Становлення парламентаризму в Україні

Державний департамент  України з питань виконання покарань

Чернігівський юридичний  коледж

 

 

Цикл: Загальноюридичних дисциплін

Дисципліна: Конституційне право України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

На  тему: “Становлення парламентаризму в Україні ”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав курсант 16 навч.групи

Скаковський

Перевірив старший викладач циклу

підполковник вн.служби

Звенигородський О.М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чернігів 2007

 

Зміст

 

Вступ

1. ВИТОКИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ; СТАНОВЛЕННЯ ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ ВЛАДИ ТА ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В УКРАЇНІ

1.1. Народовладдя і представницька влада в Русі

1.2. Верховна Рада УРСР

1.3. Верховна Рада України

2. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

2.1. Формування основних ідей парламентаризму

3. ПРАВОВІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ПАРЛАМЕНТІВ

3.1. Законодавчі акти, що регулюють діяльність парламентів

4. ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ПАРЛАМЕНТІВ

4.1. Законодавчі функції парламенту.

4.2. Контрольні функції парламенту

4.3. Внутрішньополітичні функції парламенту

4.4. Зовнішньополітичні функції парламенту

Висновок

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність дослідження моєї курсової роботи. Процеси становлення і розвитку парламентаризму в Україні є визначальними для потреб державотворення. Зміст цих процесів забезпечує не тільки демократичне наповнення державотворення, а і його реальність у цілому. Вивчення становлення і розвитку парламентаризму в Україні потребує досліджень у сферах різних наук. Проте чи не найважливішими треба вважати дослідження з правової проблематики "парламентського життя", насамперед конституційно-правові за змістом і за методикою дослідження феномену парламентаризму. При цьому треба враховувати, що саме Конституція як Основний Закон держави встановлює, конституює парламент, саме норми галузі конституційного права регламентують практично усі питання організації і діяльності колегіального представницького органу влади.

Значущість теми курсової роботи у першу чергу зумовлена потребами визначення і обгрунтування структурних і функціональних характеристик Верховної Ради України з метою удосконалення організації і діяльності парламенту та його органів і посадових осіб. Важливим є і те, що на сьогодні відсутні узагальнені юридичні розробки, присвячені теорії і практиці парламентаризму  в Україні.

 

1. ВИТОКИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ; СТАНОВЛЕННЯ ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

1.1. Народовладдя і представницька влада в Русі

Історія української  державності починається з Русі (IX ст.н.е.). Ця держава, що проіснувала близько 350 років, була типовою феодальною монархією, у якій регіонами (волостями) управляли удільні князі - васали Великого князя, який був главою адміністрації і військовим начальником. Русь не мала загальнодержавного представницького органу. Проте влада Великого князя до певної мірі находилася під контролем народних зборів міста Києва, які мали назву Віче. Волості, якими керували удільні князі, також мали свої віча.

Власне, віче було продовженням традицій народовладдя давніх часів, про  що вже було сказано вище. У Літописі говориться: "Новгородці бо ізначала. Смоляне і Кияне і Полочане і вся вла-сти, якоже на думу на Віча сходяться, на що старійші здумають, на тому і пригороди стануть ". Тож віча (народні збори) у Русі були явищем, поширеним в усіх землях. Вони беруть початок з антських часів, про що писали згадувані вище Іордан, Про копій Кесарійський, Маврикій і Багрянородний.

Велике значення для розвитку представницьких органів Русі мало Віче Новгородської землі. Ще за часів Ярослава Мудрого Новгород отримав особливі права, які встановлювали справжній республіканський устрій Новгорода і визнавалися наступниками Ярослава. Поступово у Новгороді виник політичний устрій з поділом влади і розвинутою судовою системою. Міста і села мали повну автономію. Народ вибирав Раду Панів, князя, архиєпископа і посадника. Рада Панів була законодавчим органом (парламентом), архиєпископ виконував функції президента, а посадник - голови уряду. Князь був головнокомандувачем армії республіки. Народне віче, у якому мав право брати участь кожний голова родини, міг скликати кожний громадянин, вдаривши у Вічовий дзвін.

Новгородська Республіка мала назву "Свята Софія", тому що іменем її схвалювалися закони і підписувалися міжнародні угоди. Республіка Свята Софія проіснувала до 1580 року, коли один з кровожерливих збирачів "земли русской" Іван Грозний загарбав Новгород, вирізав майже всіх його жителів (опричники п'ять тижнів мордували населення), наказав відшмагати батогами Вічовий дзвін і перевіз його до Москви, щоб він більше не скликав новгородців на дворище Ярослава, місце збору Народного віча.

Віча в інших містах Русі могли скликатися для вирішення будь-яких проблем державного управління. В них мали право брати участь всі вільні громадяни, а підневільні (холопи, закупи, жінки і неповнолітні) на них не допускалися. У Літописі є багато вказівок на рішення віч. Так у 983 році віче із "бояр і старців" вирішило принести жертву поганським богам, а віче із бояр, старців і "людей" у 987 році розглядало питання про віру і вирішило послати послів до різних країн, щоб дізнатися про кращу віру. Князь також брав участь у вічах, тому їх можна вважати загальнонародною владою. Проте очевидно, що громадяни з пригородів, особливо далеких, не мали можливості брати участь у вічах.

Віче було формою справжнього  народовладдя. Воно вирішувало найважливіші державні справи. Микола Костомаров писав:       "Віче встановлювало рішення по управлінню, договори з князями та іншими землями, оголошувало війни, заключало мир. закликало князів, вибирало владик, робило розпорядження про збір війська і про захист країни, віддавало на власність або у "кормленіє" землі, опреділяло торгівельні права і якість монети, встановлювало правила й закони - було отже законодавчою владою, а разом з тим і судовою, особливо у справах, що торкалися громадянських прав ".

Віча мали право знімати  і призначати князя, яке признавалося самими князями, тому що вони постійно боролися за контроль над волостями і шукали підтримки у населення. За традицією, в народі було сильним переконання, що всі проблеми суспільного життя можуть бути вирішені новим "добрим" князем. Тож місцеві громади шукали гарантій свого благополуччя і ефективного врядування не в законах, а в особі доброго князя. В історії ми знаходимо багато підтверджень цьому: в 1068 році віче Києва вигнало великого князя Ізяслава і запросило на князювання Всеслава, у 1113 році покликало на Київський стіл Володимира Мономаха, а у 1146 році - Ізяслава; віче Чернігова у 1078 році усунуло князя Всеволода і обрало Олега Святославовича.

В такій ситуації для  убезпечення свого правління  князь вимушений був догоджати своїм підданим, а правління згідно з державними інтересами відходило на другий план. Іноді вони наймали заморську дружину чи дружину з кочівних племен, наприклад, чорних клобуків для захисту своєї влади. В цьому аспекті віче мало негативні наслідки для зміцнення державного правління слов'янських народів, особливо з огляду на те, що централізована влада в європейських країнах поступово зміцнювалась і сприяла суспільному й економічному розвиткові.

Очевидно, на відміну  від народних зборів Афін чи Риму, віча мали слабку організаційну структуру, принаймні жоден літопис не наводить будь-яких правил їх проведення.

Зазвичай, окремі громадяни  не відстоювали свою гідність, а  покладалися на милість доброго князя. Одним з наслідків цього було те, що рабство у вигляді кріпосного права проіснувало в Російській імперії до середини XDC століття і було ліквідовано не в результаті громадянської акції, а в результаті рішення "доброго" царя Олександра Визволителя.

Постійно діючою інституцією  при князі була Боярська дума, до складу якої входило 10-15 бояр, що допомагали князеві управляти державою і отримували найвищі адміністративні та військові посади. Дума відала питаннями оголошення війни, укладення миру і прийняття нових законів. Це не була постійно діюча установа, бо князь запрошував бояр за власним бажанням і вибором, а її склад і діяльність не регламентувалися жодним законом.

Особливими повноваженнями володіла лише Боярська рада Галицько-волинського  князівства. Вона скликалася за ініціативою

самих бояр. Князь не міг  видати жодного законодавчого акту без згоди Боярської ради, тому вона фактично була основним органом державного управління в князівстві.

Законодавча основа управління державою часів княжої доби зафіксовані  у "Руській Правді", що була складена у XI ст. В цьому документі зафіксовані  норми звичаєвого права, навіть право кривавої помсти, проте смертної кари за вироком суду не передбачалося. Основні статті "Руської правди" були направлені на захист життя і честі знаті, захист землеволодіння, слуг князя та збирачів податків. За більшість злочинів це зведення законів тієї доби передбачало покарання у вигляді штрафів на користь князя ("віра"), а також на користь потерпілого ("головщина").

1.2. Верховна Рада УРСР

Незважаючи на початкові  успіхи, відновлена УНР протягом 1919 року зазнала поразок від Денікінських, а також більшовицьких червоноармійських військ, яких на допомогу закликала Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Прихід більшовиків  до влади загальмував процеси становлення і формування парламентської республіки. Більшовики оголосили безкомпромісну боротьбу "парламентськім забобонам", назвавши парламенти "буржуазними говорильнями".

У праці "Держава і  революція" В.І.Ленін писав:

"Без представницьких  установ ми не можемо собі уявити демократії, навіть пролетарської демократії, без парламенту можемо і повинні"

Верховною державною  владою були проголошені Ради, які  забезпечували виконання законів через депутатів рад всіх рівнів. Ради мали виконкоми, тобто одночасно здійснювали і виконавчу владу. По суті була створена система партійно-адміністративної диктатури, де про розподіл влади між різними гілками мова не йшла: "Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні радам народних депутатів" (Конституція УРСР, стаття 2, 1978 рік).

Принцип народовладдя більшовиками визнавався, а принцип розподілу влади відкидався повністю. При цьому до виборів більшовики не допускали "нетрудовий елемент", а народ поділили на робітників, трудове селянство, солдатів і трудову інтелігенцію.

Проект Конституції  Української Сціалістичної Радянської було прийнято на III Всеукраїнському З'їзді Рад 10 березня 1919 року. Це був політичний документ, що базувався на основах марксистсько-ленінської ідеології і який було написано та опубліковано російською мовою. Ця Конституція не ставила за мету побудову незалежної Української держави. Вона проголошувала "найтісніше політичне обєднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції" разом з іншими радянськими республіками, що утворилися на просторах колишньої Російської імперії.

ЗО грудня 1922 року на І з'їзді Рад УСРР увійшла до складу СРСР. Цей крок в подальшому приніс трагічні результати для українського народу, а саме: винищення української інтелігенції у 30-ті роки і голодомор у 1933 році, коли в Україні від голоду померло більше 6 млн. чоловік, тому що хліб було вивезено до Німеччини, як плату за інвестиції у промисловість.

15 травня 1929 року XI Всеукраїнський  з'їзд Рад затвердив нову Конституцію  УСРР. Це була Конституція анітрохи  не відмінна від тодішньої  Конституції СРСР. Вона проголошувала входженняя УСРР до СРСР, і визначала за республікою наступні декларативні права:

•  ухвалення власної  Конституції;

•  територіальне верховенство;

•  створення власних  органів державної влади і  державного управління;

•  обрання повноважних  представників України до Ради національностей ЦВК СРСР та делегатів на Всесоюзний з'їзд Рад;

•  здійснення законодавства  й управління у межах своїх  повноважень;

•  право на законодавчу  ініціативу у вищих органах СРСР.

Дія Конституції УСРР 1929 року припинилася з прийняттям Конституції УРСР XIV Всеукраїнським З'їздом Рад у 1937 році, яка була проголошена Конституцією соціалізму, що переміг. Відповідно до цієї Конституції у 1938 році була вибрана Верховна Рада Української РСР першого скликання.

До Вверховної Ради було обрано 304 депутати за нормою 1 депутат від 100 тисяч виборців. Поскільки кількість виборчих округів постійно збільшувалася, то у 1978 році обиралося вже 650 депутатів.

За Конституцією 1937 року Верховна Рада визнавалася єдиним законодавчим органом Української РСР. ЇЇ сесії скликалися Президією Верховної Ради Української РСР два рази на рік. До структури Верховної Ради входили:

• Рада Старійшин Верховної  Ради УРСР;

•  Президія Верховної  Ради УРСР у складі Голови, Першого  заступника, заступника, секретаря і 19 членів Президії;

• Партійна група Верховної  Ради УРСР;

•   Слідчі та ревізійні  комісії;

•  Постійні комісії  Верховної Ради УРСР - мандатна, бюджетна, законодавчих передбачень.

Президія Верховної  Ради, яка вважалася колегіальним главою держави, обиралася на сесії і була підзвітна Верховній Раді, як і Рада Міністрів та Верховний Суд. Вона мала право видавати укази. Таким чином, наступні елементи розподілу влад були присутніми у Конституції 1937 року:

•  Верховна Рада проголошувалася  єдиним законодавчим органом;

•  Верховна Рада не мала права втручатися в компетенцію колективного глави держави - Президії Верховної Ради, а також Ради Міністрів;