Муніципальне управління

5. Муніципальна власність міст з районним поділом, практика її формування.

У відповідності до українського законодавства міста, в яких чисельність населення перевищує 300 тис., можуть утворювати райони в місті. В Україні існує 121 міський район.

На цей час є невирішеними такі концептуальні питання:

1.      Чи вважати населення районів в містах своєрідною внутрішньою територіальною громадою?

2.      Чи надавати районам у власність муніципальне майно?

3.      Чи зберігати у районах районні ради?

4.      Хто повинен здійснювати виконавчу владу в цих районах – місцеві державні адміністрації чи виконавчі органи райрад?

Закон України „Про власність” на відносить районні в місті Ради народних депутатів до суб’єктів власності. Конституційний Суд України лише у 2000 році визнав конституційним право районних рад у місті, включаючи Київ, мати у власності муніципальне майно.

Треба зазначити, що українські міста по-різному будують відносини між міськими і районними в місті органами місцевого самоврядування. Наприклад:

Харків – має 9 районів, муніципальне майно у власність районів не передавалося, тобто самоврядні функції районних в місті рад обмежені.

Львів – 5 районів, в 1994 році визнано недоцільним існування районних в місті рад і вони проголосили про свій саморозпуск. В районах є лише підрозділи міського виконавчого органу.

Київ – 14 районів у 2002 році реорганізовано у 10. В кожному районі обрана районна рада. Кожному району у розпорядження надане майно комунальної власності.

3.2.3. ОСОБЛИВОСТІ І ПРОБЛЕМИ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В МІСТАХ

1.      Основи земельної реформи в Україні.

2.      Особливості реформування земельних відносин в місті.

3.      Земельно-кадастрова інвентаризація території міста.

4.      Функціональне зонування території міста.

5.      Грошова оцінка земель і плата за землю.

1. Основи земельної реформи в Україні.

Земельні відносини – найсуттєвіша складова ринкової економіки, і тому повинні бути повністю врегульовані законодавчо.

Сучасні земельні відносини України характеризують такі концептуальні положення:

                  земельні відносини визначаються державою;

                  В Україні не забезпечується продуктивне і раціональне землекористування.

Землекористування – це встановлений законом, або такий, що історично склався, звід правил використання землі як засобу виробництва, а також в інших цілях.

                  Процес розмежування земель, їх роздержавлення та приватизації, визначення комунальних земель йде без достатнього законодавчого забезпечення і не може вважатися легітимно незворотнім і легітимним.

                  В державі, в її виконавчих структурах сформувалося хибне уявлення, що в містах, особливо великих, 50-70% земель повинні бути фактично вилученими з комунальних земель муніципалітетів як державні. (Як приклад:  у Швеції у державній власності перебувають національні парки, землі оборони, землі, на яких розташовані об’єкти органів державної влади та водні об’єкти відповідно до закону про воду. Наслідок: за даними міської ради Стокгольма у державній власності перебуває 12-15%, у комунальній – 65-70%, решта – у приватній власності.)

За прийнятим у 1992 році Земельним кодексом у державній власності перебувають всі землі України за винятком тих, що передані у колективну і приватну власність.

Суб’єктами права державної власності на землю були проголошені і як такі діяли:

      Верховна рада України – на землі загальнодержавної власності;

     Верховна рада Криму, обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів – на землі в межах їхніх територій, за винятком земель загальнодержавної власності.

З утвердженням в Україні місцевого самоврядування, визначенням в Конституції комунальної власності як окремої і рівноправної форми власності новий Земельний кодекс передбачає роздержавлення земель, їхній розподіл на державну і комунальну і приватну в межах населених пунктів.

2. Особливості реформування земельних відносин в місті.

Згідно з чинним Земельним кодексом до земель населених пунктів (міст, селищ, сіл) належать усі землі в межах населеного пункту, які перебувають у віданні, а фактично в розпорядженні місцевих Рад народних депутатів.

Кожен населений пункт повинен мати  визначені, визнані та затверджені межі.

Межа міста – зовнішня межа земель міста, що відокремлює їх від земель іншого призначення і визначається генеральним планом розвитку міста або технічно-економічним обґрунтуванням розвитку міста.

Межі сіл і селищ залежно від статусу населеного пункту встановлюються і змінюються відповідно обласними і районними радами народних депутатів, міст – Верховною Радою України за згодою рад сусідніх територій.

Землі міст мають особливу цінність. Головним завданням реформування земельних відносин в місті є:

      забезпечення сталого і динамічного розвитку міст як єдиних земле господарських систем за генеральними планами їх розвитку;

      узгодження та реалізація інтересів усіх суб’єктів земельних відносин, оптимальне поєднання приватних і громадських інтересів;

      збереження функціонування міських поселень за адміністративно-територіальною ознакою в фактичних межах міста та передбачення можливості їх розширення.

Особливості земельних відносин в місті характеризуються:

      обмеженістю земельних ресурсів і досить значною щільністю населення;

      багатофункціональним використанням великої кількості ділянок великою кількістю суб’єктів права власності на землю;

      використанням практично кожним власником земельної ділянки загальноміських об’єктів інженерної, транспортної, соціальної, природоохоронної інфраструктури міста;

      наявність містобудівних (планувальних) обмежень та рекомендацій використання земельних ділянок власниками всіх форм власності;

      екологічними вимогами та обмеженням землекористування в містах;

      наявністю в межах міст земель усіх категорій за призначенням:

-         землі під житлом та громадською забудовою;

-         землі сільськогосподарського призначення;

-         землі рекреаційного та оздоровчого призначення;

-         землі історико-культурного, природно-заповідного, та природоохоронного призначення;

-         землі лісового фонду;

-         землі водного фонду;

-         землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Усі ці землі мають свого суб’єкта власності, визначений режим використання, але повинні забезпечувати єдність міста та регіональне і ефективне землекористування.

В період реформування земельних відносин в населених пунктах виникають конфліктні ситуації, пов’язані з приватними, суспільними і державними інтересами. Територіальні конфлікти в разі, коли різні суб’єкти претендують на одну й ту ж земельну ділянку можливі між: промисловістю і житловою зоною, промисловістю і туризмом, промисловістю і сільським господарством, рекреацією і лісовим господарством, транспортом і житловими зонами, транспортом і рекреацією, різними видами господарчої діяльності і охороною навколишнього природного середовища тощо.

Слід зазначити що в законодавстві багатьох європейських країн закріплена норма, за якою в разі вирішення земельних спорів між муніципалітетом та іншим суб’єктом власності, інтереси муніципальної громади вважаються приоритетними.

3. Земельно-кадастрова інвентаризація території міста.

Реформування земельних відносин в напрямі платного користування і перетворення в товар земельних ділянок вимагає проведення масштабних робіт по кадастровій інвентаризації земель.

Таким чином, місто повинно мати:

      чіткий реєстр власників землі і землекористувачів, в т.ч. орендарів;

      облік кількості і якості землі за категоріями;

      грошову оцінку землі;

      перелік земель, що оподатковуються, в т.ч. за пільговими ставками.

Кожна земельна ділянка в місті повинна мати:

      графічне зображення ділянки на основі топографічних зйомок та просторову прив’язку;

      визначення на місцевості лінійних та площинних характеристик;

      цільове призначення, в т.ч. і на перспективу відповідно до генерального плану розвитку населеного пункту;

      визначену площу під забудову;

      форму права власності (власник, користувач) як на землю, так і на об’єкти нерухомості за затвердженою системою показників;

      фіксацією суб’єктів права власності на землю;

      юридичну адресу власника (користувача);

      оснащення інженерними мережами;

      оціночну вартість земельної ділянки.

Хоча вже більше 10 років існує законодавча регламентація земельно-кадастрової інвентаризації земель, ця робота є масштабною і настільки дорога, що в Києві на 1 січня 2001 року нею було охоплено лише 35% загальної площі міста, при цьому:

      74% - від площ забудованих земель;

      84% - землі промислових підприємств;

      43% - землі підприємств транспорту і зв’язку;

      12% - землі організацій, підприємств і установ природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

      47% - міських земель не наданих у власність чи користування.

Законом України „Про основи містобудування” передбачається розробка містобудівного кадастру населеного пункту.