Зайнятість та соціальний захист населення

         Стандартна форма зайнятості пов”язана з традиційними трудовими відносинами ( чітке робоче місце, завдання, робочий день, трудовий розпорядок і т.п,).

        Нестандартна форма зайнятості потребує спеціального правового регулювання (наприклад, робота на дому, з гнучким режимом роботи тощо).

        Зайнятість також може бути легальною та нелегальною залежно від того, включена чи виключена вона зі сфери соціально-трудових відносин.

       Оцінка зайнятості здійснюється через систему абсолютних та відносних показників:

• загальна чисельність зайнятих осіб ( у цілому в народному господарстві та за окремими групами ( за статтю, віком, освітою, професією, місцем проживання);
• рівень зайнятості всього населення - відношення загальної чисельності зайнятих у цілому в народному господарстві до чисельності всього населення країни, у відсотках;
• рівень зайнятості економічно активного населення- відношення кількості зайнятих до кількості економічно активних, у відсотках;
• рівень економічної активності населення – відношення кількості економічно активного населення до загальної кількості населення віком 15-70 років, у відсотках.

    1.2. Законодавчо-правові механізми державного регулювання зайнятості  населення

Визначено, що необхідність державного регулювання соціальної сфери виникла наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., коли монополістичні тенденції в розвитку ринку назавжди позбавили його здатності до саморегуляції та самовідновлення. Основною причиною монополізації економічних відносин і руйнування засад вільного підприємницького капіталізму був розвиток масового індустріального виробництва. Таким чином, генеруючи ідеї науково-технічного прогресу, людина створювала умови, що сприяють загостренню соціальної нестабільності, подолання яких ставало першочерговим завданням державної політики. Зайнятість населення є найважливішим показником використання людських ресурсів у виробничому процесі. Безперечність такого твердження пов’язана з тим, що іманентною властивістю зайнятості є праця, яка, з одного боку, є об’єктивною потребою, а з другого – основною рушійною силою суспільного розвитку, на який держава повинна впливати. Як відомо, здійснення державної політики у сфері зайнятості є конституційно закріпленим обов’язком держави щодо правового регулювання процесів праці й соціально-трудових відносин, встановлення соціальних гарантій зайнятості, оплати праці і прожиткового мінімуму, економічної підтримки соціально вразливих груп населення. Вона спрямована на досягнення максимально можливого, ефективного й вільно вибраного виду зайнятості. У ході дослідження визначено, що державне регулювання зайнятості населення здійснюється в межах державного регулювання ринку праці, що передбачає насамперед підтримку його ефективного функціонування шляхом створення необхідних умов для досягнення збалансованості та рівноваги його елементів – попиту та пропозиції, ціни робочої сили, а також узгодженості ринку праці з іншими ринковими структурами. Виходячи з цього, державне регулювання повної зайнятості населення в дисертації розглядається як сукупність заходів прямого та непрямого впливу на ринок праці, які забезпечують досягнення найбільш повної, ефективної та раціональної зайнятості працездатного населення й підтримку необхідного рівня професійної підготовки та кваліфікації кадрів.

Державне регулювання  зайнятості, як правило, здійснюється за трьома основними напрямами: стимулювання утворення гнучкого ринку праці; пасивні заходи впливу на ринок праці (пасивна політика зайнятості); сприяння в працевлаштуванні незайнятого населення й надання допомоги в професійній підготовці та перепідготовці (активна політика зайнятості).

Проведений теоретичний  огляд категорії зайнятості та необхідність проведення державного регулювання  повної зайнятості дає змогу визначити  показники, що характеризують її стан. Раніше, в умовах централізованої економіки, при характеристиці зайнятості в основному акцент робили на поняття “трудові ресурси”. Вона не відображає реальних можливостей економіки й виробників у використанні робочої сили, а лише кількісно вимірює демографічні особливості населення. Тому з переходом на ринковий механізм господарювання виникла об’єктивна необхідність розробки нових показників, які зменшують недоліки. Такими показниками можуть бути: рівень зайнятості населення професійною працею, рівень зайнятості працездатного населення в суспільному господарстві, коефіцієнт раціональної структури розподілу працюючих по галузях і секторах економіки й коефіцієнт оптимізації професійно-кваліфікаційної структури працюючих.

Перший показник визначається як відношення зайнятих професійною  працею працівників до загальної кількості населення, виражене у відсотках. Цей коефіцієнт показує залежність рівня зайнятості від демографічних факторів, тобто від коефіцієнтів народжуваності, смертності й приросту населення, які обчислюються статистикою. За цим показником можна визначити ефективність заходів державного регулювання, що впливають на добробут суспільства.

Другий показник дозволяє оцінити заходи державного регулювання, що призводять до формування, з одного боку, потреби суспільного господарства в працівниках, а з іншого – потреби населення в робочих місцях. Він розраховується як процентне відношення чисельності працездатного населення до загальної кількості населення.

Третій показник характеризує заходи державного регулювання, що призводять до раціональної зайнятості. Він визначає пропорціями розподілу трудового потенціалу за видами занять, галузями, секторами економіки. Як відомо від незадовільного розподілу робочої сили, на стику між ланками виробництва, галузями й секторами виникають втрати. При раціональній зайнятості можна уникнути або скоротити такі втрати й додатково отримати позитивний результат, що буде означати раціональне використання робочої сили.

Четвертий коефіцієнт дає  змогу виявити заходи державного регулювання, що викликають відповідність професійно-кваліфікаційної структури працюючого населення структурі робочих місць, а також визначити, наскільки відповідає система підготовки кадрів потребам економіки.

У ході дослідження було встановлено, що державна політика у  сфері зайнятості зводилася в основному до заходів тимчасового стримування безробіття і обслуговування незайнятого населення, яке звертається до органів служби зайнятості по допомогу в працевлаштуванні, тобто мала більш пасивний характер, ніж активний. Тому доцільним є визначення основних аспектів державної політики зайнятості, яка повинна мати системний характер і відображати прогноз зайнятості населення .

На макрорівні державна політика покликана вирішувати такі основні завдання: узгодження фінансово-кредитної, структурної, інвестиційної, зовнішньоекономічної політики із системою цілей регулювання зайнятості.

На рівні регіону  політика розвитку робочих місць  повинна бути узгоджена з промисловою  політикою. Державна підтримка розвитку фермерства, індивідуального, малого й  середнього бізнесу, постприватизаційна політика підприємств, організація санації й банкрутства підприємств із найменшим збитком для зайнятості належать до числа завдань мікрорівня.

Пряме регулювання зайнятості населення  передбачає розробку й впровадження програм виробничого навчання й перепідготовки кадрів; заходи щодо раціонального регіонального розміщення робочої сили; регламентація робочого часу; регулювання міжрегіональної й міжнародної міграції робочої сили; програми зайнятості молоді, інвалідів, людей похилого віку; колективно-договірна система наймання робочої сили; встановлення розмірів заробітної плати й своєчасної її виплати.

          Право на працю вільного громадянина,  задеклароване Конституцією України,  міжнародним та національним  законодавством, реалізується через інститут зайнятості шляхом укладання працівниками договору про працю на підприємстві. Кожна людина в демократичній країні має право на вибір професії, роду занять (роботи) згідно з покликанням, здібностями, можливостями, освітою врахуванням потреб суспільства.

      політики більшості країн світу, оскільки заходи щодо ефективного використання трудового потенціалу сприяють росту економічних показників, стимулюють ринкові відносини, забезпечують економічну та соціальну безпеку країни. Механізми державного регулювання зайнятості населення опираються на законодавче забезпечення. Право на працю кожному громадянинові гарантується ст.43 Конституції України. Основний Закон гарантує також право на соціальний захист. Окремі зобов”язання держави щодо працевлаштування законодавчо закріплені в Кодексі законів про працю. Комплексним законодавчим актом, що значною мірою регулює соціально-трудові відносини в сфері зайнятості, є Закон України «Про зайнятість населення».

       Конституція  надала всім право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і не нижче встановленого мінімального розміру. У Законі «Про зайнятість населення» закладено концепцію зайнятості, що відповідає сучасним ринковим відносинам, закріплює процедуру залучення людей до праці, сприяє створенню умов для поліпшення використання можливостей працездатного населення країни.

      Політика  зайнятості та роль держави  в її реалізації. Реструктуризація економіки України відповідно до вимог ринку сприяє формуванню нового типу соціально-трудових відносин і, в першу чергу, відносин зайнятості. Оскільки генеральним курсом розвитку суспільства проголошено побудову соціально орієнтованої ринкової економіки, зайнятість населення в Україні повинна бути максимально повною, продуктивною, сприяти ефективному використанню людських ресурсів. Якраз це і є головним елементом політики (концепції) зайнятості в Україні, розробленої н перспективу. В основу цієї політики покладено принципи, що випливають з ефективного світового досвіду, рекомендацій МОП:   

• забезпечення всім громадянам України рівних можливостей в реалізації права права на працю, включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи роботи згідно з покликанням, здібностями, професійною підготовкою, освітою, суспільними потребами;
• створення нових робочих місць за рахунок розвитку підприємництва як засобу сприяння ефективної зайнятості;
• забезпечення свободи працівникові вільно розпоряджатися своєю робочою силою ( йдеться про участь у суспільній праці, вибір сфери праці, режиму та інтенсивності, місця роботи, можливість перепідготовки та ін..).

        Існує низка державних гарантій  що реалізується через загальнодержавну  та регіональні програми зайнятості  населення. Ці програми розробляються  владними структурами на рік чи більш тривалий період і забезпечують такі напрями:

• реструктуризацію та розвиток економіки як основу зростання добробуту;
• створення додаткових робочих місць, скорочення безробіття;

Управління зайнятість населення є одним з провідних  напрямів державної сприяння працевлаштування тих, хто втратив роботу або незадоволений нею;

• розвиток системи підготовки та перепідготовки робочих кадрів та застосування інших заходів для забезпечення більш ефективного використання трудових ресурсів;
• реалізація певних заходів щодо підтримки сільського населення.

       Удосконалення  системи соціального захисту  населення здійснюється в площині  формування її за рахунок адресності, оподаткування грошових доходів  населення, розробки соціальних  програм підтримки, надання пільг  та субсидій тощо.

      З метою  реалізації державної політики  зайнятості населення функціонує  державна служба зайнятості, діяльність  якої спрямовується Мінпраці  і соціальної політики. На вирішення  проблеми незайнятого населення  спрямована єдина технологія  обслуговування незайнятого населення, затверджена Державним центром зайнятості. Державне управління  зайнятістю населення вирішує три групи завдань:

• сприяння економічній політиці щодо створення та збереження робочих місць;
• забезпечити клієнтів необхідною інформацією про вакантні робочі місця, їх вимоги до претендентів;вживати певних заходів щодо активізації безробітних.

     Безпосередніми суб”єктами економічного розвитку країни є регіони. Вони також є провідниками державної політики зайнятості. Пріоритетними напрямками регіональної політики є:

• створення нових і додаткових та збереження старих робочих місць;
• стимулювання нетрадиційних форм зайнятості: неповного робочого дня, тимчасової роботи, сумісництва, роботи на дому;
• організація професійного навчання тих, хто прагне знайти роботу;
• вивчення демографічних процесів у регіоні;
• досліджуються економічні характеристики регіону, демографічна ситуація, освітній рівень жителів, інші соціально-економічні чинники обумовлюють особливості формування місцевого ринку праці, піднімають відповідні завдання перед місцевою службою зайнятості.

     Регулювання регіональних ринків праці, організація зайнятості населення та його соціальний захист від безробіття проводяться на основі розроблених та адміністративно затверджених регіональних програм зайнятості населення, що включають розв”язання таких проблем:

• стабілізація економіки, створення нових робочих місць;
• забезпечення позитивних змін у чисельності зайнятих, в їх структурі;
• зниження напруженості на фіксованих ринках праці;
• подолання негативних кризових явищ.