Контрольная работа по "Товарознавство непродовольчих товарів"

ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ  КОЛЕДЖ

КИЇВСЬКОГО  НАЦІОНАЛЬНОГО

ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ 
 
 
 
 
 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА 

з дисципліни  Товарознавство непродовольчих товарів

виконав студент групи РОзс – 11

форма навчання – заочна

шифр  10-192

Красковський  Артем 
 
 
 
 
 
 
 
 

Домашня адреса:

Місто:

Вулиця:

Дім:

Телефон:  
 
 
 
 

    КИЇВ  – 2010

 
 

    3. Наведіть порівняльну  характеристику фенопластів  та амінопластів  за складом, споживними  властивостями та  галузями застосування. Наведіть приклади  виробів, які з  них виготовляють, вкажіть товарну їх групу.

    Фенопласти одержують конденсацією фенолу С₆Н₅ОН з формальдегідом СН₂О₂. Залежно від особливостей проведення реакції можуть бути отримані термопластичні (новолачні) і термореактивні (резольні) фенолформальдегідні смоли.

    Новолачні смоли розчинаються в спирті, ацетоні, розчинах лугів, стійкі до води, слабких кислот, мають малу механічну міцність,  крихкі. Використовують їх для виготовлення лаків, фарб, клеїв, абразивних інструментів.

    Резольні  смоли виготовляють з наповнювачами у вигляді прес-порошків, шаруватих і волокнистих пластиків. За зовнішнім виглядом це тверді, жорсткі, непрозорі пластмаси брунатного або чорного кольорів. Фенопласти виділяють невелику кількість вільного фенолу, який при окисненні на повітрі створює бурі плями, тому вироби з фенопластиків фарбують у темні кольори. Фенол може переходити у рідке середовище, шкідливо впливаючи на організм людини, саме тому фенопласти не використовують для виготовлення посуду.

    Резольні  фенольно-формальдегідні смоли мають  високу хімічну стійкість до води, кислот, масел, органічних розчинників, але недостатньо стійкі до дії лугів, мають високу механічну міцність, твердість, гарні діелектричні властивості, стійкість до ударів, до старіння, підвищену теплостійкість. Фенопласти не горять, у полум'ї обвуглюються, виділяють запах фенолу. 

    Амінопласти одержують поліконденсацією амінів (сечовини) або мелаліту з формальдегідом.

    За  зовнішнім виглядом це тверді, жорсткі, напівпрозорі або непрозорі полімери, білі  або пофарбовані в яскраві  кольори. Мають високу світлостійкість, стійкість до води, нафтопродуктів, органічних розчинників, але нестійкі до гарячої води і розчинів кислот. Амінопласти не горять, у полум'ї обвуглюються, виділяючи при цьому різкий запах аміаку. Сечовиноформальдегідні смоли під час дії на них гарячої води виділяють фізіологічно шкідливий формальдегід, тому з них не виготовляють посуд для гарячої їжі, а лише для сипких і холодних продуктів.

    Меламіноформальдегідні  смоли (мелаліт) мають високу теплостійкість (160-240⁰С), більшу твердість, міцність, хімічну стійкість і нешкідливість, тому з нього виготовляють посуд для гарячої їжі.

    Амінопласти використовують також для виготовлення галантерейних товарів (шкатулки, пряжки, гудзики), електроустановлювальних  виробів, корпусів і деталей телефонної і радіоапаратури, деревинно-шаруватих і паперошаруватих пластиків, для оздоблення вагонів, літаків, просочення паперу, підвищення вогне- і гідростійкості. 
 

    13. Порівняйте за  комплексом споживних  властивостей різні  види кераміки. Вкажіть особливості та ознаки їх розпізнавання.

    Кераміка  (від гр. kегаmіке - гончарне мистецтво від kеrаmоs -глина) - вироби і матеріали, отримані спіканням глини або її сумішей з мінеральними добавками, а також оксидів та інших неорганічних сполук. Кераміка набула широкого поширення в усіх галузях повсякденного життя - у побуті (різноманітний посуд), будівництві (черепиця, цегла, труби, облицювальні плитки, скульптурні деталі), у техніці, на різноманітному транспорті, у скульптурі, прикладному мистецтві.

    Найпоширенішими технологічними видами кераміки є: теракота, майоліка, фаянс, тонкокамінна маса, фарфор (порцеляна). Найкращі зразки кераміки відображають високі досягнення промисловості й мистецтва всіх часів і народів.

    Враховуючи  розповсюдженість і різноманітність сиро-винних матеріалів і технологій виробництва в технологічній і комерційній практиці, розрізняють такі різновиди кераміки, як теракота, гончарні вироби, майоліка, фаянс, кам'яна маса, фарфор (порцеляна), ситали.

    Теракота (від італ. tеrrа соttа: tеrrа - земля, глина, соttа - випалена) - це керамічні неполив'яні вироби з кольоровим простим черепком, які мають художнє й утилітарне значення (посуд, вази, скульптура, іграшки, кахлі, облицювальні (оздоблювальні) плитки та архітектурні деталі). Після випалу теракота набуває характерного кольору (від кремового до червоно-коричневого або чорного) і фактури (від грубозернистої до тонкої із суцільним або з частковим поліруванням). Найважливішими пам'ятками художньої теракоти є: дрібна пластика, розповсюджена майже в усіх культурах: скульптурні фігурки тварин, статуетки і групи людей у Стародавніх Греції, Китаї, Індії та Америці; деталі саркофагів, архітектурні деталі храмів тощо

    В Україні архітектурна теракота відома з XV ст.: декоративна обробка фасадів будинків, скульптурки, погруддя тощо.

    Декоративне облицювання теракотою набуло значного поширення і в сучасному будівництві. У сучасних скульптурах нерідко використовується теракота як матеріал для пластики малих форм, що дає можливість зберігати в закінченому творі виразний лаконізм та живу безпосередність.

    До  гончарних виробів відносять  і вироби, відформовані на гончарному крузі, і виготовлені з легкоплавкої кольорової глини. Гончарні вироби, не вкриті поливою, називають теракотою, а покриті -майолікою. Вироби, що застосовують у будівництві нерідко називають терміном "груба кераміка". Це цегла, кам'яні блоки, черепиця, дренаж тощо. У комерційній практиці і на будівництві ці вироби поділяють за функціональним призначенням: на фундаментні, цокольні, стінові, покрівельні та облицювальні.

    Гончарні  вироби з грубої кераміки характеризуються тим, що структурні елементи на зламі  черепка добре помітні навіть неозброєним оком.

    Наприклад, майоліка - це матеріал із кольорової випаленої  легкоплавкої глини, на відміну від теракоти вкритий поливами. Водопоглинання майоліки - до 15%. Невелика спеченість черепка майоліки знижує її термостійкість (4 теплоудари) і збільшує товщину стінок виробів. Вкривають поверхню майолікових виробів легкоплавкими (прозорими, кольоровими) поливами й ангобами (забарвленою глиною).

    Залежно від способів випалювання маси гончарні вироби набувають різного кольору. Випалювання може бути окиснювальне (найпоширеніше, якщо з червоної глини отримують вироби з червоним на зламі черепком) або відновлювальне (через недостатній доступ кисню червона глина набуває темно-сірий колір).

    Майоліка (походить від італ. mаjоlіса, - стара назва о. Мальорка, звідки завозилися в Італію вироби іспано-мавританійської кераміки).

    У вузькому розумінні - це італійські керамічні вироби XV-XVII ст. з кольоровим пористим черепком, на яких не допускалися виправлення сюжетного розпису, виконаного по сирій непрозорій поливі з додаванням олова. Іноді на поверхню наносили люстрові фарби (італійський майоліковий живопис - портрети, багатофігурні композиції). Нерідко це роботи всесвітньо відомих художників (Нікколо Пеллипаріо та ін.), що наближає їх до станкового і монументального мистецтва.

    У широкому розумінні майоліка - це вироби з кольорової випаленої глини з великим пористим черепком, вкриті поливою. їм властиві масивність форми, плавність силуету, яскравий блиск полив, контрастне співвідношення кольорів.

    Фаянс (фр. fаіеnсе - від назви італійського міста Фаенцца, одного з центрів керамічного виробництва) - це щільні дрібнопористі, як правило, білі вироби тонкої кераміки.

    Фаянс виготовляють із каоліну, з пластичних глин кварцу та польового шпату. Відомо кілька рецептур сировини і технологій випалювання виробів. Фаянс характеризується великими показниками пористості і водопоглинання (9-12%). Саме тому всі фаянсові вироби вкривають тонким суцільним шаром водонепроникної поливи. За компонентним складом і властивостями розрізняють фаянс глиноземний, вапняний, шамотний та польовошпатний. Найбільшого поширення в техніці і побуті набув польовошпатний фаянс, який виготовляється з однорідної суміші: 60-65% пластичних матеріалів (каоліну і глини), 30-36% кварцу, 3-5% польового шпату. Попереднім (бісквітним) випалюванням (при 1250-1280 °С) отримують міцний фаянс, а наступним (так званим полив'яним) розплавляють поливу, нанесену на поверхню виробів після першого випалу (1050-1150 °С). Випал здійснюється в тунельних печах із безпосереднім обігрівом. Під час виготовлення великогабаритних (наприклад, санітарно-технічних) виробів з фаянсу, як правило, використовується одноразове випалювання, коли одночасно відбуваються процеси спікання складових частин фаянсової маси, сплавлення поливи та утворення проміжного пласту простим матеріалом і склоподібною поливою.

    Фаянс набуває господарського призначення (переважно столовий посуд) після першого і другого випалювання, потім його розфарбовують різними способами і закріпляють малюнки, виконані надполив'яними фарбами, у процесі третього випалювання (700 - 900 °С).

    З фаянсу найчастіше виготовляють господарський посуд та будівельну кераміку - глянсові білі і кольорові плитки. У виготовленні санітарно-технічних виробів фаянс витісняється фарфором або напівфарфором.

    Характерними  ознаками фаянсу є: жовтуватий відтінок білого черепка; глухий, швидко затихаючий дзвін від ударів по виробу палички; здатність до утворення дефекту "цек", що виникає від різниці розширення термічного коефіцієнта маси черепка і поливи; не просвічується.

    Фарфор  (від тур. - fаrfur, fadfur: перс, фегфур) - вироби з тонкої кераміки, спечені, непроникні для води і газу, як правило, білі (з блакитним відтінком, дзвінкі, тонкі шари (до 2,5 мм) просвічуються. Фарфор має велику механічну міцність, термічну і хімічну стійкість, електроізоляційні властивості. Застосовується для виготовлення високоякісного посуду, художньо-декоративних і санітарно-технічних виробів, корозійностійких апаратів хімічної технології, електро- і радіодеталей, низькочастотних ізоляторів тощо. Фарфор виготовляється переважно високотемпературним випалюванням тонкодисперсної суміші каоліну, пластичної глини, кварцу і польового шпату (такий фарфор називається польовошпатним). Із розвитком техніки з'явилися різновиди фарфору: глиноземний, цирконієвий, борнокальцієвий, літієвий та ін.

    Залежно від компонентного вмісту фарфорової маси розрізняють так званий твердий і м'який фарфор. М'який має трохи меншу твердість порівняно з твердим, а твердий - бідніший на флюси, але багатший на глинозем. Для отримання необхідної щільності і просвічуваності в процесі виготовлення застосовують значно вищі температури випалу (від 900 до 1450 °С). М'який фарфор порівняно з твердим більш різноманітний за хімічним складом. Температура його випалу до 1300 °С. М'який фарфор містить 50% кісткової золи, кварц, каолін та інші компоненти. Кістковий фарфор характеризується найбільшою білістю і просвічуваністю. Як твердий, так і м'який фарфор вкривають поливами або випускають у вигляді бісквітного фарфору, тобто фарфору без поливи (бісквіт). У повсякденному житті (посуд) і в техніці (електроізолятори) використовується переважно твердий фарфор. З м'якого фарфору виготовляють здебільшого художні вироби.