Становлення парламентаризму в Україні

Для виконання контрольних  функцій парламент повинен мати доступ до необхідних джерел інформації. Конституція і закони країни повинні надавати парламенту і його комітетам повноваження, що зобов'язують органи виконавчої влади, організації і приватних осіб надавати інформацію на запит парламентарів.

Конституції і закони країн розвинутої демократії надають  парламентам найрізноманітніші засоби для здійснення їх контрольних функцій: положення про письмові звіти урядових установ перед парламентом, можливість виклику державних чиновників до комітетів чи парламенту для надання свідчень з того чи іншого питання, депутатський запит, година запитань і відповідей, день уряду, можливість створення спеціальних контрольних органів, щорічний звіт уряду, звіти уряду про виконання окремих програм з різноманітних напрямків діяльності, можливість ведення депутатських розслідувань тощо. Права комітетів проводити розслідування мають особливу вагу для міжвладного балансу в питаннях, що стосуються марнотратства, шахрайства чи зловживання службовим становищем окремих представників виконавчої влади.

Визначальним фактором ефективного законодавчого контролю найчастіше є ті обсяги фінансових та технічних ресурсів, що можуть надаватися парламентом урядові для виконання урядових програм. Державне управління в сучасних умовах вимагає високої професійності як від законодавців так і від служб, що сприяють діяльності законодавчого органу. Парламентська структура передбачає використання цих служб для допомоги парламентарям у виконанні контрольних функцій, але для цього необхідна висока кваліфікація і професійність апарату, що забезпечує парламентський орган як технічними знаннями, так і досвідом.

Органи виконавчої влади, як правило, не зацікавлені у наданні  повної інформації парламенту. Тому, скажімо, в комітетах Конгресу США все  частіше використовуються письмові свідчення урядовців під присягою. Це значно прискорює процес розслідувань.

Закони країни також  повинні передбачати норми відповідальності свідків за відмову надати інформацію або за надання неправдивої інформації. У багатьох країнах такі норми відсутні. Дуже добре ця процедура відпрацьована у США. Там свідок за надання неправдивої інформації може бути притягнутий до відповідальності за неповагу до невід'ємного права Конгресу на отримання інформації. Згідно зі встановленою процедурою особа, що надала неправдиві свідчення приводиться парламентським приставом до Палати представників чи Сенату, які розглядають його справу, після чого його можуть ув'язнити у в'язниці Капітолію. Там він може утримуватися протягом всього терміну повноважень Конгресу поки не погодиться виконати поставлені вимоги.

Окрім процедури притягнення  до відповідальності на основі невід'ємного права Конгресу в США також  запроваджено процедуру притягнення до відповідальності за злочинну неповагу на основі закону. Відповідно до цієї процедури особа, яку викликано для надання свідчень чи документів Палаті представників чи Сенату, і яка цього не зробила вважається винною і карається штрафом у 1000 доларів або ув'язненням на термін до одного року.

У США практикується  також право притягнення до відповідальності за неповагу, що не є образою гідності. Цю процедуру застосовує лише Сенат. Він звертається у федеральний окружний суд, який має видати наказ щодо особи, котра відмовляється підкоритися викликові до Сенату. Ця процедура не передбачає кримінального переслідування відповідної особи.

В Україні найбільш важливі  контрольні санкції Верховна Рада може застосувати до Кабінету міністрів. Це право передбачене статтею 87 Конституції України. Згідно з цим Верховна Рада за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів може прийняти резолюцію недовіри Кабінету міністрів більшістю конституційного складу. Ця процедура може бути застосована парламентом не раніше ніж через рік після схвалення Верховною Радою програми діяльності Кабінету міністрів.

Контроль за діяльністю Кабінету міністрів здійснюється через заслуховування звітів Кабінету міністрів на дні уряду чи під час парламентських слухань з того чи іншого питання. Контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснюється Верховною Радою через Уповноваженого Верховної Ради України. Контроль бюджетно-фінансової діяльності державних установ здійснюється Верховною Радою через Рахункову палату.

Верховна Рада України  також здійснює контроль за діяльністю прокуратури. Для контролю з окремих питань вона може створювати тимчасові спеціальні і тимчасові слідчі комісії.

Контрольні функції  Верховної Ради унормовані не тільки Конституцією, а й регламентом та законом "Про постійні комісії Верховної Ради України".

 

 

4.2 Внутрішньополітичні функції парламенту

Внутрішньополітичні функції  парламенту визначаються конституцією держави. Вони обумовлюються тими повноваженнями парламенту, які надаються йому для забезпечення політичних, економічних, соціальних, культурних і екологічних прав громадян.

Верховна Рада України має в цій сфері наступні повноваження:

•  затвердження загальнодержавних  програм економічного, соціального, національно-культурного, науково-технічного розвитку, охорони довкілля;

•  затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;

•  визначення правових засад вилучення об'єктів права  приватної власності;

•  прийняття відповідних  законів щодо основ соціального  захисту, форми і виду пенсійного забезпечення, засад регулювання праці і зайнятості, шлюбу сім'ї, охорони дитинства, материнства, виховання, освіти, культури, охорони здоров'я, екологічної безпеки.

4.4. Зовнішньополітичні функції парламенту

Парламент може мати суттєвий вплив на ведення міжнародних справ країною. В обсяг його повноважень входить визначення основних засад зовнішньої політики. Однак парламенти непридатні для ведення повсякденної роботи у сфері міжнародних відносин, для цього відповідні повноваження надаються спеціальним державним установам виконавчої гілки влади (наприклад, Міністерству закордонних справ).

Верховна Рада України  в області зовнішньополітичних  відносин має наступні повноваження:

•  визначення засад  зовнішньої політики;

•  надання згоди  на обов'язковість міжнародних договорів;

•  денонсація міжнародних  договорів;

•  прийняття законів про зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність;

•   оголошення за поданням Президента стану війни і укладання  миру;

•  схвалення рішення  Президента про використання Збройних Сил України та інших формувань у разі агресії проти України;

•  схвалення рішення  про надання військової допомоги іншим державам;

•  про направлення  підрозділів Збройних сил до інших  держав;

•  про допуск підрозділів  інших держав на територію України;

Основа зовнішніх політико-правових відносин України закладена у Декларації про державний суверенітет України, якою проголошено рівноправність у зовнішніх зносинах і намір стати нейтральною позаблоковою державою, яка безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі і європейських структурах та визнає пріоритет загальноприйнятих норм міжнародного права.

Відповідно до Декларації про державний суверенітет Верховна Рада прийняла Постанову "Про реалізацію Декларації про державний суверенітет у сфері зовнішніх зносин" і зобов'язала Кабінет міністрів передбачити в Державному бюджеті статтю видатків на зовнішньополітичну діяльність, розробити й подати на розгляд Верховної Ради проекти законів, що мають регулювати зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні відносини з іншими державами, а також створити систему підготовки кадрів для органів зовнішніх зносин.

З часу здобуття незалежності України Верховна Рада прийняла низку законів у сфері зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності:

•  Про зовнішньоекономічну  діяльність (16.04.1991р.);

•  Про захист іноземних інвестицій в Україні (10.09.1991 p.);

•  Про дію міжнародних  договорів на території України (10.12.1991р.);

•  Про внесення змін до закону України "Про іноземні інвестиції" (14.10 1992р.);

•  Про міжнародні договори України (22.12.1993 p.);

•  Про режим іноземного інвестування (10.03.1996 p.);

•  Про вступ України  до Міжнародного валютного фонду (03.06.1992р.);

•  Про вступ України  до Міжнародного банку реконструкції  та розвитку (03.06.1992 p.);

•  Про вступ України  до Міжнародної фінансової корпорації (03.06.1992р.);

•  Про вступ України  до Міжнародної асоціації розвитку та багатостороннього агенства по гарантіях  інвестицій (03.06.1992р.);

•  Про міжнародний  комерційний арбітраж (24.02.1994 p.).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Отже, з вище викладеного матеріалу можна зробити такий висновок:

По-перше, парламентаризм - це не просто існування парламенту. Адже той факт, що в тій чи іншій  державі функціонує такий орган  народного представництва, як парламент, ще не означає, що в ній реалізовані  й діють принципи парламентаризму. Тобто поняття парламентаризму передбачає безумовну наявність чіткої системи розподілу державної влади, коли існує три незалежні й рівноправні гілки влади: законодавча, виконавча та судова. Якщо цього поділу немає, чи не існує чіткого визначення функції кожної окремої гілки влади, то вести мову про парламентаризм украй проблематично.

По-друге, крім системи  розподілу державної влади принцип  парламентаризму означає і певний тип відносин у системі розподілу  державної влади. Насамперед це стосується відносин "законодавча влада - виконавча влада". У цьому контексті парламентаризм тлумачиться як формальне верховенство законодавчої влади. Хоча, безумовно, цим поняттям "формального верховенства" чи "провідної ролі парламенту" слід оперувати дуже обережно. На жаль, останнім часом навіть у наукових колах робляться спроби дискредитувати ідею парламентаризму, вдаючись до ряду, на перший погляд, незначних теоретичних перекручень.

Аргумент, що висувається  проти принципу парламентаризму, полягає  в тому, що він не може бути узгоджений з таким демократичним принципом, як принцип рівності гілок державної влади. Однак таке, здавалося б, слушне твердження засновується, по суті, на звичайній логічній підміні використовуваних понять. Річ у тому, що наполягаючи на рівності гілок державної влади, поняття рівності застосовується у своєму функціональному значенні. Тобто ті функції, що покладаються на різні гілки державної влади, є однаково важливими, і будь-які спроби визначити якісь із них як "важливіші" призводитимуть, за словами Роберта Даля, до порушення демократії. У цьому, суто функціональному значенні, ми дійсно не можемо говорити про верховенство парламенту, оскільки тоді матимемо справу з класичною ситуацією, коли серед рівних з'являтимуться "рівніші".

Але кажучи про те, що законодавча влада є першою серед рівних, чи вживаючи поняття верховенство парламенту, мається на увазі не функціональний аспект, а джерело цієї влади. Тобто йдеться про її походження. В цьому сенсі джерелом законодавчої влади виступає народ, а сам парламент розглядається як така ланка, що уможливлює взаємозв'язок між державою та суспільством. Таке розуміння місця і ролі парламенту робить його, так би мовити, титульною владою демократичної держави, яка одночасно поєднує ознаки державної влади та залишається тісно пов'язаною з ідеєю народного суверенітету.

Отже, застосовуючи поняття  парламентаризму, маємо на увазі, по-перше, наявність чіткої системи розподілу  державної влади, а, по-друге, функціонування механізмів відповідальності виконавчої влади в особі її найвищого органу перед парламентом. З огляду на це, слід поставити таке запитання: якою мірою реалізовано сьогодні в Україні принцип парламентаризму? Очевидно, що висвітлення цієї теми потребує розлогого дослідження. Мені хотілося б передусім зосередити увагу на двох проблемах, а саме на впливі виборчого законодавства на становлення українського парламентаризму та підконтрольності й підзвітності виконавчої влади парламенту.

Щодо першої проблеми, то її зв'язок зі становленням парламентаризму визнається практично всіма без винятку вченими-правознавцями та політологами. Однак щодо України її надзвичайна важливість пояснюється крім усього іншого ще й перехідним характером політичної системи України, коли неусталеність демократичних процедур, так само як і відсутність тривалих демократичних традицій, несформованість високої правової та політичної культури можуть спричинити суттєві трасформації в реалізації моделі народовладдя. Чи буде парламент реальним органом народного представництва, значною мірою залежить від того, як, кого і за якими правилами обиратимуть громадяни України. В цьому плані вибори 1998 року дали неоціненний політико-правовий досвід, оскільки їх проведення дозволило зафіксувати як механізми, що виявили себе ефективними, так і проблеми, що постали в ході організації виборчого процесу. Річ у тому, що останнім часом, і не лише у стінах парламенту, точаться дискусії щодо переваг пропорційної та мажоритарної виборчих систем. Причому навіть тоді, коли йдеться про змішану систему, все одно ставиться питання про співвідношення кількості депутатів, що проходять у парламент за партійними списками та по одномандатних округах.

Основним аргументом, який висувається проти моделі партійного представництва, є те, що сама партійна система в Україні є несформованою. З цим, ясна річ, важко не погодитися, однак хотів би звернути увагу на дещо дивну логіку подібних міркувань. Боротьба за державну владу, отримання місць у парламенті, а отже, і можливість реалізувати партійну програму, яку підтримали виборці, є базовою метою будь-якої партії. Саме тому вибори до парламенту - і в разі успіху парламентська діяльність - є тим горнилом, у якому формується міцна і стійка партійна система. Якщо ж ми й надалі очікуватимемо, коли в Україні постане розвинена партійна система, то може статися, що навіть ті паростки нормальних політичних партійних відносин, які поступово складаються в країні, буде зрештою знищено. Саме поступовий рух до втілення принципу партійного представництва у виборчому процесі видається мені тим шляхом, який сприятиме зміцненню законодавчої влади і практичному втіленню в Україні ідеї парламентаризму.