Сутність та структура міжнародних валютних відносин

4 питання 

Формування  та розвиток світового ринку золота

За часів існування  золотого стандарту ніякої потреби  в ринковій ціні золота не було. Банк Англії купував метал у будь-якій кількості за 3 фунти 17 шилінгів 9 пенсів за тройську унцію та продавав його всім бажаючим за 3 фунти 17 шилінгів 10,5 пенсу. 
При цьому прибутки золотодобувних компаній визначали лише шляхом віднімання їх витрат, а чинник ринкової кон’юнктури просто не існував. Так дохід за тройську унцію золота (31,1г) наприкінці періоду золотого стандарту (1932 р.) становив 85 шилінгів, а витрати – 60 шилінгів, тобто прибуток дорівнював 25 шилінгам. 
На початку двадцятого століття головним постачальником золота була Південна Африка. Не зважаючи на те, що золотодобувні компанії знаходились у приватній власності, все видобуте золото підлягало обов’язковому продажу Південно-Африканському резервному банку, який виступав агентом міністерства фінансів. Через Банк Англії він перепродував метал у Лондоні. 
Підґрунтям для зміни ситуації стало скасування золотого стандарту у Великобританії в 1914 році, з початком Першої світової війни. Під час війни Банк Англії і далі скуповував золото за фіксованою ціною 4 фунти 4 шилінги 11 пенсів за унцію. 
Після Першої світової війни у 1919 році, відбулися кардинальні зміни: золотодобувачі Південної Африки більше не бажали продавати метал Банку Англії за фіксованою ціною, адже курс фунта знижувався щодо долара США. Вони звернулися до компанії Johnson Matthey, яка здійснювала афінаж видобутого золота, запропонувавши їй жовтий метал за більш прийнятними цінами. Оскільки фінансових ресурсів компанії Johnson Matthey бракувало, вона запропонувала банку N. M. Rotschild & sons приєднатись до нового бізнесу. 12 вересня 1919 року компаньйони визначили по телефону першу ринкову ціну золота шляхом її фіксингу в результаті порівняння попиту та пропозиції. Тоді вона становила 4 фунти 18 шилінгів 9 пенсів. За кілька днів телефонні розмови було змінено на безпосередні зустрічі у так званій “Золотій кімнаті” банку. Згодом до учасників фіксингу приєдналися інші партнери, в тому числі Mocatta & Goldsmid (заснована 1684 р.), Sharp, Pixley Ltd. та компанія Samuel Montagu. 
Внаслідок створення Лондонського ринку золота практично все золото, видобуте у Південній Африці вантажилось у порту Дурман на кораблі “Union Castle” і транспортувалося до англійського Саутгемптона неподалік Лондона. 
Відтоді Лондонський ринок золота припиняв свою діяльність лише в 1939-1954 рр. у зв’язку з Другою світовою війною. При цьому зрозуміло, торгівля золотом у світі йшла своїм звичаєм. Період із 1947 по 1954 рік можна вважати першим досвідом “дворівневого ринку”: поряд із офіційною вартістю золота, яку було зафіксовано в Бреттон-Вудській угоді (35 доларів за тройську унцію) існувала також і ринкова ціна, яка коливалася в часі і просторі (сягаючи, наприклад, 40,53 долара в Мексиці та 80 доларів в Індії чи ще вище – у Гонконгу). Ці ринки виникли та розвинулися всупереч намаганню МВФ припинити приватну торгівлю золотом, щоб знову повернути йому статус “грошового товару”, а відтак прирівняти ринок золота до валютного ринку з фіксованим курсом обміну. Спроби МВФ однак не увінчалися успіхом, а спричинилися лише до виникнення кількох нових місцевих ринків жовтого металу (Бангкок, Макао тощо) та відновлення у 1954 році Лондонського ринку золота. У Лондоні здійснювали операції із золотом як центральні банки, так і приватні установи (але ще протягом 25 років операції купівлі золота були дозволені лише для нерезидентів. Повсякчас зростаючі обсяги купівлі золота центральними банками та інвестиційний попит на жовтий метал призвели у жовтні 1960 р. до стрімкого зростання ринкових цін – з 35 до 40 доларів за тройську унцію. Його вдалося подолати за рахунок інтервенцій Міністерства фінансів США, але щоб запобігти подібним відхиленням було вирішено створити “Золотий пул”. 
Пул засновано у 1961 р. з метою підтримки ринкової ціни золота на офіційному рівні, який первісними угодами щодо створення МВФ було зафіксовано на рівні 35 доларів за тройську унцію (31,1034807 г). До пулу ввійшли центральні банки США, Великобританії, Бельгії, Франції, Італії, Голландії, Швейцарії та ФРН. Банк Англії як агент пулу здійснював інтервенції на ринку у випадках коли ціна відхилялася від встановленого рівня. Пул мав у розпорядженні близько 24 тис. т металу і здавалося міг гарантувати офіційну ціну довічно але сталось інакше. Тоді як у період між 8 та 15 березня пул був змушений продати майже тисячу тонн металу для підтримки його нереальної ціни британський міністр фінансів Р. Дженкінс тимчасово припинив операції на Лондонському ринку золота. А коли за два тижні ринок відновив свою роботу єдиної ціни вже не існувало, почав діяти так званий “двоярусний” ринок золота, на першому ярусі якого існували центральні банки з офіційною ціною золота (пізніше внаслідок девальвації долара її підняли у 1972 р. – до 38, а 1973 р. – до 42,22 долара за тройську унцію), а на другому – комерційні банки та інші фінансові установи з ринковою ціною (скажімо у вересні 1973 р. вона сягала 103 доларів). 
Таким чином, де-факто золото було поставлено в один ряд із іншими простими товарами, а де-юре було оформлено шляхом вилучення з Угоди про МВФ положень про фіксування золотого вмісту валют та можливість їх конвертування у золото за офіційною ціною (Кінгстонська, або Ямайська, угода 1976 р.). 
Цей факт істотно стимулював розвиток ринкового механізму розподілу золота, який у принципі існував і раніше, але тепер став розвиватися бурхливими темпами. 
Додатковий поштовх цьому процесу надала серія продажів жовтого металу з офіційних резервів США, деяких інших країн (Канади, Нідерландів, Індії тощо) та Міжнародного валютного фонду. До участі в аукціонах, які проводились у 1975-1980 роках не допускалися центральні банки або інші державні установи. Дата продажу та кількість запропонованого металу оголошувалися завчасно (приблизно за місяць). Кожен учасник повинен був внести аванс у сумі 10 доларів за кожну унцію металу, вказану в заявці (мінімальна кількість на аукціонах Казначейства США – 400, на аукціонах МВФ – 1000 тройських унцій). 
Аукціони проводились як за голландським, так і за класичним методами (хоча останнй використовувався частіше). 
Класичний метод (метод “ціни заявки”) полягає в тому, що організатори аукціону відбирають у межах запропонованої кількості золота ті заявки на купівлю, в яких вказано найвищі ціни і продають метал кожному покупцеві за тією ціною, яку він зазначив. 
Організатори аукціону за голландським методом (методом “єдиної ціни”) також відбирають заявки з найвищими цінами, але всі вони задовольняються за єдиною ціною, вказаною в останній із заявок. 
Усього за 1975-1980 рр. було проведено 66 золотих аукціонів у тому числі 21 – Казначейством США та 45 – Міжнародним валютним фондом. 
У сучасних умовах можна виділити міжнародні ринки (на яких операції не контролюються державними органами або правила регулювання дуже ліберальні) та місцеві/регіональні ринки (серед них є як вільні, так і контрольовані на яких права нерезидентів можуть бути обмеженими аж до фактичної заборони здійснення операцій та й для резидентів встановлюються досить суворі правила. 
На міжнародних ринках золота здійснюється: 
- первісна пропозиція золота та інших дорогоцінних металів найбільшими добувачами для найбільших споживачів та постачальників металу на місцеві/регіональні ринки; 
- встановлення базової ціни металів для операцій на місцевих/регіональних ринках; 
- інтервенція центральних банків для підтримки ціни металу. 
До міжнародних ринків золота, з яких і складається світовий ринок золота, відносяться ринки Лондона, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, Брюсселя, Гонконгу, Сінгапура, Токіо, Макао, Дубаю, Бейрута, Нью-Йорка, Торонто, Монтевідео, Буенос-Айреса, Каракаса, Сантьяго. 
У вузькому значенні світовий ринок золота складається із ринків Лондона, Цюріха, Нью-Йорка та Гонконгу.