Екологічне виховання учнів допоміжних шкіл

     Поряд із цим формування екологічної культури школярів повинно стати складовою всієї системи навчання. А це можливо за умови, якщо вчителі, під час занять з будь-якого предмета регулярно повідомлятимуть учням відомостей про закони і принципи взаємодії природи, формувати навички поведінки у навколишньому середовищі, вчити давати оцінку тим чи іншим природним явищам.

     Формування  в учнів гуманістичної складової  духовності і, зокрема, емпатійності як риси особистості доцільно розпочинати  з виховання дбайливого ставлення  до природного довкілля [8].

     Виникає закономірне запитання: які саме поточні утворення становлять основу дбайливого ставлення до природи?

     Пізнавальним  підґрунтям цього поняття є:

     • уявлення про природу як Всесвіт  у нескінченному розмаїтті його форм;

     • усвідомлення себе як невід’ємної  частини природи;

     • розуміння того, що будь-яка форма  життя є такою ж невід’ємною  складовою природи, як і людина, та існує на рівних правах з нею.

     Гуманістичною складовою дбайливого ставлення  до природи є [7]:

     • емпатійність як властивість особистості;

     • розвинена потреба в доброчинності;

     • орієнтованість людини у своїй життєдіяльності  на такі загальнолюдські цінності, як добро, краса, любов, істина.

     Почуттєво-емоційну основу дбайливого ставлення до природи  становлять [8]:

     • розвинені гуманістичні почуття (співчуття, співпереживання тощо);

     • здатність переживати духовні стани;

     • розвинені естетичні почуття (захоплення, замилування, піднесення тощо).

     Нарешті, дбайливе ставлення до природи виявляється  у діях та вчинках [7]:

     • здатність до духовного вчинку, тобто  безкорисливої дії, що спрямована на підтримку (або збереження) життя;

     • екоохоронний тип поведінки.

     Одне  з основних завдань педагогів  – перетворити природу на об’єкт духовних потреб, тобто бажань, намірів, спрямувань, вільних від корисливості, шкідливості. Гуманістичним кроком від знань про природу до дбайливого ставлення є почуття любові до неї. Адже відомо, що дитина чи доросла людина не зашкодить тому, кого (чи що) любить. Саме ця психологічна особливість є «потаємним кодом», знаючи який можна відчинити дверцята до дитячих сердець, виховувати дбайливе ставлення до природи, живих істот, інших людей.

     Яка ж особливість природи здатна викликати почуття любові до неї. Безперечно, її краса. На жаль, більшість  учителів не надають необхідного  значення цієї найпедагогічнішої властивості природи, оскільки на першому плані їхньої уваги – навчальний процес [4].

     Проте естетичність природних об’єктів та явищ зумовлена, з одного боку, єдністю  та гармонією, з іншого – унікальністю, неповторністю форм, сполучення кольорів. Усе це, впливаючи на органи чуття, викликає різноманітні приємні емоції, почуття, переживання. Крім того, споглядання краси природи – це момент безкорисливого милування, отримання суто естетичної насолоди, духовна сутність якого не лише в задоволенні духовної потреби, а й у зародженні справді людського почуття відповідальності за те, щоб естетичне явище було збережене та приносило радість пізнання прекрасного іншим людям.

     Для виховання духовного ставлення  учнів до природи педагогам вкрай  необхідно [4]:

     • знати психологічні особливості сприймання довкілля дітьми молодшого шкільного віку;

     • чітко сформулювати виховні завдання;

     • спланувати систему відповідних  форм та методів організації виховних впливів.

     Добираючи методику роботи, слід орієнтуватися  на вікові особливості сприймання школярами природи, які визначаються рівнем розвитку сенсорних процесів, почуттєво-емоційної сфери, інтелекту [6].

     Для учнів молодших класів природа –  це дещо цілісне, єдине, що викликає яскраві  позитивні емоції. У їхньому життєвому  досвіді триває процес накопичення перших вражень, отриманих від спілкування з природою. Для кожного вона відкривається в особливих особистісно значущих життєвих обставинах: дехто запам’ятав на все життя квітучий травневий бабусин садок, хтось відчув непереборний потяг до природи після першої мандрівки до осіннього лісу, для когось наближенням до природи стало безпорадне цуценя, яке чуйна матуся дозволила прихистити.

     У молодших школярів засвоєння знань  відбувається через процеси аналізу, систематизації, узагальнення, формування понять та суджень про природні явища, їх взаємозв’язки та естетичні властивості. З’являються інтелектуальні почуття здивування та задоволення від самого процесу пізнання таємниць природи. Отже, природні явища поступово набувають значення джерела позитивних вражень, що згодом усвідомлюється самим учнем [7].

     З огляду на ці вікові особливості, можна  стверджувати, що молодший шкільний вік, є оптимальним у психологічному аспекті для виховання любові до природи, дбайливого ставлення до неї.

     Основним  вихідним положенням у розробці педагогічних завдань є те, що природа має бути представлена у виховному процесі не лише як матеріальне середовище людського існування, а і як духовний, живий естетичний об’єкт почуттєво-емоційного пізнання [1].

     Отже, визначимо головні завдання формування духовного ставлення до природи:

     1. Розвивати уявлення про цілісну  картину світу природи. Сприяти  усвідомленню учнем себе однією  з інших рівноцінних складових  природи.

     2. Стимулювати бажання сприймати  й оцінювати естетичні властивості природних явищ; розвивати естетичні почуття та здатність переживати духовні стани в процесі споглядання об’єктів природи.

     3. Формувати ставлення до природи  в єдності естетичного та розумно-практичного  її використання.

     4. Виховувати прагнення до дій  та вчинків, спрямованих на підтримку або збереження об’єктів природи.

     Особливе  значення у формуванні гуманного  ставлення до природи має приклад  учителя. Інтерес педагога, його щире емоційне захоплення красою природи, дбайливе ставлення до її об’єктів неодмінно передаються вихованцям.

     Дослідження свідчать, що значна частина молодших учнів не усвідомлює негуманну сутність протиприродних дій, не оцінює їх як недобрі, неестетичні, бездушні. Тому важливим аспектом змісту виховання дбайливого ставлення до природи є цілеспрямоване оцінювання вчителем фактів безглуздого руйнування об’єктів природи, порушення їх краси, гармонії. Це оцінювання має спиратися на емоційно-образні характеристики негативних явищ, а також співвідноситися з естетичними поняттями потворного, жахливого, навіть драматичного, трагічного для людини. Досить згадати відомі факти нещадного ставлення до дерев, дрібних тварин, птахів. Нерідко вони трапляються перед очима молодших школярів. Проте далеко не завжди такі дії викликають обурення, осуд. І саме тому втручання педагога необхідне. Традиційна естетика навряд чи оцінила б факт безжального знущання з маленької живої істоти з позиції високих категорій трагічного. Проте з погляду духовності, де підкреслюється єдність усього живого, унікальна цінність будь-якого життя, це розглядається саме так [4].

     Такий підхід дає змогу вчителеві через  оцінювання драматичності фактів знищення чи понівечення живої природи, через  особисте позитивно-емоційне ставлення, а також через приклад дієвої турботи про збереження цілісності природи розвивати гуманні почуття у дітей.

     Проте й цього недостатньо. Щоб виховна  робота досягла своєї мети, необхідно  використовувати найрізноманітніші  форми й методи. 

     1.2 Особливості екологічного  виховання учнів  в допоміжній школі 

     У концепції спеціального навчання і виховання  дітей  з  порушеннями розумового розвитку, в дослідженнях  провідних   дефектологів  Росії  (Р.М.Боскис, Т.А.  Власова,  И.Г.  Власенко,  А.П.  Гозова,  В.П.  Єрмаков,  Е.П.Кузьмичева,  А.Г.  Літвак,  Т.В.   Розанова,   В.А.   Феаклістова   і   ін.)

корекційно-педагогічна робота  визначається  як  система спеціального навчання і виховання аномальних дітей.

     Метою  корекційної   роботи   є   виправлення   (дорозвивання) психічних і фізичних функцій аномальної дитини в процесі  загальної  її освіти, підготовка до життя і праці [9].

     Щоб  правильно  визначити  вміст  коректувальної   роботи   в допоміжній школі,  необхідно  пов'язати  корекцію  зі  всіма  основними компонентами  системи  освіти  і лише  після   цього   розглядати внутрішні

       У  багатьох  роботах  по  дефектології   і   спеціальній   педагогіці корекцію, як правило,  пов'язують  найчастішим    з   розвитком  дитини.  Це обґрунтовано, оскільки вона націлена на виправлення вторинних відхилень в розвитку аномальних дітей. Але коли говорять про корекційно-  педагогічну роботу, то  вона  не  може  вичленяти з   триєдиної схеми освіти: навчання, виховання, розвиток.     

     У  практичному  здійсненні  учбово-виховної  роботи  в допоміжній школі коректувальний розвиток як спеціально  організовуваний  процес, що направляється, невиразний і не може існувати  поза  коректувальним навчанням і вихованням [11].

     Корекційне  навчання  – засвоєння знань про шляхи і   засоби подолання  недоліків  психічного  і  фізичного   розвитку   і засвоєння способів застосування отриманих знань.

     Корекційне  виховання  –  виховання  типологічних  властивостей   і

якостей  особи,  інваріантних  наочній  специфіці  діяльності (пізнавальною,   трудовою,   естетичною   і   ін.),   що дозволяють адаптуватися в соціальному середовищі.

       Корекційний  розвиток  – виправлення   (подолання)   недоліків розумового і фізичного розвитку, вдосконалення  психічних  і фізичних функцій, підлягаючої  зберіганню сенсорної  сфери  і  нейродинамічних механізмів компенсації дефекту [13].     

    Вся   система   корекційно-педагогічної   роботи   покликана реабілітовувати  і соціально адаптувати  аномального  школяра  до  реалій навколишнього  світу, зробити його повноправним і  активним  працівником,  який нарівні  зі всіма людьми може включитися в трудове і суспільне  життя  і приносити користь суспільству [17].

     В умовах побудови нової держави, переоцінки політичних, моральних цінностей, коли засоби масової інформації пропагують не кращі зразки західної культури, коли в умовах економічної кризи на молодь  звертається мало уваги, питанню екологічного виховання й освіти відсталих дітей є досить актуальним. Основна роль в цьому відводиться допоміжній школі. І від того, як працюватимуть освітяни, залежить майбутнє нашої держави.

     Необхідно:

     1.    Забезпечити теоретичну підготовку  вихователів з даної проблеми, домогтися того, щоб кожен з  них зрозумів суть проблеми, знав, як вона висвітлюється в сучасній  педагогічній літературі, досвід  її розв’язання. Для цього  методичне об’єднання організовує заслуховування та обговорення доповідей відповідного змісту, обговорення книг або статей, проводить семінарські заняття, на яких розглядаються складові частини проблемного питання, спрямовує самоосвіту своїх членів, щоб кожен з них до змісту своєї самостійної роботи обов’язково включав роботу і над загальношкільною проблемою.

     2. Підготувати членів методичного об’єднання до практичного розв’язання проблеми у своїй роботі, озброїти їх новими вміннями та навичками. Виконанню цього завдання сприятиме пропаганда педагогічного досвіду шляхом проведення відкритих виховних заходів, взаємовідвідування, проведення практичних занять належного змісту. Але особливо велику роль можуть і повинні відіграти школи передового досвіду, творчі /проблемні/ групи та індивідуальна робота з вихователями [15].

     У допоміжних школах необхідно вдосконалити систему роботи з реалізації проблемної теми: визначити етапи її вивчення, строки, розробити перспективний план, підводити підсумки після завершення кожного етапу.