Становлення парламентаризму в Україні

8 жовтня 1991 року Верховна  Рада України прийняла Закон  "Про громадянство України", а 25 жовтня 1991 року - "Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності", де проголошувалося впровадження в Україні ринкової економіки, яке було задекларовано ще союзним законодавством. 1 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла "Декларацію прав національностей України", а 4 листопада закон "Про національну гвардію України".

5 листопада 1991 року  були внесені зміни до статей 162,163 і 165 Конституції України,  що стосувалися прокуратури і  Генерального прокурора та відповідно до яких Генеральний прокурор став призначатися Верховною Радою України та ставав їй підзвітний.

Суттєві зміни до Конституції  України були внесені Законом  від 14 лютого 1992 року. Ці зміни стосувалися  державного і територіального устрою, повноважень Верховної Ради, посади Президента України і Кабінету міністрів України. Суттю цих змін було розмежування повноважень виконавчої і законодавчої влад.

1 липня 1992 року Верховна  Рада України розглянула проект  нової Конституції і прийняла  постанову "Про проект нової  Конституції України", у якій постановила винести проект Конституції України на всенародне обговорення до 1 листопада 1992 року. Проект було опубліковано у засобах масової інформації, обговорено радами всіх рівнів з залученням громадськості і внесено зауваження та пропозиції на доопрацювання Верховній Раді. Однак новий варіант Конституції так і не був розглянутий Верховною Радою, яка 21 листопада 1992 року прийняла Закон "Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і повноважень Президента України, передбачених пунктом 7-4 Статті 114-5 Конституції України".

Протягом наступних  двох років Верховна Рада України  прийняла ще ряд змін до Конституції України, які стосувалися доповнення статей, що були внесені до Конституції раніше. Таким чином на протязі 1990-1994 років через законотворчий процес було напрацьоване необхідне правове поле для функціонування законодавчої і виконавчої влад.

8 червня 1995 року Президент  України Леонід Кучма підписав  з Верховною Радою Конституційну Угоду, яка обумовлювала, що нова Конституція України буде підготовлена і прийнята через рік, що і було здійснено 28 червня 1996 року. Стаття 85 цієї Конституції визначила повноваження парламенту України - Верховної Ради.

 

 

 

 

 

2. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

2.1. Формування основних ідей парламентаризму

Єдиним джерелом влади  у демократичній державі є  народ. Структура влади побудована так, що державні справи вирішуються  за його волею. Оскільки пряме правління  народу державними справами в сучасних умовах є практично неможливим, народ здійснює свою волю через представників, яких обирає за допомогою законодавче закріпленої процедури виборів. Так обираються голова виконавчої влади (президент) і представники законодавчої влади (парламент). Таким чином, народ опосередковано, через своїх представників (депутатів) стає автором законодавчих актів, що визначають суспільно-політичні норми життя суспільства.

У всіх демократичних  країнах закони схвалює парламент, що ( його основною функцією, яку він не повинен передавати виконавчій владі ні за яких обставин.

"Оскільки повноваження  законодавчого органу походять  віо народу шляхом позитивного  добровільного дозволу й установлення, вони не можуть порушувати межі цього дозволу; а оскільки він передбачає лише творення законів, а не законодавці в. то законодавчий орган немає права передавати свої повноваження на творення законів до інших рук" (Джон Локк).

Діяльність парламенту є надзвичайно важливою і суттєво  впливає на діяльність виконавчої і судової влад, а отже і на суспільно-політичне життя країни. Такий стан речей закріплено конституцією держави у положеннях про повноваження парламенту у системі управління державою.

Парламент є органом  представницької влади. Він є  основною владною структурою держави, що може протистояти виконавчій владі у її прагненні отримати якнайбільше прав для виконання власних повноважень. Будь-який дисбаланс у протистоянні цих двох гілок влади завжди несе у собі елемент загрози для демократії. На протязі багатьох століть знані світові філософи, політологи та соціологи, працюючи над теоретичними засадами побудови демократичного суспільства, намагалися врахувати всі можливі прояви негативних рис характеру людей, які стоять при владі, щоб створити такі умови. за яких неконтрольовані дії владних осіб були б неможливими.

"При створенні системи,  за якою люди керуватимуть  людьми, найбільша складність полягає в тому, що спершу треба надати урядові змогу контролювати підлеглих, а потім змусити його контролювати себе. Накопичення всієї влади - законодавчої, виконавчої і судової - в одних руках, чи то однієї особи, чи кількох, а чи багатьох, незалежно від того, чи вона спадкова, чи самозвана, чи виборна, - можна з певністю визначити як тиранію " (Джеймс Медісон).

У більшості європейських країн парламенти створювались як органи протидії необмеженій владі монарха. В Англії, наприклад, політичні тези проти королівської влади почали публікуватися починаючи з XII століття. У цих творах говорилося, що законодавча влада повинна належати королю, знатним людям і народу. Перше розгорнуте вчення про владу містилося у творах Джона Локка, який був прихильником конституційної монархії. Він вперше запропонував теорію поділу влад, за якою вона б розподілялась на три гілки:

•  законодавчу, яка приймає закони;

•  виконавчу, яка виконує закони; і

•  союзну (федеративну), яка відає зовнішньою політикою.

За теорією Локка  влади повинні бути нерівноправними. Законодавча влада має найвищий статус, але не є абсолютною. Вона є довіреною владою від народу, якому належить верховна влада. Ідеї Джона Локка мали важливе значення для ліквідації монархічного правління у Великобританії: королю Карлу І у 1640 році відрубали голову, а в 1688 році в Англії утвердилася конституційна монархія.

Творцем класичної теорії розподілу влад вважається Шарль Монтеск'є. Він запропонував розрізняти три основні гілки влад: законодавчу, виконавчу і судову. Їх статус був рівним, таким чином встановлюючи баланс між владами і запобігаючи узурпації влади будь-якою з гілок. Монтеск'є писав, що якщо влади знаходяться в різних руках, а їх керівництво належить до однієї партії, то свобода в країні знаходиться під загрозою.

Шарль Монтеск'є вважав, що найкращим правлінням є змішане, у якому присутні три елементи: монархічний, аристократичний і народний. У конституційній монархії король очолює виконавчу владу, а законодавча влада належить парламенту. Монтеск'є підтримував двопалатний парламент. Він вважав, що одна палата повинна бути народною, а друга палата репрезентуватися спадковою знаттю. Палати повинні контролювати одна одну. Палата спадкової знаті повинна була бути арбітром між виконавчою і законодавчою владою.

Праці Монтеск'є мали великий вплив на розвиток суспільної політологічної думки. На базі його ідей була розроблена Конституція США, прийнята у 1789 році, що стала взірцем конституцій s чітким розподілом влад на законодавчу, виконавчу і судову.

Ідеї Монтеск'є грунтовно розвинув і розробив Емануїл Сієс. За його теорією прості люди не можуть правити державою. Це можуть робити їх представники. Проте виборці певного депутата не можуть нав'язувати йому свою волю. Депутати є представниками всього народу, а не своїх виборців. Вони повинні здійснювати законотворчість, визначаючи "загальний інтерес".

Будучи переконаним, що прості громадяни не здатні керувати державою, Сієс заявляв про абсолютні  переваги представницької демократії над безпосередньою демократією. Він  сформулював концепцію депутатського мандату: мандат повинен бути вільним, депутат повинен діяти у відповідності зі своїми переконаннями і сумлінням. Народ під час виборчого процесу може визначити мету діяльності своїх представників, але повинен надати їм повну свободу дій для досягнення мети. Народ у будь-який час може відкликати своїх депутатів, якщо вони відхиляються від визначених цілей.

Емануїл Сієс стверджував, що влада депутатів повинна бути необмеженою і дорівнювати владі  народу. Його ідеї мали великий вплив на політичне життя Франції. Генеральні Штати під впливом його ідей прийняли постанову про неприйнятність імперативних мандатів для депутатів і вільний мандат став основою парламентського представництва. Наполеон навіть висловив думку, що ідея вільного мандату зробила для Франції більше від численних військових перемог.

Ідеї Сієса впали  на сприятливий грунт. У серпні 1789 року Установчі Збори Франції прийняли Декларацію прав людини і громадянина, зміст якої базувався на ідеях природного права. У 1791 році Установчі Збори прийняли Конституцію Франції, у якій були закладені ідея розподілу влад Шарля Монтеск'є і ідея вільного мандату парламентарів Еммануіла Сієса. Ці ідеї потім були використані у конституціях Нідерландів (1798 p.), Іспанії (1812 p.), Португалії (1822 p.), Італії (1848 p.), Греції (1864 p.) та Німеччини (1871 p.).

Проте конституції вищеназваних країн проіснували недовго. Вони були ліквідовані прибічниками монархізму і лише згодом, на новому етапі історичного  розвитку, відроджені в структурі державного управління. Слід визнати, що теорія народного представництва, сформульована у Франції за часів революції не зазнала суттєвих змін до нашого часу. Щоправда, тепер ми не говоримо про те, що народ не може керувати країною, а посилаємося на організаційні перешкоди, які з великими труднощами можуть бути подолані у малих країнах. Таким чином, сучасна теорія парламентаризму криє в собі досвід французьких революційних ідей і англійського консерватизму.

Як було сказано вище, пряме народне управління державними справами у сучасних умовах є неможливим. Проте у деяких країнах Європи елементи прямого народовладдя мають місце. В Іспанії, Італії і Швейцарії за ініціативою певної кількості громадян можуть проводитися референдуми законодавчого характеру. Конституція Швейцарії передбачає проведення конституційного і законодавчого референдумів. Референдум є необхідним як для внесення часткових змін до конституції, так і для повної її зміни. Проте на всенародний референдум може виноситися і будь-який закон на вимогу 50 тисяч громадян або восьми кантонів через 90 днів після опублікування закону. Будь-який закон може бути затверджений або відхилений простою більшістю голосів громадян, які взяли участь у голосуванні.

В Україні відповідно до Конституції референдуми можуть проводитися з наступних питань:

•  зміна території  країни (призначається Верховною  Радою України);

•   затвердження змін до розділів 1,3 і 13 Конституції України (призначається Президентом України). Законопроект про внесення відповідних змін подається до Верховної Ради України Президентом України або не менше як двома третинами депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо законопроект буде прийнято на пленарному засіданні Верховної Ради України двома третинами голосів, то це рішення подається на затвердження референдумом Президентом України;

 

•  вирішення будь-яких питань за народною ініціативою (Всеукраїнський референдум, призначається Президентом України). Для проведення референдуму необхідно, щоб не менше 3 мільйонів громадян, що мають право голосу. підписалися за підтримку референдуму у двох третинах областей України (не менше як по 100 тисяч підписів у кожній з областей).

Порядок проведення референдуму  в Україні регулюється законом "Про всеукраїнський та місцеві референдуми".

 

 

 

 

3. ПРАВОВІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ПАРЛАМЕНТІВ

3.1. Законодавчі акти, що регулюють діяльність парламентів

Парламенти є структурно складними установами, що зумовлено необхідністю організації їх ефективної роботи. Закони і постанови в них приймаються, як правило, більшістю або конституційною більшістю голосів після обговорення питання. За відсутності чітко встановлених правил за таких умов дискусії з певних спірних питань ніколи не привели б до позитивного результату. Тому правила роботи парламентів обумовлюються Конституцією, регламентом, окремими законодавчими актами, чи навіть традиціями.

Конституція визначає порядок  формування парламенту, його структуру, порядок роботи, повноваження, а  також права і обов'язки депутатів.

Регламент - це збірник процедурних правил роботи парламенту при вирішенні різних питань: відкриття першої і наступних сесій, вибори керівництва, формування комітетів, слідчих і контрольних комісій, формування органів виконавчої і судової влади, розгляд законопроектів, розгляд бюджету, розгляд звіту уряду, прийняття рішень, постанов та інших законодавчих актів, здійснення контрольних функцій тощо.

Проте і в цьому  випадку є винятки. Парламент  Великої Британії працює в умовах відсутності писаної конституції. Порядок його роботи визначається звичайними законами, деякі правила знаходяться в конституційних угодах, а єдиного документу - регламенту - не існує.

Основним джерелом процедур Палати громад є постійні правила. Вони приймаються Палатою і можуть бути відмінені у будь-який час. Крім постійних правил приймаються також сесійні правила, які діють під час роботи сесії. У зв'язку з прийняттям певного закону Палата може прийняти тимчасове правило ad hoc. Закон про парламент 1949 року встановив правила розгляду фінансових законопроектів і актів делегованого законодавства.

Депутати парламенту користуються збірником правил парламентської процедури "Трактат Ерскіна Мея про право, діяльність і звичаї парламенту". Цей трактат було видано в XIX столітті і він витримав 20 видань.

На відміну від Великої  Британії в Австрії порядок роботи Національної Ради визначається регламентом, що є федеральним законом і приймається конституційною більшістю у 2/3 депутатів Палати. За дотриманням регламенту слідкує 5 секретарів-депутатів і три депутати, які обираються для нагляду за дотриманням регламенту.

В Італії основи діяльності парламенту виписані в Конституції, де сформульовані основні принципи діяльності обох палат. Стаття 64 Конституції  проголошує: "Кожна Палата приймає  свій регламент абсолютною більшістю голосів своїх членів". Таким чином, регламент не є законом, але приймається як спеціальний закон з додержанням відповідних норм Конституції. Кожна палата має свій регламент, хоча основні їх положення загалом співпадають.