Оподаткування підприємств виконана на матеріалах – СТОВ Колос

Завданням держави в умовах ринкової економіки стає ство­рення таких умов платникам податку, такої системи оподатку­вання, які б сприяли підвищенню ефективності виробництва і зростання доходів бюджету, що дозволило б йому найкращим чином виконувати свої функції. Орієнтація ж в побудові подат­кової системи на потреби чисто фіскального характеру, як по­казала практика, не дає бажаних результатів.

У відповідності до Закону України "Про систему оподатку­вання" в Україні в цей час встановлено більше 20 загальнодер­жавних та більше 10 місцевих податків і платежів. Кожний вид податків має свої риси і функціональне призначення і займає окреме місце в податковій системі. Однак, в залежності від форми оподаткування усі податки поділяються на прямі і не­прямі.

Прямі — це податки, які встановлюються безпосередньо конкретним платникам: це податки на доход (прибуток) і на майно юридичних і фізичних осіб. До їх складу відносяться податки на прибуток підприємств, прибутковий податок з доходів громадян,  податок на транспорт і  на землю юридичних  і фізичних осіб.

Податок на прибуток має свої переваги і недоліки. Його пе­ревагою е те, що він ставить рівень оподаткування в пряму за­лежність від джерела сплати податку - прибутку. Недоліків же в цьому податку декілька. По-перше, наявність труднощів, пов'язаних з розрахунком об'єкта обкладання та його обліком. По-друге, відсутність гарантій отримання прибутку. По-третє, об'єктивність приховування доходів і ухилення від сплати по­датку. Останнє, відсутність зацікавленості платників в підви­щенні ефективності виробництва.

Труднощі, пов'язані з розрахунком об'єкта обкладання та його обліком, полягають у встановленні порядку визначення прибутку, тобто в тому, що відноситься до прибутку, а що ні, як він визначається. Оскільки прибуток - сальдова величина, то його розмір залежить від встановленої системи розмежуван­ня затрат, тобто від того, які витрати відносяться на собівар­тість, а які відшкодовуються за рахунок прибутку. Окрім того, в сучасних умовах ринкової економіки в Україні не має гарантії стабільності його отримання. Навпаки, розмір прибутку в Україні щорічно знижується. Так, у 1999 році, його було отри­мано на 48% менше, ніж у 1995 році. Падіння виробництва, зростання кількості збиткових підприємств продовжується. Продовжується зниження прибутку як об'єкта оподаткування, а отже, знижується і сума податку на нього. Крім того, на під­приємствах існує об'єктивність приховування прибутку з метою несплати податку на нього. Останнє практично пояснюється тим, що сплата податку на прибуток - це штраф підприємству за його добру роботу, тому що збиткові підприємства цей пода­ток не сплачують. Водночас в Законі "Про підприємства в Україні" говориться, що метою виробничої діяльності підпри­ємства є одержання прибутку. Яке ж з цих підприємств буде піклуватися про одержання прибутку, якщо за нього потрібно платити штраф та практично весь він вилучається у формі різ­них платежів до бюджету та інші централізовані фонди.

Вважається аксіомою, що зниження податків стимулює ді­лову активність суб'єктів господарської діяльності.

Запропонована в Україні лібералізація податкової політики ставить під сумнів цей безперечний висновок. Зниження подат­кових ставок, зменшення кількості обов'язкових зборів та пла­тежів, звуження бази оподаткування та інші заходи в цьому напрямі практично не позначаються на результатах виробничо-збутової діяльності підприємства. Це цілком об'єктивно. Під­приємства, які свідомо чи несвідомо занижують виробничі та фінансові показники, не мають ні найменшого економічного стимулу для легалізації всіх ділових операцій, тобто приведен­ня бухгалтерських звітів у відповідність з фактичним станом справ, їм просто немає сенсу підвищувати ефективність діяль­ності та балансові прибутки, якщо приріст отриманих фінансо­вих результатів обкладається податками за тими ж ставками, що і базові фінансові показники. Іншими словами, розширюю­чи свої фактичні обіги та прибутки, підприємствам економічно невигідно демонструвати "на папері" власні досягнення. Тому не варто розраховувати на скільки-небудь помітне пожвавлення ділової активності в умовах ліберальнішої фіскальної політики. У цій ситуації вкрай актуально є розробка такого механізму оподаткування, який стимулював би одночасне збільшення по­даткових надходжень до бюджету та зростання ефективності господарської діяльності підприємств.

Дія цього механізму, на наш погляд, має бути заснована на принципі регресивного оподаткування підприємств, який пере­дбачає диференціацію ставок. При цьому, зниження ставок по­винно виконуватися відповідно до збільшення кінцевих фінан­сових показників діяльності підприємств.

У даному випадку шкала регресивного оподаткування по­винна безпосередньо залежати від наявних темпів економічного зростання. Тому бажано виділити декілька різновидів (типів) підвищення ефективності роботи підприємств: повільний, помі­рний, швидкий та прискорений. Відповідно до кожного типу економічного зростання  визначається рівень ставок оподатку­вання.

Розглянутий механізм оподаткування має цілу низку пози­тивних рис. По-перше, він відповідає економічним інтересам суб'єктів господарської діяльності, що дозволяє розраховувати на підтримку такого нововведення на макрорівні. По-друге, з'являється суттєве фінансове заохочення для легалізації всіх господарських операцій підприємств.

В умовах же відсутності фінансування з бюджету прибуток, отриманий підприємством, е основним джерелом розширення їх виробничих фондів. Отже, уряд країни в цих умовах не пови­нен оподатковувати прибуток, а навпаки, заохочувати його збільшення на підприємствах, як джерело розширення підпри­ємств і розв'язання соціальних завдань.

Необґрунтованим, на наш погляд, є і порядок обчислення податку з транспорту. Згідно із Законом України від 11.12.91 р. з наступними змінами податок з транспорту обчислюється з об'єму циліндрів двигуна за ставками, встановленими в ЄВРО зі 100 см3 об'єму циліндрів двигуна. Тобто, обчислення податку проводиться незалежно від того, чи стоїть автомобіль у гаражі, чи їздить державними дорогами та скільки проїхав, яка його вантажопідйомність та ін., що не обґрунтовано.

У зв'язку з цим саме цей податок потрібен, однак його об­числення слід було б пов'язати з пробігом автомобілів, їх ван­тажопідйомністю, оскільки він пов'язаний з експлуатацією до­ріг, що відновлюються за рахунок даного податку.

Просліджується недосконалість і системи оподаткування доходів громадян.

По-перше, вона дуже нестабільна та не стимулює праці ро­бітника. У нас соціальне орієнтована економіка, тобто економі­ка, що стоїть на захисті трудівника. А це означає, чим більше людина працює, тим більше вона повинна отримувати, тобто її заробіток повинен рости пропорційно до збільшення обсягу продукції, що виробляється. Однак, чинна система оподатку­вання доходів громадян не стимулює працю робітника, навпа­ки, чим більше заробляє працівник, тим більше він віддає в бюджет свого доходу у вигляді прибуткового податку. Це від­бувається тому, що ставки прибуткового податку зростають із збільшенням (ростом) заробітку робітника. Це, звичайно, галь­мує, знижує стимули працівників до підвищення продуктивнос­ті праці.

Для того, щоб стимулювати високопродуктивну працю робі­тників, слід було б заробіток, що зароблений понад робочого дня, за рахунок підвищення продуктивності праці, оподаткову­вати прибутковим податком за пільговими ставками, що зни­жуються пропорційно зростанню виробництва. Чи зробити постійною ставку оподаткування для рівня середнього заробітку робітників по країні, за якою буде оподатковуватися податком заробіток, зароблений працівником понад середнього його рівня.

Що ж до працівників невиробничої сфери, що знаходяться на окладах, то для них необхідно залишити прогресивну шкалу оподаткування.

Суттєві недоліки є і в обчисленні непрямих податків (ПДВ, акциз). Перш за все, об'єктом оподаткування при непрямих податках виступають не доходи, а витрати, тому що ці податки додаються до ціни товару.

У зв'язку з цим непрямі податки зменшують споживання, що неминуче веде до скорочення виробництва, зниження рівня життя народу. З іншого боку, непрямі податки на товари та послуги — зручна форма поповнення казни. Вони забезпечують стабільність надходжень до бюджету. Наприклад, в бюджеті на 1999 р. надходження у вигляді ПДВ та акцизу складають най­більшу питому вагу (більше 44%).

За своєю економічною сутністю ПДВ є частиною знову створеної вартості на кожному етапі виробництва та реалізації товарів, виконаних робіт та наданих послуг.

У нас же ПДВ оподатковується у своїй більшості не добав­лена вартість, а обсяг реалізації - вартість виробленої та реалі­зованої продукції. В складі цього об'єкту оподаткування скла­довими частинами є: заробітна плата, амортизація, прибуток, затрати на електроенергію, комунальні послуги. Економічна безглуздість обчислення ПДВ заключається в тому, що він об­числюється з відрахувань на соціальне страхування та ін., на­рахувань на зарплату, які входять до собівартості продукції та формують ціну товару, що виробляється та реалізується.

У відповідності з існуючим законом податок на додану вар­тість включається до ціни товарів, а, отже, стає ціноутворюючим фактором. Насправді ж ПДВ і вартість товару - це різні економічні категорії з протилежним значенням. Так,  вартість товару відображає витрати на його виготовлення, тоді як ПДВ є засобом вилучення частини створеної вартості, тому даний податок ніколи не може бути ціноутворюючим фактором.  На­справді ж податок на додану вартість, який існує в Україні, є гібридом поєднання ПДВ з податком з обігу, який діяв в еко­номіці раніше. В зарубіжних країнах існує два основних види оподаткування:   податок   на   прибуток   і   податок   на   додану (знову створену) вартість.  Вони є рівноцінними з точки зору вилучення  частини  вартості  до держбюджету  і  відрізняються один від одного методом розрахунку і об'єктом оподаткування: в першому випадку податок обчислюється відносно величини прибутку, а в другому - відносно величини валового доходу (знову створеної вартості).

Головний недолік ПДВ не лише в тому, що він збільшує ви­трати підприємств, але і в тому, що податок на додану вартість штучно підвищує ціну. Перепродаж товарів через багатьох по­середників дозволяє довести його ціну до абсурду, коли пода­ток на додану вартість в декілька разів перевищує початкову ціну цього ж товару. Ціни на товари повинні встановлюватись на основі їх вартості з тим, щоб підприємства могли реалізува­ти всю створену ними вартість,  а податок, який є частиною створеної вартості, що стягується державою з підприємств, об­числювався від валового доходу чи валового прибутку за вста­новленими ставками. Обкладання ж підприємств одразу ж дво­ма податками означає подвійне їх обкладання однією і тією ж знову створеною вартістю. У результаті чого величина податків збільшується до таких розмірів, що розорює виробників, веде до скорочення виробництва, до скорочення надходжень коштів до державного бюджету.

Існування податку на додану вартість, який сплачується в цей час підприємствами, не підвищує їх фінансову стійкість і дозволяє зробити пріоритетним випуск тієї чи іншої продукції. Податок на додану вартість лягає важким тягарем не тільки на споживача - населення, але й на підприємства. Вже купуючи сировину, матеріали тощо, необхідні для виробництва продук­ції, кожне підприємство переплачує понад ціни у вигляді ПДВ 20%, які воно повинно внести до бюджету держави при продажу виробленої продукції. Тобто, податок на додану вартість, підви­щуючи ціни, скорочує не лише виробництво, але й споживання.

Інший недолік податку на додану вартість в тому, що при однакових об'ємах виробництва підприємства України повинні мати в своєму розпорядженні значно більше обігових засобів, щоб забезпечити нормальний процес виробництва, а ніж анало­гічні підприємства в інших країнах. І питання тут в тому, що підприємства повинні вилучати зі свого обороту засоби в сумі податку на додану вартість для перерахування їх до державно­го бюджету набагато раніше того, як буде вироблена та продана їх продукція. Податок на додану вартість стягується державою не з доходів підприємства, а включається до затрат на вироб­ництво і стягується з покупця лише при продажу продукції. Тобто здійснюється іммобілізація обігових засобів до моменту надходження грошових коштів на поточний рахунок підприємс­тва. Це в умовах кризи неплатежів призводить до значної нестачі обігових засобів, скорочення, а то й до зупинення виробництва.

Приєднання податку на додану вартість до ціни товару ви­кликає її штучне підвищення, отже, й усі негативні наслідки, які звідси випливають. Таким чином, податок на додану вар­тість повинен обчислюватись тільки від знову створеної вартості (валового доходу) і не включатись до ціни товару. Тобто, об'єктом обкладення ПДВ повинна бути лише вартість, створе­на живою працею.

Окрім того, функціонування податку на додану вартість і акцизного збору не виправдовує себе і їх можна було б об'єднати в один непрямий податок, встановивши його в дифе­ренційованих розмірах до товарів, виходячи з їх соціальної ва­жливості і зацікавленості держави.

У цілому, оподаткування не повинно створювати перешкод для економічного зростання підприємств і підвищення їх ефек­тивності, а навпаки, сприяти йому. Отже, величина податків, які стимулюють виробництво, повинна визначатись можливос­тями платників податку, а не потребами держави, яка повинна бути зацікавлена у збільшенні накопичень у підприємств і зрос­танні рівня життя народу. Таким чином, досконалої, ідеальної системи оподаткування не існує в природі. Кожна система має свої плюси та мінуси. Впроваджувати ту чи іншу систему потрібно з врахуванням спе­цифіки ситуації, а також цілі, до якої йде економічна політика.

Чинна система оподаткування не лише не стимулює підпри­ємця до активної діяльності, але й прямо перешкоджає їй, што­вхаючи його в тіньову економіку.

Наше національне податкове ярмо тягне на 45 - 47% вало­вого внутрішнього продукту, тоді як за кордоном у кого - 35%, у кого - 55%. Сам же принцип оподаткування у нас поставле­ний з ніг на голову. У нас спочатку визначається доля витрат, а потім під неї плануються та вибиваються вже доходи. Логічніше було б спочатку виміряти свої доходи, а потім жити по коштах.