Науково-технічний і організаційний прогрес та їх роль в господарській діяльності

Перетворення у засобах  праці пов'язані насамперед з  появою автоматичної техніки. Автомати - це машини, які поряд з традиційними трьома елементами (двигун, передавальний механізм і робоча машина) мають ще й четвертий ¾ пристрій, що контролює і регулює процес виробництва.

Характерною рисою сучасного  науково-технічного прогресу є те, що він охоплює всі сторони життєдіяльності суспільства, тому саме НТП є засобом комплексного розвитку продуктивних сил. Звідси можна визначити щодо цього основні завдання НТП:

• задоволення потреб людини в матеріальних та духовних благах,     покращення умов її існування.
• заміщення живої праці, особливо важкої фізичної, малопродуктивної розумової, в небезпечних умовах, підвищення продуктивності людської праці, скорочення суспільно необхідного робочого часу, робочого дня тощо.
• забезпечення всеохоплюючого, гармонійного й пропорційного розвитку всіх елементів територіальних соціально-економічних систем: природно-ресурсної, виробничої та соціальної підсистем тощо.
• забезпечення комплексного, пропорційного соціально-економічного розвитку територій з різними природно-географічними, природно-економічними та соціально-економічними передумовами господарювання.
• створення можливостей для гармонізації відносин “природа”-“суспільство” шляхом подальшого освоєння природного середовища на основі ресурсозбереження та підвищення екологічного рівня виробництв [2].

Без упровадження досягнень  науки і техніки неможливо  забезпечити технічне переозброєння  і реконструкцію виробництва, інтенсивне використання наявного виробничого потенціалу, підвищити ефективність суспільного відтворення. Отже, чим цілеспрямованіше і ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, що є першоджерелами розвитку продуктивних сил, тим успішніше вирішуються кінцеві і пріоритетні (по відношенню до виробничих) соціальні завдання життєдіяльності суспільства.

2. Організаційний розвиток, його зміст, форми

Організаційний прогрес виступає як узагальнена характеристика процесу використання організаційних факторів розвитку і підвищення ефективності виробництва. Його суть полягає в удосконаленні існуючих і застосування нових методів і форм організації виробництва і праці, елементів господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

Організаційному прогресу властиві певні особливості, що відрізняють  його від науково-технічного прогресу. По-перше, НТП є безпосереднім і головним чинником зростання ефективності виробництва, а організаційний прогрес лише забезпечує прискорення виробничо-трудових процесів.

По-друге, створення і  впровадження нової техніки і  технології, застосування нових конструкційних матеріалів та освоєння нових виробів  приводять до зниження трудомісткості їх виготовлення, а вдосконалення  організації виробництва і праці  дає змогу зменшити витрати робочого часу і простою устаткування.

По-третє, щоб практично реалізувати окремі напрямки НТП, необхідно понести великі затрати суспільної праці, матеріальних та фінансових ресурсів, здійснення ж заходів організаційного характеру у багатьох випадках не потребує нових витрат або ці витрати є порівняно не значними.

З-поміж організаційних чинників розвитку економіки галузей народного господарства основну роль відіграє організація виробництва ― певним чином упорядкована й скоординована у часі та просторі система взаємодії провідних елементів виробничого процесу, тобто людей (працівників), знарядь та предметів праці; вона охоплює усі ланки виробництва (від робочого місця на окремому підприємстві до групи підприємств однієї або різних галузей виробничої сфери). У зв’язку з цим необхідно розрізняти локальні (ізольовані) та суспільні форми організації виробництва. Перші були наслідком одиничного поділу праці і вони включають: поділ та інтеграцію виробничих процесів усередині підприємства; кооперування окремих виробничих ланок (дільниць, цехів); раціональне поєднання усіх елементів процесу виробництва в межах дільниці, цеху та підприємства вцілому [11, c.160].

Суспільні форми організації  виробництва виникають і розвиваються внаслідок загального та часткового поділу праці. До них належать концентрація, деконцентрація, оптимізація розмірів виробництва в межах галузі, спеціалізація й кооперування підприємств однієї або різних галузей народного господарства, конверсія виробництва; комбінування різногалузевого виробництва; диверсифікація підприємств; розміщення (територіальна організація) підприємств.

Складовою частиною організації  виробництва служить організація  праці, що визначає технологію інтегрування окремих працівників у комбіновану робочу силу, сукупну живу працю, спроможну продукувати матеріальні блага й духовні цінності. Під організацією праці заведено розуміти певне поєднання працівників у часі і просторі для досягнення найбільшої ефективності трудових процесів за умов конкретно застосовуваної технології й організації виробництва. Поєднання учасників трудового процесу в часі забезпечується різними формами поділу й кооперації праці, організацією обслуговування робочих місць, установленням раціональних режимів праці. Просторове поєднання працівників на виробництві знаходить втілення у різних формах побудови бригад та інших виробничих ланок підприємства, у варіантному закріпленні персоналу за відповідними робочими місцями [11, c.160].

До організаційного прогресу треба відносити вдосконалення  не лише безпосередньо процесів виробництва  і праці, а й функціонування окремих  чи всієї сукупності елементів господарського механізму ― системи управління, планування, фінансування, матеріального стимулювання, матеріально-технічного забезпечення, науково-технічного обслуговування тощо.

Постійна раціоналізація системи господарювання є важливою передумовою поліпшення організації трудової діяльності персоналу, засобом поєднання науково-технічного та організаційного прогресу.

3. Інноваційна діяльність підприємств та її ефективність

В умовах безперервних економічних  змін інновації стають основним чинником, що сприяє динамічному розвитку і  підвищенню результативності функціонування як окремих ринкових суб'єктів господарювання, так і економічної системи  загалом. За умов переходу економіки  країни і суб'єктів господарювання до інноваційної моделі розвитку значно зростає роль системного та своєчасного  аналізу інноваційної діяльності підприємства. Результативність впровадження інновацій залежить як від специфіки функціонування конкретного підприємства, так і мінливого зовнішнього середовища.

Запровадження ефективних інноваційних технологій дає змогу підприємству, з одного боку, отримати конкурентні переваги: покращити конкурентну ситуацію на ринку свого продукту та фінансовий стан, якісно підвищити виробничий потенціал та потенціал персоналу тощо, а з іншого – потребує значного часу та ресурсів.

Ефективність інновацій  – це величина, що визначається конкретною здатністю інновацій зберегти певну кількість трудових, матеріальних і фінансових ресурсів із розрахунку на одиницю створених продуктів, технічних систем, структур [17].

Ефективність інноваційної діяльності виявляється на мікроекономічному та макроекономічному рівнях. Мікроекономічний рівень – це рівень окремих суб'єктів господарювання, які прагнуть поліпшити результати свого господарювання і отримати вищий прибуток у довготерміновій перспективі. Макроекономічний рівень – це рівень держави, метою якої є забезпечення динамічного розвитку всього суспільства [17].

Про ефективність реалізації інновацій свідчать не лише економічні результати. Інновації можуть змінювати  й умови праці, зменшувати потребу в поновлюваних ресурсах, створювати можливість виконання тих робіт, які досі були поза межами людських чи технічних можливостей, формувати нові напрями науково-технічного розвитку тощо.

Основними критеріями оцінювання результатів інновацій є актуальність, значущість та багатоаспектність. Проте єдиним узагальнюючим показником економічної ефективності будь-якої групи технічних нововведень слугує економічний ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний розрахунковий період. Види ефекту від реалізації інновацій наведено у таблиці 1 [14, c.164].

Таблиця 1

Види ефекту від реалізації інновацій

З метою врахування цих  ефектів, їх відповідно оцінюють. Виділяють науково-технічне, економічне, ресурсне, соціальне та екологічне оцінювання.

У процесі науково-технічного оцінювання визначають:

• наскільки прийняті технічні рішення відповідають технологічним вимогам в індустріально розвинених країнах, сприяють руху до постіндустріального суспільства;
• який рівень і масштаб новизни інноваційного проекту, його складових частин, чи ґрунтується він на інтелектуальному продукті чи на захищеній патентами інтелектуальній власності;
• наскільки перспективними є закладені в проект технології й технічні засоби;
• на який ринок (зовнішній чи внутрішній) розрахована нова продукція.

Зазвичай, для здійснення такого оцінювання інновацію характеризують за кількома істотними параметрами, які цікавлять їхніх користувачів. Усі інші параметри повинні бути в межах наявних стандартів, тобто слугувати обмежувачами в їхньому оцінюванні.

Економічне оцінювання охоплює  систему показників, які відображають відношення результатів і витрат кожного учасника інновації. Вихідними  даними для їхнього визначення є  ринкова потреба в інновації (обсяг  її продажу протягом розрахункового періоду), прогнозна ціна інновації (з урахуванням видатків, рівня  інфляції, позичкового відсотка, рівня  прибутковості) і величина реальних грошових потоків, що визначається сумою  поточних витрат, інвестицій, виторгом від продажу тощо.

Загальним принципом оцінювання економічної ефективності інноваційної діяльності є порівняння ефекту (результату) від застосування нововведень і витрат на їхнє розроблення, виробництво та споживання.

Економічний ефект заходів  НТП розраховується на всіх етапах реалізації і за весь період здійснення цих заходів і визначається як різниця між вартісною оцінкою  результатів і вартісною оцінкою  сукупних витрат ресурсів за цей період [10, c.162].

Залежно від завдань, які  вирішуються, економічний ефект  може обчислюватись в одній із двох форм:

а)народногосподарський (загальний  ефект за умовами використання нововведень);

б)госпрозрахунковий (комерційний  ефект, який одержується окремо розробником, виробником і споживачем нововведень).

Народногосподарський економічний  ефект обчислюється шляхом порівняння результатів за місцем використання нової техніки, інших нововведень  і усіх витрат на їх розробку, виробництво  і споживання.

Комерційний економічний  ефект обчислюється на окремих стадіях  «життєвого циклу» нововведення (стадії розробки, виробництва, експлуатації) і дає можливість оцінити ефективність технічних новин з врахуванням  економічних інтересів окремих  проектно-конструкторських організацій, підприємств-виробників і підприємств-споживачів.

Перша форма економічного ефекту використовується на стадії обґрунтування  доцільності розробки та вибору найкращого варіанту проектного рішення; друга  форма — у процесі реалізації заходів, коли є відомими ціни на нову науково-технічну продукцію, обсяги її виробництва, умови і строки застосування.

Сумарний економічний  ефект від реалізації заходів  НТП за певний розрахунковий період Т (Ет) обчислюється за формулою 1:

, (1)

де  — вартісна оцінка результатів від здійснення заходів НТП за розрахунковий період;

 — вартісна  оцінка витрат на здійснення  заходів НТП за цей же період.

Алгоритм обчислення народногосподарської економічної ефективності технічних  нововведень зображено у додатку  А [11, c.163].

Такий спосіб визначення економічного ефекту є однаковим як при обчисленні народногосподарського, так і комерційного ефекту від впровадження заходів  науково-технічного прогресу.

При обчисленні економічного ефекту слід приводити різночасові  витрати і результати до єдиного  для всіх варіантів моменту часу — розрахункового року за допомогою коефіцієнта приведення (див. додаток Б) [11, c.165].