Звіт з викладацької практики

Для збільшення розміру статутного фонду, на суму отриманого прибутку може здійснюватись додаткова емісія акцій. Оскільки прибуток «заробляється» акціонерним капіталом, то додаткові акції знаходяться в колективній власності акціонерів, тобто додаткові акції розповсюджуються серед акціонерів безоплатно. В цьому разі акціонерне товариство коленому своєму акціонерові передає додатково випущені акції пропорційно кількості акцій, якими володіє акціонер, як премію. У цьому разі говорять про випуск преміальних акцій. Випуски преміальних акцій свідчать і, про те, що акціонерне товариство виконувало свою підприємницьку діяльність ефективно і з часом фактична частка акціонера у майні товариства збільшилася. Преміальні акції являють собою документальне підтвердження збільшення розміру частки майна акціонерного товариства, яка належить акціонеру.

Залежно від кола інвесторів, на яких орієнтується випуск акцій, вони поділяються на акції:

а) що пропонуються для відкритого продажу;

б) що пропонуються у порядку цільового продажу;

в) що розміщуються серед засновників товариства.

Коли мова йде  про "вільний обіг", то мається на увазі, що акціонерне товариство, випускаючи акції, вважає, що будь-яка фізична особа чи інститут можуть придбати зазначені акції і на цій підставі стати співвласником товариства.

На фондових ринках зарубіжних країн існує два види «приватних» випусків акцій: так звані "цільові" і "закриті" випуски. Цільовий випуск і обіг акцій має місце тоді, коли акціонерне товариство випускає акції і має попередню домовленість із конкретними інститутами та особами щодо придбання ними всього випуску. Така домовленість, як правило, укладається з інститутами та особами, які не є засновниками акціонерного товариства.

Під закритими випусками акцій, як правило, розуміються такі, коли акції випускаються товариством з метою розповсюдження їх серед засновників акціонерного товариства. Причому засновники не мають права відчужувати належні їм акції іншим потенційним інвесторам, а при виході із товариства зобов'язані продати свої акції товариству або запитати у товариства дозвіл на продаж їх третій особі.

Таким чином акціонерне товариство можна розглядати як інструмент накопичення грошового капіталу шляхом об'єднання коштів його розрізнених власників.

2. Управління власністю в акціонерних товариствах

В акціонерному товаристві відбувається виокремлення такої економічної функції як управління капіталом (виробничим, людським, фінансовим).

Акціонери–власники довіряють свої активи керуючому, який має зв'язати всі необхідні ресурси виробництва для одержання ними доходів у вигляді дивідендів - частини чистого прибутку, що є власністю акціонерів. Підприємництво в цьому разі можна поділити на дві складові:

• активну (представлена безпосереднім організатором та керуючим виробництвом);
• пасивну (пов'язана безпосередньо із власниками капіталу, який здійснює фінансування виробничого процесу.

Виходячи із цього  положення можна зробити висновок, що власники залежать від менеджменту  і при цьому здійснюють контроль над ним. Тобто між власниками, менеджментом і виконавцями виробничих процесів формуються певні взаємовідносини, результатом яких є делегування визначених функцій і повноважень. Таким чином можна зробити висновок, що акціонерна форма власності вимагає особливих умов та виконання певних правил задоволення прав власників за умови делегування безпосередніх функцій управління професійним менеджерам.

Як вже зазначалось, основним результатом управління в корпорації має бути захист прав власників. Право власності визначається обсягом грошового капіталу або його еквіваленту, вкладеного у організацію бізнесу.

У корпорації формуються відносини, які характеризують участь кожного із учасників корпорації в процесі одержання прибутку. Кожний із учасників виробничого процесу претендує на частину продукту, що вироблений грошовим капіталом, працею, природними ресурсами. Збалансована компенсація витрат та задоволених інтересів кожного із власників будь-якого виду ресурсів мас призводити до певної оптимальної, рівноважної системи участі у результатах виробничого процесу. В той же час кожний із учасників корпорації прагне до більшої компенсації. І в цьому разі саме власники акціонерного капіталу є найбільш незахищеними, хоча саме за рахунок цих власників стає можливим перерозподіл результатів праці на користь інших власників ресурсів.

Розвиток відтворювального процесу викликає зниження абсолютної продуктивності акціонерного капіталу, тобто зменшується його роль в одержанні прибутку, а відносна продуктивність, у вигляді прибутку на одиницю акціонерного капіталу, зростає. Саме за рахунок збільшення відносної продуктивності акціонерного капіталу інші власники виробничих ресурсів збільшують свою частку в результатах виробничої діяльності. Таким чином можна зробити висновок, що по мірі розвитку акціонерного товариства значення первісних грошових інвестицій уступає значенню праці менеджменту, що забезпечує ефективність ведення бізнесу.

В корпорації право власності можна розглядати як триєдиний процес: володіння, розпорядження, використання.

Реалізація систем інтересів  суб'єктів власності з приводу  споживання різних благ здійснюється шляхом привласнення, яке відображає сукупність спільних зусиль, що необхідні для здійснення будь-яких дій над обмеженими елементами національного багатства.

Існує три форми привласнення: право користування, розпорядження  та володіння. Реальним проявом привласнення є користування, яке означає використання об'єкта власності у відповідності до його призначення з метою одержання користі, що передбачає наявність сукупності умов споживання, специфічних для конкретного споживача.

Слід зазначити, право  користування не ідентично реальному  користуванню. Право користування може бути делеговане суб'єктом власності (власником) іншому користувачу на певних умовах. З іншого боку, користування може бути реалізоване й при відсутності прав. Це можливо у разі розвитку тіньових відносин привласнення або порушень умов користування, встановлених власником.

Реальне користування передбачає його обов'язкове суміщення з іншою формою привласнення - розпорядженням. Розпорядження - це така форма привласнення, яка означає можливість інших, окрім споживання, дій над об'єктами власності, а саме: продаж, безкоштовну або платну передачу в користування, у тому числі обмежене. Цю форму привласнення можна визначити як право регулювання використання обмежених благ, із якого формується функція управління. Управління в цьому разі можна визначити як комплекс можливих впливів суб'єкта власності на об'єкт власності.

Розпорядження передбачає можливість розподілу різних функцій між  декількома суб'єктами і означає  можливість делегування прав декільком персоніфікованим суб'єктам, кожний із яких може розпоряджатись об'єктом власності лише в межах наданих йому повноважень, які визначаються визначеною площиною контролю. Реальна площина розпорядження може не співпадати із площиною наданих прав, формуючи його тіньову складову.

Особливою формою привласнення можна вважати володіння, яке відображає юридичну документально закріплену фіксацію суб'єкта власності або факт реального володіння об'єктом. Воно передбачає реалізацію всієї повноти прав користування і лише частину прав розпорядження, які надані володарю власником на певних умовах.

Таким чином право власності означає можливість передачі об'єкту класності у користування або володіння іншим суб'єктам без втрати самого права власності з встановленням правил, яких ті зобов'язані дотримуватись у своїй діяльності.

Суспільний поділ праці, який є зовнішнім чинником формування та розвитку відносин власності, визначає об'єктивну необхідність і можливість розподілу суб'єктів власності, використання та розпорядження. Поглиблення розподілу праці викликає необхідність розподілу суб'єкта власності і суб'єктів управління, що створює основу делегування розпорядчих функцій (вертикальний розподіл праці) знижує диференціацію функцій управління (функціональний або горизонтальний розподіл праці).

Управління корпоративною  власністю реалізується через управління доходами, управління вартістю акціонерного капіталу або вартості компанії в цілому, управління ризиками, управління витратами, управління продуктивністю корпорації тощо.

Управління корпоративною  власністю має здійснюватись, виходячи із принципів ефективного менеджменту, враховуючи правове поле України.

О.В. Бандурін пропонує етапи реалізації процесу управління розглядати як своєрідну перевірку механізмів, що забезпечують ефективність використання корпоративної власності.

Стратегічними цілями управління корпоративною власністю можуть бути:

• підвищення вартості корпоративної власності;
• підвищення загальної корпоративної ефективності;
• підвищення добробуту власників;
• підвищення інноваційної активності;
• покрашення фінансового стану.

 Тактичними  цілями управління корпоративною  власністю можуть бути:

• оптимізація фінансових показників діяльності корпорації;
• регулювання рівня рентабельності;
• регулювання показників діяльності залежно від ринкової кон'юнктури; 
• регулювання обсягів пропозиції;
• підвищення мотивованості персоналу;
• регулювання вторинного ринку корпоративних цінних паперів тощо.

 Головною метою управління корпоративною власністю виступає підвищення її вартості. Підвищення вартості корпоративної власності може розглядатися як зростання загальної суми корпоративного доходу, яка може бути поділена на дві складові:

• доходна частина корпоративних фінансових потоків, яка включає частину прибутку і дивіденди;
• зростання вартості майна. Зростання вартості майна відповідає підвищенню цінності корпоративного майна за рахунок підвищення курсу корпоративних цінних паперів і зниження зобов'язань, що може бути виражено формулою:

І = D+ΔA, (4.1)

де     І   –  дохід корпорації;

В – виплати власникам (дивіденди);

ΔА – приріст вартості майна.

Забезпечення зростання  вартості корпоративної власності  може бути виділено в якості головної стратегічної мети корпорації. Такий  підхід до визначення головної стратегічної мети підвищує зацікавленість власників акціонерного капіталу та потенційних інвесторів.

3. Методи управління корпоративною власністю

Реалізацію управління забезпечує використання певних методів. Методи – це способи (прийоми) цілеспрямованого впливу суб'єкта на об'єкт для досягнення поставленої мети. Методи менеджменту трактуються як спосіб пізнання, дослідження об'єкта управління і як прийом, спосіб практичної управлінської діяльності

Управлінський метод характеризує зміст процесу управління й означає спосіб здійснення управлінської діяльності. Метод управління - це інструмент реалізації управлінської діяльності. Обрання певного методу управління повинно бути обгрунтованим. Лише тоді управління буде ефективним. Оптимальний набір методів управління, спрямований на один і той самий об'єкт управління, буде видозмінюватись залежно від цілей та пріоритетів управління. Найбільш широко в корпораціях використовуються адміністративні, економічні та організаційні методи управління корпоративною власністю.

Адміністративні методи управління - це засоби впливу через систему регламентованих організаційних правил шляхом доведення та виконання адміністративних рішень, які не обговорюються, і грунтуються на вертикальних ієрархічних зв'язках корпорації.

За допомогою адміністративних методів здійснюється прямий директивний вплив на об'єкт корпоративної власності. Вони базуються на обов'язковому виконанні положень, інструкцій, наказів, розпоряджень, вказівок і резолюцій керівника.

Основою існування організаційних методів є здійснення організаційних зв'язків між окремими елементами керованої системи. В цьому разі відбувається закріплення певних обов'язків щодо управління корпоративною власністю за корпорацією в цілому та окремими структурними підрозділами. Способами організаційного впливу на корпоративну власність виступають: регламентування, нормування та інструктування.

Регламентування - це спосіб організаційного впливу, який полягає її розробці і введенні в дію організаційних положень, обов'язкових для никонання і діючих протягом точно визначеного цими положеннями періоду До складу регламентуючих організаційних положень входять: