Муніципальне управління

Такий підхід до соціального розвитку населених пунктів дозволяє систематизувати управління соціальною інфраструктурою, активно розвивати її ресурсну  складову.

3. Ресурсний підкомплекс населеного пункту.

Згідно із загальним визначенням ресурси – це сукупність природних, соціальних і інтелектуальних сил, які можуть бути використані для створення матеріальних благ та надання послуг.

У перебігу розвитку суспільного виробництва значущість одних і тих самих ресурсів змінюється: в доіндустріальному домінують природні та трудові, в індустріальному – матеріальні і фінансові, в постіндустріальному – інформаційні та інтелектуальні.

Відповідно до рис. 3  ресурсний підкомплекс населеного пункту складається із таких ресурсів:

      майно;

      трудові ресурси;

      земля;

      фінанси;

      інформація.

Майно населеного пункту. Основою розвитку міста є його комунальна (муніципальна) власність: історична власність, рухоме і нерухоме майно.

Нерухоме майно – реальна земельна і вся матеріальна власність на певній території. Включає все матеріальне майно під поверхнею землі, над її поверхнею або прикріплене до землі (будинки, споруди, дерева, інші об’єкти).

Рухоме майно – майнові цінності, не пов’язані безпосередньо з землею і не прикріплені до неї. Це рухомі, тобто такі, що пересуваються і переміщення яких не спричиняє суттєвої зміни їхніх властивостей (транспорт, худоба, гроші, цінні папери тощо).

Трудові ресурси. Населення міста дає важливий елемент ресурсного потенціалу – так звані трудові ресурси, сформовані економічно активним населенням міста.

Трудові ресурси включають: по-перше, населення працездатного віку (чоловіки 16-59 років, жінки 16-54 роки, враховуючи безробітних), крім інвалідів І, ІІ груп, а також осіб, що переходять на пенсію на пільгових умовах, по-друге, працюючих пенсіонерів та інвалідів.

Земля.  Як економічна категорія земля є матеріальною передумовою процесу праці. Земля є базисом виробничого простору, джерелом ресурсів, забезпечення сировиною.

Ключовим питанням залучення землі до економічних процесів є питання власності. В результаті перерозподілу земельних ресурсів у державній власності залишилося 49,7 % земель.

Нагальним питанням сучасного формування в Україні земельних відносин є  визначення органами місцевого самоврядування „свого” природно-ресурсного потенціалу, „своєї” землі.

Фінансові ресурси. Ресурсні можливості міста, населеного пункту визначаються фінансовими, грошовими потоками, коштами в готівковій і безготівковій формі, наявністю фінансових структур та операторів на території.

Для органів місцевого самоврядування, яким делегується, окрім інших, соціальна відповідальність держави перед населенням, найважливішим є формування бездефіцитного бюджету. Практика останніх років показала, що для  більшості міст бюджети є обмеженими та ще й дотаційними.

Місцевими фінансами з певною мірою умовності можна вважати кошти фізичних та юридичних осіб, які проживають або працюють на території органу місцевого самоврядування. Кошти фізичних осіб характеризують рівень життя, добробуту і купівельну спроможність населення. Кошти юридичних осіб характеризують рівень зарплат, фінансову активність та можливості інвестиційної кредитної діяльності, застосування сучасних фінансових схем та обіг цінних паперів.

Інформаційні ресурси.   Під  власними інформаційними ресурсами ми розуміємо певні навички і знання і знання населеного пункту про себе). Якісною характеристикою інформаційних ресурсів є швидкість накопичення, оновлення, обробки інформації, а також її відкритість.

Інформаційний простір населеного пункту формують такі інформаційно-комунікаційні джерела як: друковані видання і мережа їх розповсюдження, теле- і радіомережа, телефонна мережа. В сучасних умовах, особливо у великих містах, важливою складовою інформаційних ресурсів стають Інтернет-ресурси.

Важливою складовою інформаційного ресурсу є комунальна статистика, предметом спостережень і досліджень якої є масові явища, які виникають в процесі життєдіяльності населеного пункту.

4. Господарський підкомплекс населеного пункту.

Господарський підкомплекс населеного пункту охоплює всі галузі народного господарства будь-якої форми власності.

Найбільш узагальненим показником розвитку господарського підкомплексу міста є показник виробленої продукції і послуг в розрахунку на одного жителя.

Для характеристики функціональної структури господарського підкомплексу міста використовуються також показники основних фондів міст. Вони добре характеризують місто як матеріальну систему.

Галузі економіки поділяють на:

      містоутворюючі галузі – галузі, що характеризують значення міста „назовні”, його включення в систему міжрегіональних зв’язків;

      містообслуговуючи галузі – такі, що характеризують місто стосовно рівня обслуговування населення, рівня благоустрою, свідчать про якість міст як середовища.

5. Зовнішньоекономічний підкомплекс населеного пункту.

Населений пункт, хоча і уявляє собою локальну соціально-економічну систему, забезпечити свої потреби товарами, послугами і продуктами інтелектуальної власності не в змозі. В цьому й немає потреби. Він виступає у зовнішні відносини зі світом, щоб купити те, що не виробляє сам, і продати „решті світу” власні продукти і послуги.

Відповідно до рис.3 до зовнішньоекономічного підкомплексу відносяться міжрегіональний економічний обмін, зовнішньоекономічна діяльність, міжрегіональні та міжнародні відносини.

Нові підходи в міжрегіональних економічних відносинах демонструє м. Київ, здійснюючи закупки для сільгоспвиробників мінеральних добрив, пестицидів, комбайнів і запасних частин. Фактично кредитуючи регіони, Київ отримує при цьому гарантовано необхідної якості зерно та іншу продукцію сільського господарства.

3.2  МУНІЦИПАЛЬНА (КОМУНАЛЬНА) ВЛАСНІСТЬ

3.2.1.  СТУПІНЬ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ І КОМУНАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

1.      Природа та суть трансформації власності в незалежній Україні.

2.      Сутність та ознаки комунальної (муніципальної) власності.

3.      Суб’єкти і об’єкти комунальної (муніципальної)власності.

4.      Особливості формування комунальної  (муніципальної) власності в Україні.

5.      Функціональний підхід до формування комунальної (муніципальної) власності.

1. Природа і суть трансформації власності в незалежній Україні

На кінець 80-х років, до проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України, основні виробничі фонди в УРСР складали 331 млрд. крб. і мали таку структуру [9]:

      державна власність – 82,8%;

      колгоспна – 14,2%;

      кооперативна – 1,8%;

      особиста власність громадян – 1,2%.

Різновидами загальнодержавної власності за правом розпорядження були:

      союзна державна власність;

      республіканська державна власність;

      галузева (міністерська державна власність);

      місцева державна власність.

Жорстка монополія держави при завершенні екстенсивного розвитку економіки стала гальмом, призвела до застійних явищ, деградації. Тому з’явилася об’єктивна необхідність у плюралізмі форм власності, роздержавленні і приватизації.

Перехід від однієї форми власності до іншої може бути: еволюційним (таким, що передбачає конкуренцію, банкрутство, поступовість приватизації і реприватизації) і революційним ( таким, що передбачає експропріацію).

В Україні початок приватизації покладено прийняттям Закону „Про власність” від 7 лютого 1991 р.

Станом на 1 січня 1995 р. в Україні приватизовано 11502 об’єкти. Однак в своїй основі це були об’єкти  малої приватизації. Для активізації процесу приватизації і роздержавлення в 1995 р. в Україні була проведена масштабна сертифікатна приватизація (Указ Президента України „Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів”від 27.12.1994 р.).  Фонд державного майна видав 270 ліцензій довірчим товариствам для діяльності з приватизаційними паперами. 77 ліцензій одержали інвестиційні фонди і компанії.

Недоліки сертифікатної приватизації:

      недостатня законодавча визначеність призвела до фактичного обкрадання трастами населення;

      установка на поповнення державного і місцевих бюджетів за рахунок коштів, отриманих від приватизації;

      велика частка роздержавлених об’єктів, зокрема в Києві, до приватизації перебувала в комунальній власності, а їх приватизацію здійснював державний орган.

      Еволюційне завдання щодо приватизації було виконано революційними темпами при відставанні законодавчого регулювання і відсутності державної стратегічної установки відносно приватизації.

2. Сутність і ознаки комунальної (муніципальної) власності.

Законодавче поле України містить термін „комунальна власність” - форма власності, суб’єктом права якої є територіальний колектив.

Поняття комунальної власності в законодавстві України виникає у грудні 1990 р. з прийняттям Закону « Про місцеві Ради народних депутатів і місцеве самоврядування».

Законом визначалось:

      комунальна власність складає основу місцевого самоврядування;

      управління комунальною власністю здійснює від імені населення відповідні місцеві ради народних депутатів і повноважених ними органи місцевого самоврядування.

      До комунальної власності було віднесено майно безплатно передане екс-СРСР і УРСР, іншими суб’єктами, а також майно, придбане місцевими радами за рахунок належних їм коштів.

Фактично право комунальної власності в Україні здійснюється з прийняттям постанови КМУ № 31 від 5.11.1991 р . “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-комунальних одиниць (комунальною власністю)”.

Поняття комунальної власності охоплює власність як територій субрегіональних рівнів (областей, районів), так і базових територій (сіл, селищ, міст). Власність базових територій  прийнято називати муніципальною власністю.

Муніципальна власність – це відносини спільного привласнення територіальною громадою населеного пункту майна, природних об’єктів, фінансових активів.

Ознаки муніципальної власності:

1.      Це суспільна власність населеного пункту.

2.      Це матеріальна і фінансова основа місцевого господарства, самоврядування.

3.      Це є недержавна власність, така, що належить населенню відповідних поселень, а не народу в цілому чи приватному власнику.

4.      Від імені місцевої громади права володіння, користування і розпорядження здійснюють обрані населенням місцеві ради та їхні виконавчі органи.

5.      Тісно пов’язана із забезпеченням соціально-економічних потреб населення цього територіального утворення.

3. Суб’єкти і об’єкти комунальної (муніципальної) власності.

Слід зауважити, що до цього часу в Україні є чинним  Закон України „Про власність” від 7.02. 1991 р.. Відповідно до норм цього Закону комунальна власність визнається не як окрема форма власності, а як  різновид державної власності. Відповідно до цього Законом визначені і суб’єкти комунальної власності.

Цим Законом також визначені об’єкти комунальної власності: