індивідуально зорієнтоване навчання дітей дошкільного віку

 

Як показують наші спостереження, у дітей цієї підгрупи немає досвіду класичної сюжетно-рольової гри. Відчуваючи велику потребу в ігровому спілкуванні з однолітками, ці діти не вміють самостійно організувати сюжетно-рольову гру — бракує досвіду. Весь їхній вільний час у кращому разі заповнюється різними дидактичними іграми або простими маніпулятивними діями з іграшками. Періодично діти сходяться групками, виявляючи бажання пограти разом, проте гра не виходить: не вміють зав’язати сюжет, узгодити рольові дії. В результаті групки або тихо розпадаються, кожен починає гратися своєю іграшкою, або виникають конфлікти. Вихователі, як правило, ігнорують сюжетно-рольову гру, не роблячи жодних спроб допомогти дітям розгорнути сюжет.

 

А таким дітям конче  потрібне спілкування малими групами  з дорослим партнером та друзями, їм треба давати можливість "виговоритися": розповісти про домашні справи, заповітні  мрії, малюнки тощо. Це саме стосується і сім’ї. Дитина має чітко усвідомити ще до школи, що її можуть зрозуміти інші, що вона заслуговує на схвалення, а не лише на критичні зауваження та глузування. Враховуючи, що ці діти не звикли думати, не здатні до тривалих інтелектуальних напружень, їх треба через спілкування малими групами та через індивідуальні заняття тривалістю 5-7 хв. крок за кроком привчати до самостійності в розв’язанні пізнавальних завдань, обов’язково щоразу викликаючи позитивні емоції від власних досягнень. Така постійна підтримка допоможе зорганізувати дитячу увагу, спрямувати вольові зусилля на доведення справи до завершення.

 

Важливо окремо приділити  увагу поведінці дітей третьої  групи в ситуації труднощів та невдач, запобігаючи виникненню деструктивних емоцій. Натомість увага, підтримка, а часом і реальна допомога мають переконати дошкільників у власній здатності справлятися з подібними ситуаціями й накопичувати емоційний досвід подолання негараздів.

 

Висновки. Індивідуалізація виступає ефективним засобом навчання дітей старшого дошкільного віку, якщо організувати навчання за диференційованими  програмами з урахуванням відповідного рівня психічного розвитку дітей та засвоєння ними знань, постійного обліку засвоєння матеріалу дітьми та забезпечення емоційної насиченості змісту навчання.

 

Перспективу подальшого дослідження проблеми формування елементарних математичних уявлень у дітей старшого дошкільного віку ми вбачаємо в пошуках більш ефективних шляхів та методів індивідуалізації та диференціації навчального процесу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особистісно орієнтоване  навчання

 

 

 

Особистісно орієнтоване  навчання спрямоване на вирішення ключових проблем гуманізації загальної  середньої освіти: підвищення престижу шкільної освіти; розвитку в учнів стійкого інтересу до пізнання, бажання та вміння самостійно вчитися; подолання труднощів, викликаних генетично та соціально обумовленими відмінностями в рівні розвитку дітей; формування основ базової культури особистості.

 

Метою особистісно орієнтованого  навчання є виявлення суб'єктного  досвіду кожного учня та надання психолого-педагогічної допомоги в становленні його індивідуальності, в життєвому самовизначенні, самореалізації.

 

Термін "суб'єктний досвід" означає досвід життєдіяльності, набутий  дитиною до школи в конкретних умовах родини, навколишнього середовища, в процесі сприймання та розуміння  нею світу людей і речей. Суб'єктний досвід називають особистим, індивідуальним, життєвим, стихійним тощо. У цих назвах відображені різні джерела придбання цього досвіду, різні його аспекти. Термін "суб'єктний" встановлює належність досвіду конкретній людині. Водночас він не дає оцінку його істинності, науковості, несуперечності з позицій суспільно-історичного пізнання.

 

Якщо традиційна освіта наближає кожного учня до параметрів особистості  з попередньо заданими якостями, то особистісно орієнтоване навчання виходить з визнання унікальності суб'єктного  досвіду самого учня як важливого  джерела індивідуальної життєдіяльності. У навчальному процесі відбувається "зустріч" того, що вивчається, та суб'єктного досвіду, його "окультурювання", збагачення.

 

Головними завданнями особистісно  орієнтованого навчання є:

 

- розкриття індивідуальних  пізнавальних можливостей кожного учня;

 

- розвиток його індивідуальних  пізнавальних здібностей;

 

- допомога йому в самопізнанні, самоактуалізації, самореалізації, самовизначенні;

 

- формування культури  життєдіяльності, яка дає можливість  продуктивно будувати власне  життя.

 

Особистісно орієнтоване  навчання маг давню історію і  декілька інших назв: гуманістична педагогіка, екзистенціалізм, неопрагматизм, неопедоцентризм, вільне виховання (США, Європа. 70-ті роки), педагогіка співробітництва (СРСР, 80-ті роки). Усі ці близькі концепції об'єднує назва "ліберальна педагогіка", на противагу авторитарній і технократичній.

 

Ліберальний підхід до освіти в США і Європі започаткували  ідеї Дж.Дьюї та інших педагогів-реформаторів початку XX століття. ДжДьюї критикував традиційну школу за авторитарну позицію вчителя, за зневагу до особистості учня. Він заклав, як вже зазначалося, основи педоцентризму: педагогіка всі свої категорії (цілі, зміст, методи, форми навчання) повинна віоначати, виходячи з інтересів, потреб дитини. Центральною фігурою навчального процесу повинен бути учень, а не вчитель чи шкільний предмет.

 

З середини XX століття набуває поширення новий напрям в психології - гуманістична психологія. її представники (Р. Берне, АМаслоу, К. Роджерс та інші) розглядають особистість як складну, індивідушіьігу цілісність, неповторність і найвищу цінність, яка має потребу в самоактуалізації - реалізації своїх можливостей (АМаслоу). Особистість учня здатна розвивати свої природні ресурси, розум і серце, допитливість, робити вибір, обирати рішення і відповідати за них, виробляти власні цінності в процесі навчальної та іншої діяльності (К.Роджерс).

 

У світлі викладеного представники гуманістичної психології пропонують будувати навчання на інших (порівняно з традиційною і технократичною школою) принципах. Головним вважають принцип "розвиваючої допомоги". Суть його виявляється в тому, щоб не робити за дитину, не вказувати їй, що робити, не вирішувати ЇЇ проблеми, а допомогти їй усвідомити себе і пробудити власну активність та внутрішні сили, щоб вона сама робила вибір, знаходила рішення і відповідала за них. Тому завдання вчителя, вважає К. Роджерс, не диктувати готове і, можливо, не потрібне учневі знання, а розбудити його власну пізнавальну активність, яка виявляється у виборі цілей, змісту, методів роботи, поведінки і цінностей. Учитель, вважає К. Роджерс, стимулює і полегшує( gacilitate) самостійну діяльність учня. Для цього замість авторитарного, невільного навчання (когнітивний тип навчання), у якому процес учіння зводиться до засвоєння навчальної програми і знань, відібраних учителем, слід ввести інший тип навчання - "дослідне учіння", при якому учні вчаться у вільній самостійній діяльності, на власному досвіді, в процесі дискусій і прийняття рішень. Метою дослідного учіння с розвиток самосвідомості особистості, її самореалізація. Знання, шкільна програма слугують засобом розвитку.

 

 

 

Створення такого учіння потребує: зміни позиції вчителя; створення атмосфери "свободи учіння" в класі; використання методів, які стимулюють активність учня і його розвиток.

 

Позиція учителя у дослідному учінні - це позиція консультанта і багато в чому психотерапевта, який здійснює "розвиваючу допомогу".

 

Атмосфера "свободи учіння" характеризується тим, що учні вільно обговорюють проблеми, не бояться  робити помилки, взаємодіють в учінні один з одним, бачать в учителі  джерело досвіду, знань, старшого члена групи.

 

До методів, які стимулюють "свободу учіння", належать: постановка проблем для вирішення їх як реальних, а не навчальних; використання різних джерел знання: людей, досвіду, книг, аудіовідеотехніки тощо; метод контрактів; організація роботи в групах різного складу, організація учіння як дослідження, експерименту, спеціальні заняття з самопізнання, міжособової взаємодії. Для створення атмосфери "відкритого учіння" педагоги цього напряму пропонують використовувати й емоційно забарвлені методи (ігрові), і раціональні ("навчальні пакети", програмовані посібники).

 

Цінністю концепцій представників гуманістичної психології є передусім увага до внутрішнього світу дитини, розвитку особистості учня шляхом учіння; по-друге, пошук нових методів, форм і засобів навчання. Проте абсолютизація окремих сторін, зокрема визначення змісту і методів навчання, виходячи виключно з інтересів і спонтанної діяльності учнів, позбавляє процес навчання систематичності, знижує рівень освіти. Це визнають і самі західні педагоги.

 

Близькою до позицій гуманістичної, педоцентричної педагогіки Заходу була педагогіка співробітництва учителів - новаторів (70-80 роки XX століття), головними ідеями яких були:

 

- зміна позиції учителя  з авторитарної на демократичну ("співробітництво");

 

- вирішення в процесі  учіння завдань навчання, розвитку  і виховання;

 

- використання методів  і форм учіння, які стимулюють  пізнавальну активність і самостійність учнів та їхній розвиток.

 

Досвід учителів-новаторів  показав продуктивність ідеї поєднання  спеціального дидактичного керівництва  діяльністю учня з гуманною установкою па найважливішу цінність - особистість  дитини.

 

Побудова особистісно  орієнтованої системи навчання базується  на таких вихідних положеннях:

 

- пріоритет індивідуальності, самоцінності, самобутності дитини як активного носія суб'єктного досвіду, що склався задовго до впливу спеціально організованого навчання в школі (учень не стає, а від самого початку є суб'єктом пізнання);

 

- для конструювання та  реалізації навчального процесу  потрібна особлива робота вчителя  з виявлення суб'єктного досвіду  кожного учня;

 

-в освітньому процесі  відбувається "зустріч" суспільно-історичного досвіду, що задається навчанням, та суб'єктного досвіду учня;

 

- взаємодія двох видів  досвіду учня повинна відбуватись  не шляхом витиснення індивідуального,  наповнення його суспільним досвідом, а шляхом їх постійного узгодження, використання всього того, що  накопичене учнем у його власній  життєдіяльності;

 

- розвиток учня як особистості  (його соціалізація) відбувається не тільки шляхом оволодіння нормативною діяльністю, а й через постійне збагачення, перетворення суб'єктного досвіду як важливого джерела власного розвитку;

 

- головним результатом  учіння повинні бути сформовані  на основі засвоєння знань  і умінь пізнавальні здібності школяра.

 

Особистістю орієнтована  модель навчання сьогодні розробляється  багатьма вченими. З-поміж значної  кількості теоретичних концепцій  особистісно орієнтованого навчання передусім виокремлюються психолого-дидактична концепція І.С.Якиманської та дидактична модель особистісно орієнтованої освіти В.В Сєрикова, які на нашу думку, найбільше відповідають новим потребам освіти.

 

І.С.Якиманська розглядає  процес учіння як індивідуально значущу  діяльність окремого учня, в якій реалізується його суб'єктний досвід (досвід, здобутий дитиною самостійно, поза навчальним процесом). Роль навчання полягає в тому, щоб виявити особливості цього досвіду (особистісні смисли, цінності,. відношення), збагатити його науковим змістом, за необхідності перетворити, створити умови для розвитку індивідуальності учня. Тому основою технології особистісно орієнтованого навчання є принцип суб'єктивності освіти, який реалізується в таких дидактичних вимогах до змісту навчального процесу:

 

- навчальний матеріал (характер його подачі) повинен забезпечити виявлення змісту суб'єктного досвіду учня;

 

- спрямованість викладу  знань не тільки на розширення  їх обсягу, структу-руваиня, інтегрування, узагальнення предметного змісту, а й на перетворення наявного досвіду кожного учня;

 

- постійне узгодження  досвіду учня з науковим змістом  нових знань;

 

- активне стимулювання  учня до самооцінної освітньої  діяльності з метою забезпечення  можливостей самоосвіти, саморозвитку, самовираження в ході оволодіння  знаннями;

 

- створення можливості  вибору при виконанні завдань,  вирішенні задач;

 

- стимулювання учнів до самостійного вибору і використання найбільш значущих для них способів опрацювання навчального матеріалу;

 

- виділення загальнологічних  і специфічних прийомів навчальної  роботи з урахуванням їх функцій  в особистісному розвитку,

 

- забезпечення контролю  й оцінки не тільки результату, а, головним чином, процесу  учіння, тобто тих трансформацій,  які здійснює учень, засвоюючи  навчальний матеріал;

 

- забезпечення побудови, реалізації, рефлексії, оцінки учіння  як суб'єктної діяльності.

 

Основною формою навчання в концепції І.С.Якиманської є особистісно орієнтований урок, який концентрує всі вищезгадані положення організації особистісно значущого учіння:

 

- використання різноманітних методів і форм організації навчальної діяльності, які дозволяють розкрити суб'єктний досвід учнів;

 

- створення атмосфери  зацікавленості кожного учня у роботі класу;

 

- стимулювання учнів до  висловлювань, використання різних способів виконання завдань, право на помилку одержання неправильних відповідей і под.;

 

- використання на уроці  дидактичного матеріалу, який дозволяє учневі вибрати найбільш значущі для нього вид і форму навчального змісту;

 

- оцінювання діяльності  учня не тільки за кінцевим  результатом (правильно* неправильно), а й у процесі його досягнення; 1