Основні напрямки реформування АПК

      У справі інтенсифікації виробництва найважливішими є заходи науково-технічного характеру, Спрямовані на перехід від випуску окремих механізмів до комплексу машин, що уможливлять провадження поточної технології. Важливе місце в системі заходів належить прогресивним індустріальним технологіям вирощування окремих культур.

      Розвиток  сільськогосподарського виробництва  повинен супроводжуватися зниженням  затрат ^сивої праці на виробництво одиниці продукції. Однак формування і функціонування АПК відбувається в умовах загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки в колгоспах та радгоспах окремих областей, особливо низових адміністративних районів, збільшується дефіцит робочої :сили.

      Агропромисловий комплекс України складна виробничо-економічна система ,яка становить групу технологічно й економічно взаємозв'язаних галузей народного господарства, промисловості. В його складі три основні сфери. Перша забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять заготівля, збереження й переробка сільськогосподарської продукції. Центральна ланка АПК - сільське господарство.

      Визначальною  проблемою для України нині є  відсутність чітких стратегічних та тактичних пріоритетів розвитку галузей АПК. Проблема формування стратегії і тактики надто об'ємна та дискусійна і наводить на думку, що вона не може обмежуватись лише науковим аналізом міжнародних стандартів та поглядів, а ще гірше - копіюванням неадаптованих механізмів. Слід зауважити ,що успішний розвиток зовнішньоекономічної діяльності будь-якої країни без науково обґрунтованої соціально-економічної політики, тобто стратегічних і тактичних дій держави неможливий. Свідомий вибір механізму економічного регулювання з властивою йому структурою і динамізмом, внутрішні та зовнішні чинники якого стають могутньою рушійною силою процесу - важлива складова зовнішньоекономічної ситуації.

      Спад  валового національного продукту, руйнація системи, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення - найбільш характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності в галузі. Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним впливом держави.

      Штучно  прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію і тактику  через перехідні стадії - спроба, як довів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і (губна для розвитку експортно-імпортних відносин.

      _І ⁷

      1.2 АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ  РИНКОВИХ ВІДНОСИН  В АПК.

      Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції.

      Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в  народногосподарському комплексі і зокрема, в АПК. Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектору.

      Проблема  ця багатопланова, така, що стосується з одного боку, як суб'єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, які виконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого, - потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.

      Гнучкі  зміни обумовлюються вимогами ринку. Дослідники багатьох країн світу  вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар'єрів, які відокремлювали село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. У 1990 р. на сільське господарство витрачалась майже третина державного бюджету. Але нині, із міною умов господарювання, держава об'єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидування агропромислового сектора, як це було раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК в державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.

      Перехід аграрної сфери до ринку не можна  розглядати ізольовано від загальних  соціально-ккономічних перетворень в державі. Ринок, як відомо, є найважливішим елементом товарного виробництва. З огляду на це ринкові відносини відображають значною мірою специфіку Суспільного ладу. Ринок, насамперед, є сферою обміну товарів, організованою за законами руху (товарно-грошових відносин відповідно із законом вартості, законом попиту і пропозиції, законом конкуренції та законами грошового обігу. Тому в методологічному плані ринок треба розглядати як важливий сектор господарського механізму. Отже, економічна категорія - ринок - є сукупністю відносин, що виникають у сфері обігу як результат продажу-купівлі товарів.

      Економічна  суть ринку полягає не лише у забезпеченні грошового та товарного обмінів, які відбуваються за формулою Т-Г-Т. Ринок відіграє важливу роль у підтримані життєдіяльності економічної системи, виступає важливою ланкою організації її господарського механізму, забезпечує практичну перевірку економічних рішень, дає оцінку результатів господарювання

      Не  можна погодитися з економістами, які ототожнюють поняття "ринок" і "торгівля". Ринок під розглядати як особливу ланку відтворення, як важливий компонент загальної системи економічних відносин суспільства, а торгівлю - як галузь економіки. Тому реальний стан ринку визначається, передусім, умовами його функціонування, специфікою економічної системи країни.

      Ринкова економіка ґрунтується на економічній  свободі та рівності усіх господарюючих  об’єктів незалежно від форм власності  й економічного їх заохочення до раціонального  господарювання. Вона дає змогу суспільству реалізувати сильні сторони товарного виробництва а ринку в інтересах соціально - економічного прогресу, створює оптимальну систему заохочення о ефективної економічної поведінки. Працівники та їх колективи орієнтуються на власні інтереси сили, і самі ж відповідають за негативні наслідки господарювання. Це спонукає до економії ресурсів, ініціативи, підприємливості. Водночас ринкова економіка є досить жорсткою у загальному плані, вона виключає зрівнялівку та утриманство, можливість однаково розподілу доходів серед членів суспільства. Хоча ринковій економіці властива й марнотратність ресурсів, що виявляється в періодичних економічних кризах. Незважаючи на останнє, вона має унікальні властивості : здатність при мінімальному адміністративному втручанні або й взагалі без нього певною мірою забезпечувати збалансованість попиту та пропозицій, швидко реагувати на зміну господарської кон'юнктури, стимулювати підприємство. Стихійний же ринок може спричинити інфляцію, кризові явища тощо.

      Слід  визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало елементів ринку поступово ^сформувалися в сільському господарстві у досконаліші економічні системи. У реформаційні роки (1985 -1990) в Україні, як і в цілому Радянському Союзі, більш сильними стали товарно-грошові відносини, закупівельні ціни повніше відбивали витрати на селянські (фермерські) господарства, орендні кооперативні сільськогосподарські і переробні підприємства. Підвищилась самоокупність сільського господарства, повернення кредитів, частка власних засобів у інвестиціях становила 70%. Керівники господарств спряли перехід до ринкової економіки як спосіб вільної господарської діяльності і сприяли його позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Не викликали сумніву, як і нині, основні його регулятори - попит і пропозиції та рушійна сила - конкуренція.

      Ми  не випадково проаналізували окремі теоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу ставимо за мету досягти більш зваженої оцінки аграрної економіки України. А головне - з'ясувати причини виникнення негативних тенденцій в аграрній сфері.

      Прискореного  освоєння досягнень науково-технічного прогресу не відбулось, а навпаки, мало місце різке падіння виробничого потенціалу у більшості господарств, повернення до найпростіших технологій. Недостатня матеріальна заінтересованість в результатах праці спричинила масове зниження реальних доходів сільських товаровиробників. У цілому в населення країни, як мінімум, вдвічі, а по окремих джерелах, втричі і вчетверо скоротилась купівельна спроможність.

      Викладеним  вище явищам дали певну оцінку як вітчизняні, так і зарубіжні економісти. На тому  етапі  до ключових проблем політики були, насамперед,   віднесені:  перше - роздержавлення та широкомасштабна приватизація державної власності в аграрному комплексі і формування на цій  основі багатоукладного сільського господарства, які розглядались як важливіший етап переходу до ринкової економіки; друге надання суб'єктам господарської діяльності економічної самостійності у формуванні виробничих програм, вибору каналів реалізації, а визначенні цін; трете - лібералізація цін, скорочення дотацій та субсидій  ; четверте - лібералізація зовнішньоторговельної діяльності; п’яте -  формування приватного сектора сільському господарстві.

      Протягом 1991 - 1992 рр. було прийнято 10 законодавчих та інших нормативно-правових іктів, які регламентували і регулювали процеси приватизації майна. Найважливішими з них є Закони України "Про власність" (7.02.1991 р.), "Про підприємництво" (7.02.1991 р.),"Про цінні папери і фондову біржу" (18.06.1991 р.), "Про господарські товариства" (19.09.1991 р.), "Про Приватизацію майна державних підприємств" (4.03.1992 р.), "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (6.03.1992 р), "Про приватизаційні папери" &.03.1992 р.), "Про пріоритетний розвиток села" (15.05.1992р.), "Про внесення змін і доповнень до закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (22.06.1993р.), Декрет Кабінету Міністрів України "Про особливості приватизації в агропромисловому комплексі" ( 17.05.1993 р.) та інші.

      Крім  того, було прийнято низку відомчих нормативно-методичних документів про  порядок і механізм приватизації. Приватизація майна колективних сільськогосподарських підприємств регулюється Законом України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" ( 14.02.1992р. змінами і доповненнями від 14.10.1993р., 14.10.1992р., 3.05.1993р., 4.05.1993р. ). Визначена також схема приватизації майна. Основні питання земельних відносин урегульовані Земельним Кодексом України . Щодо приватизації землі, то цей процес регулюється Постановою Верховної ради Української РСР "Про земельну реформу " (18.12.1990р.), Земельним Кодексом України [3.02.1992 р.) та іншими законами і нормативно-правовими актами, загалом 41 документом.

      Питання діяльності суб'єктів господарських  структур, крім вищеназваних документів, регулюють закони України: "Про банки і банківську діяльність" (1991р.), "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про зовнішньоекономічну діяльність" (16.04.1991 р), "Про захист іноземних інвестицій на Україні" (10.09.1991р.), "Про іноземні інвестиції" (13.03.1992р.), "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції" (17.07.1997р., набрав чинності ).10.1997р.), Декрет Кабінету Міністрів "Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності" (05.1993р.), Указ Президента України "Про особливості застосування тарифних обмежень (порту сільськогосподарських товарів відповідно до норм і принципів системи ГАТТ / СОТ" 3.05.1997р.) та іншими законодавчими актами ї указами міністерств і відомств, які реєструються Мінюстом України . На підставі цих правових актів та економічних заходів Уряду відбувається перехід від централізованої планово-розподільної системи народного господарства України до яткової економіки.

      Спрощене  розуміння ринку і ринкових відносин як елементарної системи , що базується  на вільній купівлі-продажу, яка включає будь-яке державне регулювання, саме й призвело до порушення міжгалузевих відносин, різко погіршення паритетності цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, стійкого падіння і збитковості виробництва в більшості господарств. В дійсності ринкові відносини являють собою більш складну, ніж планово-директивна, організаційно-економічну систему, оскільки вони істотно підсилюють пряму і непряму дію економічних важелів на кожного суб'єкта ринку.

      Позначається  і застарілий підхід до формування структури суб'єктів ринку. Стверджувалось, ю на вільному ринку можуть ефективно функціонувати тільки приватні власники. Це стало основою для прийняття законодавчих актів про прискорену реорганізацію великих державних і колективних підприємств без визначення їх реальної ефективності, перебільшення ролі особистого підсобного господарства у продовольчому забезпеченні країни. Проте вітчизняна і зарубіжна практика підтверджують положення про те, що на ринку може будь-який власник - приватний, колективний, кооперативний, державний. Досвід останніх років переконує, що доцільною є багатоукладна структура ринку, оскільки вона створює умови для здорової конкуренції. Важливо, щоб продавець був реальним власником реалізованого товару і одержаного доходу, міг самостійно приймати рішення про реалізацію продукції та визначити ціни на неї.

      Основою ефективного розвитку агропромислового виробництва в ринкових умовах є не тільки інституційні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінку цих положень фактично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість ґрунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації [6. с.136].