактування. Джерелом абсолютних вічних цінностей є Бог. До них відносять: віру, надію, любов, сумлінність, правду, справедливість, доброту, чесність, тощо (див. додаток А).

В історії філософії абсолютні  вічні цінності були предметом багатьох дискусій. Сократ і Платон рішуче відкидали  релятивізм і чітко визначилися  в тому, що: а) абсолютні цінності існують і б) при цьому деякі  з них важливіші, ніж інші. На відміну  від релятивістів, які вважають, що ці поняття витворені людьми і  повинні трактуватися відповідно до обставин, абсолютисти (ідеалісти) вважають їх універсальними, вічними, недосяжними, недоторканними. Вони або створені Богом, або є законами природи, такими, наприклад, як земне тяжіння, рух, магнетизм  тощо.

У цій праці відстоюємо точку зору, що лише визнання факту  існування вічних, абсолютних ідеалів  та прищеплення дітям віри в них  можна вважати надійною основою  побудови системи сучасного українського виховання. Не існує іншого шляху  духовного видужання людини, а  без цього не матимемо і здорового  суспільства. Знання "загальнолюдської моралі" без віри в морально-етичні ідеали видається порятунком ненадійним.

“Абсолютні, вічні цінності – за словами Омеляна Вишневського, є втіленням боротьби добра і  зла, що пронизує все життя людини і суспільства” [10, 268]. Такого висновку доходять всі релігії, більшість філософських доктрин, гуманістична культура, народна творчість. Вищий Авторитет – Бог – сприймається і як втілення добра і його опора. Сили зла з поняттями антихриста сатани князя пітьми. Перспективи протистояння двох сил у різних філософських концепціях трактуються по-різному, проте в більшості випадків утверджується надія на остаточну перемогу добра над злом. Будучи антиподами, добро і зло обіцяють винагороди людині, але самі ці винагороди є різними. Добро забезпечує гармонію душі. Сили зла підкуповують людину, обіцяючи передусім матеріальну вигоду: користь, тілесну насолоду, неробство тощо – "блага", які врешті-решт призводять до деградації людини, зокрема духовної – через "матеріалізацію" свідомості.

Добро і зло в людині принципово різняться ще одним важливим моментом. Зло завжди готове завдати  удар добру. "Обман і сила –  ось зброя злих", – каже Данте[10, 269]. Воно завжди має тактичну перевагу, бо не зважає на закони моралі. Зла людина лише реалізує свої прагнення. Добра  людина за своєю природою не готова ні до нападу, ні навіть до оборони тими методами, котрі застосовує зло. Добро  мусить стати "трохи злом", щоб  належно оборонити себе.

З вище сказаного бачимо, що над проблемою моральних цінностей  працювало і працює безліч філософів, педагогів. Вселенська церква не стоїть осторонь цієї проблеми і тому також  подає нам вчення про цінності (чесноти).

За вченням церкви чесноти  поділяються на теологальні (надприродні) і моральні.

а) Теологальні чесноти

Описуючи відношення людини до Бога, Святе Письмо говорить про  віру, надію і любов. У Старому  Завіті весь народ і окремих людей  закликали до віри і любові до Бога, який гарантував їм сповнення обітниць. Ісус Христос закликав вірити в Його спасенну проповідь (Мр. 1,15), довіряти обітницям (Йо. 14, 1-6) і об'являв любов Отця. Св. Павло поєднав віру, надію  і любов як способи присутності  Бога в людині ( Рм. 5,1-5; 1 Кр. 13,13; Гл. 5,5).

Ці чесноти називаються  надприродними, оскільки вони повністю є даром Божим. Проте людина мусить бути відкритою до прийняття цього , і до міри отриманої благодаті  через послух, мусить співпрацювати  з Богом, щоб їх розвивати. Людина може стати активним партнером тільки тоді, коли святий Дух обдарує її своїми дарами, а вона їх прийме. Іншими словами, людина може відповісти на Божий  заклик тоді, коли Бог зробить її здатною до відповіді. Віра, надія  і любов – це Божі Чесноти. Ми є ніби відкритими до Бога через  Його дії, проте це аж ніяк не виключає нашої свободи.