Товарознавча характеристика виробів народних промислів з деревини

На Львівщині, яка має  давні традиції художньої обробки  дерева, основними центрами є Кам’янка-Бузька, Львів, Самбір, Яворів та ін. В 1884 р.

у Кам’янці-Бузькій була відкрита коліснича та бондарська школа, де навчали виготовляти вози, візочки, фаетони, тарантаси тощо, а бондарів - збанки, барилка, маснички, відра, скіпці тощо. У Львові на зміну міським цехам прийшли різноманітні приватні майстерні. Зокрема в 70-х роках XIX ст. столярна майстерня І.Крука виготовляла різьблені меблі, Т. Сокульського - різьблені рами, В.Дзюбинського - токарні вироби, М.Михальського - транспортні засоби, Й.Янківського - бондарний посуд. У 1891р. у Львові була організована Вища промислова школа з від ділами художнього промислу -столярства, токарства, різьблення.

На початку XX ст. і в  наступні десятиріччя художня обробка  дерева в Україні залишається  на високому рівні, особливо у регіонах, багатих на ліс, де збереглися давні  традиції деревообробних ремесел. Столярсько-різьбярські  майстерні працювали в Полтаві, Великих Будах, Переяславі-Хмельницькому  та ін. Спочатку вони виробляли поліровані різьблені скриньки, рамки для дзеркалець і фотографій, портсигари і люльки, письмове приладдя тощо. З 1923р. майстерні припинили виготовлення окремих виробів дрібної галантереї, які не мали попиту і приступили до виробництва художніх різьблених меблів, скульптури малих форм.

Внаслідок колективізації і  відчуження коней від особистої  власності селян відбувається відчутний  занепад виготовлення транспортних засобів у традиційних осередках: Лохвиці, Гайсині, Поташні та ін. В цей період повністю припиняється виготовлення культових різьблених виробів, закриваються всі іконостасні майстерні.

У повоєнні роки відновили  діяльність деревообробні артілі в  Косові, Львові, Ужгороді, Чернівцях та ін.В 60-70-х роках XX ст. майстри старшого покоління Гуцульщини Ю. і С. Корпанюки, І. Балагурак, В. Білак. В. Гуз, 1. Грималюк. В. Кабин. М. Кіщук,  Д. Шкрібляк та інші відроджують і вдосконалюють забуті прийоми і техніки орнаментування. В цей період зростає попит на твори з дерева, оздоблення яких орієнтоване на місцеві традиції, розширяється мережа підприємств народних промислів. Так, наприклад, в Івано-Франківській області в цей період виникло близько десяти великих цехів і дільниць художньої обробки дерева при лісокомбінатах і колгоспах (Брошнівський і Вигодський лісокомбінати, Брустурівський радгосп), де виготовляли широкий асортимент високохудожніх сувенірів.

Починаючи із 70-х років XX ст. до художнього деревообробництва все активніше залучалися художники-професіонали з метою оновити народні традицій, розширити асортимент, збагатити декор виробів тощо. У наступні десятиріччя формується основний напрям професійної художньої обробки дерева, згодом названий декоративною пластикою. Львівські художники В.Іванишин. С.Майданенко, Ю. Миронович, І.Стеф’юк. Є.Трубега та ін., тернопільчани М. і Г. Зайці, чернівчани В. Божко, В.Катериняк, Р. Стратійчук та ін. постійно експериментують, орієнтуючись не тільки на багату спадщину українського народного мистецтва, а й на прогресивні світові надбання.

2. Споживні властивості виробів народних промислів з деревини

3. Фактори формування споживних властивостей і асортименту

виробів народних промислів з деревини

1. Характеристика сировини

Деревина з давніх часів  була улюбленим і цінним матеріалом. Вона міцна й пружна, має невелику питому вагу. Барвники, оліфа й лаки надійно захищають дерев’яні вироби від дії води і водночас посилюють декоративне звучання текстури. Глибоке розуміння й знання властивостей деревини та інших матеріалів в усі часи залишалися незмінною основою народного мистецтва.

За твердістю  породи дерева ділять на м’які (липа, осина, вільха, тополя, сосна, ялина, шовковиця), середньої твердості (береза, верба, горіх, черешня ) і тверді (клен, дуб, бук, в’яз, тис, акація, явір, груша, слива, яблуня та ін.) Твердість деревини залежить також від її вологості та напрямку зрізу: найбільшу твердість має торцевий зріз, найменшу — радіальний. На декоративні якості деревини впливають колір, фактура і текстура.

Колір деревини залежить від породи, умов росту, віку дерева. Інтенсивність пофарбування зростає з віком дерева. Доведено, що породи деревини помірного клімату України мають переважно бліде пофарбування: південні і тропічні породи дерев наділені яскравим кольором деревини - жовтим, червоним, вишневим, коричневим тощо.

Фактура деревини буває матовою або блискучою в залежності від гладкості поверхні.

Текстура деревини - це характер малюнка волокон серцевинних променів. Текстура різних порід дерева дуже різноманітна: у липи і вільхи малюнок майже непомітний, а в горіха і сосни — чітко виражений.

Так, наприклад, осина з  білою, м’якою деревиною, широко використовується для виробництва іграшок, сувенірів, речей побутового призначення; вільха — йде на виготовлення меблів і фанери; береза через деревину білого кольору з легким червонястим і жовтим відтінком легко піддається обробці

різьбленням, точенням, добре імітується фарбуванням під різні цінні породи, полірується, завдяки цьому є цінним матеріалом у декоративно-ужитковому мистецтві; має світлу деревину з жовто-червоним відтінком, у старих деревах ядро буває буро-червоного кольору, використовується для виробництва

меблів. 

Береста - кора, луб берези - застосовується для виготовлення речей домашнього вжитку. На заході України виготовляють берестяні кошики для збирання ягід та грибів, у Карпатах виготовляють трембіти.

 Добираючи деревину для художніх виробів, ремісники з найдавніших часів строго враховували не тільки фізичні (твердість, гнучкість, здатність розколюватися), декоративні (колір, текстура, фактура) якості, а й аромат деревини. Ароматичними є переважно ефірні масла, смоли і дублені речовини - таніди. Особливо сильно пахне свіжозрубана деревина. Деревина звукопровідна, тому її використовують для виготовлення дерев’яних духових, струнних і смичкових інструментів. До такої деревини належать бук і ялина. Бук, придатний для музичних інструментів, повинен рости на кам’янистих гірських грунтах на висоті понад 800 м над рівнем моря, мати більше 130 років.

Наявність різноманітних  фізичних, декоративних, смакових та інших  якостей деревини дає змогу згрупувати породи на такі, що найбільш придатні для бондарства (верба, сосна, ялина, липа, дуб та ін.), токарства (осина, вільха, тополя, береза, груша та ін.), столярства (сосна, ялина, тис, дуб, горіх, шовковиця та ін.), різьбярства (липа, осина, явір, вільха, клен, груша, яблуня та ін.). Народні майстри використовували також деревину сливи, кедра, тиса, застосовували привізну сировину - кипарис, червоне дерево (махагонь), лимонне дерево, палісандр тощо. З привізної деревини виготовляли невеликі коробки, порохівниці, табакерки, пенали, хрестики, іконки тощо.

З другої половини XIX ст. гуцульські майстри інкрустують вироби різноманітними кольоровими матеріалами: фарбованим деревом, «вареним» у природних барвниках (виварах цибулиння, лушпиння волоського горіха, настоїв з дикої яблуні, польового хвоща та ін.), а також хімічних анілінових фарбах. Легко доступними для інкрустування є баранячий ріг, перламутр. Використовують також мідний і латунний дріт, бляху, бісер - порцеляновий (білий, синій, червоний) та скляний, тьмяніших кольорів. Гуцульська назва фарбованого фарфорового бісеру-коралики (пацьорки). Техніку декорування кораликами дерев’яних виробів називають на Гуцульщині «випускане», і за своєю орнаментальною композицією вона близька до декору народних гуцульських вишивок.

Петриківські майстри  художнього розпису в якості забарвлюючих матеріалів використовували і використовують крейду, сажу, кольорові глини та саморобні рослинні фарби, які виготовляються виварюванням трав, листя, ягід та квітів (наприклад, зелену фарбу - з пирію та листя пасльону, синю - з квітів проліска, жовту — з пелюсток соняшника та лушпиння цибулі, фіолетову — з ягід бузини, червону - з соку вишні). Вживають також природній барвник — охру. За інструмент у майстрів були саморобні пензлики з котячої шерсті. Тепер для розпису дерев’яних речей домашнього вжитку в розведену на яєчному жовтку фарбу додають трохи оцту або розписують виробу олійними фарбами.

2. Технологія виробництва

До формоутворюючих технік у художній обробці дерева належать видовбування, вирізування, виточування, бондарство столярство.

Простою і найдавнішою  технікою обробки дерева є видовбування (випалювання). В давнину нею виготовляли човни і сани. Із грубого стовбура дерева, випалюючи відповідні заглибини та видаляючи горілий шар кам’яним теслом, одержували виріб. Сліди такої обробки дуже добре видно на внутрішніх стінах човна, знайденого під багатометровою товщею відкладів р. Оскол на Харківщині. Пізніше видовбування проводили за допомогою сокири, долота і видовбувача, внаслідок чого утворювались заглибина порожнина або отвір. Такою технікою виготовляли човни-довбанки, ночви ступи, черпаки, ложки, сільнички тощо. Ці вироби відрізняються значною товщиною стінок, міцністю, округлою і масивною формою, внутрішніми заглибленнями овальної та криволінійної конфігурацій.

Вирізування (витесування, вистругування) - різноманітні технічні способи, за допомогою яких майстри вручну моделюють з дерева форму побутових предметів. Використовуються при цьому наступні інструменти: сокира, тесак, ніж, струк, різці та ін. Цими способами користуються не тільки теслі, а й столярі, бондарі, роблячи заготовки виробів. Вирізування інколи поєднується з видовбуванням і переходить в об’ємне різьблення, часом з'єднується з профілюванням.

Виточування - техніка обробки дерева і самостійна галузь художнього народного промислу (токарство). У процесі обертання дерев’яну заготовку на токарному верстаті обробляють плоскими і півкруглими долотами, фігурними різцями, гачками тощо. В історії токарства відомі такі конструкції верстатів: лучковий з почерговим рухом, ручний з поперечно-обертовим рухом, ножний обертовий, ножний обертовий з маховиком, механічний з кінним приводом, а також водяним, паровим і електричним двигунами. Поширення токарного виробництва в минулому було пов’язане насамперед із виготовленням дерев’яного точеного посуду. Сучасні народні майстри й професійні художники широко використовують техніку виточування не лише для виробництва різноманітного посуду, а й при виготовленні жіночих прикрас, дитячих іграшок тощо. Ця техніка дає змогу створювати нескінченну кількість пластичних художніх форм.

Бондарство належить до пізніших деревообробних промислів, що вимагали досконалішої техніки та інструменту. Це художнє виготовлення переважно великого посуду з дерев’яних тесаних клепок, смерекових або ліщинових гнутих обручів або в техніці видовбування зі вставним дном. Раніше бондарі користувалися простими інструментами: сокирою, ручною пилою, дворучним ножем (теслом), циркулем та ін. Асортимент виробів бондарів був дуже широким. Значне місце посідали різноманітні за призначенням та місткістю й формами бочки, баклаги, барилки, відра і цебри для води, бодні,

коновки, дійниці тощо. Одні з них мали форму циліндра, що звужувався догори, інші звужувались донизу.

Бондарський промисел вимагав від ремісника високої майстерності і необхідних навичок. Зокрема, досить складною технічною операцією було встановлення дна. При цьому бондар, крім звичайного інструменту, користувався рубанком і фуганком, циркулем, шерхебелем, лінійкою, кривим стругом (уторником). Клепки скріплювалися двома або кількома дерев'яними (а пізніше залізними) обручами. Пази, що їх вирізують у клепках, куди вставляють краями дно, звуть уторами, а дерев’яний циркуль - розмірячем. Найделікатнішою працею в бондарстві вважається вирізування уторів, що роблять за допомогою особливого кривого струга (“уторника”). Дуже складна частина праці - встановити розміри дна. Це вимагає великої вправності. Коли це зроблено, бондар вкладає до “лисиці” (верстата) раніше заготовлені дошки, затискає їх клинами й виводить на них розмірячем коло, по якому і випилює дно. Майстри були добре обізнані з властивостями різних порід дерев, підбираючи конкретно для кожного виробу чи його деталей спеціальні види. Зрубані дерева розпилювали вручну на лісопилках, так званих тартаках, висушували, сортували тощо. Бондарство як формотворча техніка сьогодні успішно використовується при створенні невеликого ужиткового і декоративного посуду. Бондарство найбільше поширене в лісових місцевостях, особливо на Чернігівщині, Волині та в Галичині.

Стельмаство - виготовлення саней та різноманітних возів, а також деталей до них. Матеріал для гнуття ободів до коліс, дуг, полозів спочатку розпарювали у спеціальних парнях, які мали вигляд зрубної землянки з подвійними стінами і вікном. Між стінами засипали і утрамбовували пісок. У долівці землянки викопували піч, над нею встановлювали чан з подвійним дном та відводом для виходу пари. Від печі проводили димар. Вода по дерев’яному жолобу (коритцю) подавалася ззовні в чан. Матеріал для гнуття закладали в парню через вікно, яке потім старанно замазувалося. Через добу після розведення вогню стельмахи виймали розпарений матеріал. Існувала і так звана суха парня - яма, в якій розкладали вогонь, потім її накривали дерном, щоб дрова лише тліли. Зверху розміщували матеріал для гнуття, який розпарювався за допомогою диму та пари. Невеликі деталі розпарювали у звичайній хатній печі.

Теслярство — будівництво житла і господарських будівель, а також церков, яке подекуди обходилося без жодного цвяха і було пов’язане виключно з обробкою дерева теслярами. Вони працювали на місці зведення об’єктів. Інколи теслярство набувало вигляду кустарного промислу, коли збудовані хати у розібраному стані привозили і продавали на місцевих ярмарках. Теслярі за допомогою пили й сокири розпилювали колоди, долотом і стамескою робили в них поздовжні і поперечні пази, а на кінцях—кутові зарубки. При зведенні будівель використовувалися також свердла, струги, шнури для вивірення вертикалі тощо. З розвитком в Україні капіталізму сільські теслі нерідко виконували роботи по зведенню різних будівель, об’єднуючись в артілі. Столярство займало також значне місце серед деревообробних промислів в Україні. Це найпоширеніша техніка і галузь виробництва з дерева будівельних виробів, меблів, музичних інструментів та художньої сувенірної продукції. Одна з важливих засад столярства, відзначена ще у давніх цехових статутах, - виготовлення виробів без жодного цвяха за допомогою столярних з’єднань на клею. Для столярних робіт також необхідне пристосування для закріплення заготовки виробу або його частини —верстат.