Школи менедждменту

     Узалежнюючи максимізацію національного дивіденду від дії двох взаємодоповнюючих сил (приватних та суспільних інтересів), А. Пігу виокремив дві форми державного втручання в економічне життя:

     пряму, виправдану за умов монополізації економіки  і пов'язану з контролем держави  над цінами та обсягом виробництва;

     непряму (опосередковану), виправдану за умов вільної  конкуренції і пов'язану з механізмом оподаткування.

     "Для  будь-якої галузі, щодо якої є  підстави вважати, що в результаті  вільної реалізації промислового  інтересу ресурси будуть інвестовані  не у тому обсязі, який необхідний з погляду збільшення національного дивіденду, — зазначав учений, — є підстави для державного втручання"[37].

     . Відтак за умов ринкової економіки  завдання держави, на думку  англійського дослідника, полягає  в інтерналізації зовнішніх ефектів, перетворенні із неявної у явну різниці між приватними і суспільними інтересами. "Уряд у змозі скоротити розрив між відповідними продуктами у тій або іншій сфері, надаючи інвестуванню засобів у цій сфері "особливу підтримку" або накладаючи на нього "особливі обмеження" — писав А. Пігу. Найголовнішими формами надання такої підтримки і накладання обмежень він вважав субсидіїта, відповідно, податки.

     Ідея  А. Пігу про те, що наявність зовнішніх  ефектів робить легітимним державне втручання в економіку, була піддана сумніву лише у 60-ті pp. XX ст., коли лауреат Нобелівської премії 1991 р. американський економіст Р. Коуз довів, що наявність зовнішніх ефектів пов'язана з інституційним середовищем та розмитими правами власності. Специфікація останніх, на думку Р. Коуза, уможливлює інтерналізацію зовнішніх ефектів і виключає державне втручання в економіку за умов вільної конкуренції.

     Відстоюючи  принципи "найбільшого блага для  найбільшої кількості людей", А. Пігу дотримувався думки, що найважливішим  фактором, який впливає на добробут суспільства, є розподіл національного доходу. Вихідним у цьому теоретичному положенні було твердження, згідно з яким максимізація суспільного добробуту може бути досягнута шляхом більш рівномірного розподілу доходів, навіть якщо це негативно вплине на нагромадження капіталу та приватну ініціативу.

     Спираючись  на закон спадної граничної корисності та ідею А. Маршалла щодо різної цінності однієї і тієї самої суми грошей для багатих і бідних людей, вчений стверджував, що "збитки, завдані економічному добробуту заможних верств у випадку передачі їх права розпоряджатися ресурсами незаможним, будуть суттєво меншими порівняно з виграшем у рівні економічного добробуту незаможних...". Звідси вчений робив висновок, що "до тих пір, поки величина дивіденду в цілому не зменшується, будь-яке значне збільшення реальних доходів незаможних верств за рахунок відповідного зниження реальних доходів порівняно багатих верств... приведе до зростання економічного добробуту".

     Відтак  вчений відстоював систему прогресивного оподаткування згідно з принципом "найменшої сукупної жертви". Він вказував на необхідність узалежнення ставки оподаткування від величини доходу тієї чи іншої особи, використання пільгових цін на товари, впровадження податку на спадок, заохочення добровільних пожертвувань тощо.

     Важливо зазначити, що праці А. Пігу сприяли  поступовому відходу від j ортодоксальної версії кількісної теорії грошей. Вчений вніс корективи в методологію  досліджень американського економіста І. Фішера (1867—1947), автора знаменитого рівняння грошового обміну. Він запропонував урахувати вплив на мотиви поведінки суб'єктів господарювання прагнення відкладати j частину грошей як запас у вигляді банківських внесків або цінних паперів. J

     У сучасній неокласичній теорії широко використовується так званий "ефект Пігу", або "ефект реальних касових залишків", згідно з яким зростання (зниження) рівня цін має здатність знижувати (підвищувати) реальну] вартість (або купівельну спроможність) фінансових активів особливо з фіксованою грошовою вартістю (строкових рахунків, облігацій), уможливлюючи зменшення (збільшення) сукупних витрат в економіці [18]. 
 
 
 
 

2.3. Американська неокласична  школа.

Економічне вчення Дж. Б. Кларка  

 Загострення  соціальних проблем у США в  80-х рр. ХІХ ст. сприяло виникненню і широкому розповсюдженню в країні нових ідей, які лягли в основу маржиналізму, неокласичної економічної теорії. Своєрідність американської неокласичної школи (маржиналізму) полягає у започаткуванні теорії граничної продуктивності факторів виробництва.  
   Засновником нових ідей маржиналізму був відомий американський економіст Джон Бейтс Кларк (1847 – 1939). Народився у м. Провіденсі штату Род-Айленд в США. Освіту отримав спочатку у Амхерстському коледжі (США), а потім у европейських університетах Гейдельберга (Німеччина) і Цюриха (Швейцарія). Своїм учителем і наставником вважав одного із засновників історичної школи Німеччини професора Карла Кніса, який викладав курс економічної теорії у Гейдельберзькому університеті. Повернувшись до США, Дж. Б. Кларк працював на посаді професора економіки, спочатку (1872 – 1895) в ряді американських коледжів, а потім (1895 – 1923) в Колумбійському університеті (м. Вашингтон). 
   Свої економічні погляди Дж. Б. Кларк виклав у багатьох працях у яких проповідував ідеї неокласичної системи, вільного підприємництва і досконалої конкуренції. Серед них „Філософія багатства” (1886), „Розподіл багатства” (1899), „Проблеми монополії” (1901), „Сутність економічної теорії” (1907), які органічно доповнюють одна одну і розвивають ідеї науковця. У дослідженнях Дж. Б. Кларка головним завданням було: 
   – виявити об’єктивність і універсальність економічного розвитку суспільства; 
   – зробити аналіз соціальних проблем, які породжені протиріччями між працєю і капіталом; 
   – обґрунтувати справедливість розподілу багатства у капіталістичному суспільстві. 
   Новизна досліджень Дж. Б. Кларка полягає в обґрунтуванні:  
   – оригінальної структури курсу політичної економії; 
   – наявності вічних універсальних (загальних) законів розвитку господарського життя, які встановлюють гармонічні відносини між класами у виробництві і споживанні; 
   – вчення про статику і динаміку господарської системи;  
   – теорії розподілу доходів. 
   Дж. Б. Кларк вважав, що структура курсу політичної економії має складатися із трьох розділів: 
   – універсальна економіка, 
   – соціально-економічна статика, 
   – соціально-економічна динаміка. 
   „Ми маємо перед собою тепер, – писав Дж. Б. Кларк, – межі трьох природних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства, Другій включає соціально-економічну статику і говорить про те, що відбувається далі з багатством... Третій розділ включає соціально-економічну динаміку і говорить про те, що відбувається з багатством і добробутом суспільства за умов, якщо суспільство змінює форму і способи діяльності” [24].

     У розділі „універсальна економіка” досліджуються вічні „загальні” або „природні” закони багатства. Під багатством вчений розумів кількісно  обмежені джерела матеріального  людського добробуту. Вічними, природними і універсальними законами багатства Дж. Б. Кларк вважав:  
   – закон граничної корисності; 
   – закон спадної продуктивності; 
   – закон граничної продуктивності. 
   Сутність закону граничної корисності полягає в тому, що у загальній кількості придбаних споживачем продуктів остання одиниця цього продукту має найменшу корисність. Згідно закону спадної граничної корисності у міру збільшення споживання блага гранична корисність кожної додаткової його одиниці знижується. Розглянутий закон випливає із теорії граничної корисності, суть якої полягає у визначенні цінності ринкових благ рівнем граничної корисності, на величину якої впливають фактори рідкісності та нагальності потреби в певному ринковому блазі. 
   Розглядаючи закон граничної корисності, Дж. Б. Кларк зробив висновок, що:  
   – принципи його прояву однакові як на рівні окремого ізольованого суб’єкта господарювання, так і економіки країни в цілому; 
   – оцінку корисності благ та регулювання цін на них здійснюють не тільки окремі суб’єкти господарської діяльності, але і групи (класи ) покупців;  
   – ціна товару відображає не єдину для всіх корисність, а „пучок елементарних корисностей”, тому, що усякий товар має багато властивостей, кожна з яких приваблює свою групу покупців [18]. 
   Велику увагу Дж. Б. Кларк приділив аналізу закону спадної продуктивності, в основі якого знаходяться ідеї Т. Мальтуса щодо спадної родючості ґрунтів, Ж. Б. Сея про теорію трьох факторів виробництва та Й. фон Тюнена про спадну продуктивність праці та капіталу. Суть цього закону полягає в тому, що зростання розмірів використання одного з факторів виробництва (за умов незмінності всіх інших) призводить до зменшення приросту продукції. Інакше кажучи, продуктивність змінного фактора постійно скорочується.Обґрунтовуючи закон спадної продуктивності праці і капіталу, Дж. Б. Кларк виходив з того, що кожний новий внесок праці у виробництво при незмінному розмірі капіталу супроводжується зниженням продуктивності у порівнянні з попередніми внесками. В свою чергу, кожний наступний приріст капіталу при незмінній чисельності робітників викликає зменшення додаткових обсягів виробництва продукції, зниження його ефективності порівняно з його попереднім внеском. 
   Отже, згідно цього закону, якщо перший робітник створює щоденно продукт вартістю в $10, то другий – $8, третій – $6 і т. д. Продуктивність праці останнього робітника визначалась як гранична продуктивність праці [21]. 
   Розвиваючи погляди класиків, Дж. Б. Кларк у законі спадної продуктивності праці розглядає, на відміну від Ж. Б. Сея, чотири фактори виробництва, причому поділив капітал на два (грошовий капітал і капітальні блага):  
   – капітал у грошовій формі; 
   – капітальні блага (засоби виробництва і земля); 
   – праця робітника; 
   – діяльність підприємця [24]. 
   За Дж. Б. Кларком, кожний фактор виробництва характеризується певною продуктивністю і створює дохід, який розподіляється між власниками ресурсів. Причому кожний власник отримує свою частку доходів, яку створює фактор виробництва, що йому належить. Вчений підкреслював, що капітал приносить банкіру процент, капітальні блага породжують ренту, праця забезпечує робітникові заробітну плату, а діяльність підприємця забезпечує йому підприємницький прибуток.  
   Суть закону граничної продуктивності полягає в тому, що збільшення розмірів використання одного з факторів виробництва (за умов незмінності всіх інших) на певному етапі викликає зменшення його продуктивності. Інакше кажучи, гранична продуктивність змінного фактора на певному етапі починає знижуватися. 
   Дія закону граничної продуктивності була проаналізована науковцем при тлумаченні заробітної плати, процента і ренти. Дж. Б. Кларк виходив з того, що заробітна плата визначається граничною продуктивністю праці. За незмінних інших умов, подальше збільшення кількості робітників призведе до падіння продуктивності праці кожного нового додаткового робітника.  
   Підприємець може збільшити чисельність працівників тільки до тих пір, поки їхня кількість не ввійде до так званої „зони байдужості” або „граничної сфери”, тобто коли останній із найманих робітників не зможе забезпечити виробництво навіть такої кількості продуктів, яку він цілком собі привласнює у вигляді заробітної плати. Ця гранична сфера роботи знаходиться на особливому контролі на кожному підприємстві. Продуктивність праці робітника, який знаходиться у „зоні байдужості”, була названа „граничної продуктивністю праці”. 
   Подальше збільшення кількості робітників на підприємстві за межі „зони байдужості”, „граничної продуктивності праці” не буде приносити прибуток капіталу як фактору виробництва. Звідси Дж. Б Кларк зробив висновок про те, що розміри заробітної плати залежать від продуктивності праці і рівня зайнятості робітників. Чим більше зайнято робітників, тим нижче буде продуктивність праці і тим нижче має бути заробітна плата.  
   Аналогічними були міркування вченого відносно утворення відсотку. 
   У розділі „соціально-економічна статика” розглядаються економічні процеси і явища, які забезпечують перебування організованого господарства за умов статики – у стані рівноваги і спокою, відсутності розвитку. Дж. Б. Кларк вважав, що, уявлюваному статичному суспільству притаманні певні сили (чинники), які зберігають спосіб виробництва багатства незмінним, не дозволяють ані збільшувати, ані зменшувати його величину, задану виробництвом. До них науковець відніс:  
   – постійну чисельність населення, робочої сили, фіксовану суму грошей тощо; 
   – незмінний характер операцій, пов’язаних з постійним випуском одних і тих же видів благ; 
   – здійснення виробництва за незмінних технологічних процесів, видах знарядь і матеріалів [24]. 
   Дж. Б. Кларк стверджував, що в стані соціально-статичного виробництва земля обробляється одними й тими ж знаряддями і отримується той самий врожай, а на фабриках працюють з тими ж самими машинами і матеріалами. У стані статики ціна товару визначається граничними витратами виробництва і включає заробітну плату, процент і нормальний прибуток підприємця (плату за підприємницьку діяльність).  
   За таких умов, рух виробничого організму хоча і є, але він відбувається у замкнутій системі, що і дозволяє йому зберігати свою форму незмінною, забезпечувати стійку рівновагу і стабільність економіки. 
   У розділі „соціально-економічна динаміка” досліджуються зміни в економічних процесах і явищах, які забезпечують динамічний розвиток, створюють дестабілізуючу економіку. На думку вченого, економічна рівновага в стані динаміки неможлива, вона неодмінно порушується. Дж. Б. Кларк виділяє п’ять умов, за яких економіка стає динамічною:  
   – збільшення кількості населення; 
   – зростання обсягів капіталу; 
   – удосконалення методів виробництва; 
   – зміна форм промислових підприємств; 
   – виживання більш продуктивних підприємств натомість усунених менш продуктивних. 
   Вчений рекомендує розглядати кожний вид змін як фактор, який підтримує суспільство в динамічному стані і повідомляє про себе через вплив на соціальну структуру. 
   Теорія розподілу доходів Дж. Б. Кларка є вдосконаленим варіантом концепції розподілу доходів на основі теорії граничної продуктивності двох основних факторів виробництва: праці та капіталу. У цій теорії велика увага приділяється сформульованому вченим природному закону розподілу багатства нації.  
   Згідно цього закону, „кожному фактору – певна частка в продукті і кожному – відповідна винагорода”. Дж. Б. Кларк виходив з того, що кожний фактор виробництва отримує відповідну йому „частку” національного доходу, тобто ту частку багатства, яка ним створена. 
   У теорії розподілу доходів Дж. Б. Кларк засуджував розповсюджене звинувачення на адресу американського суспільства, що воно експлуатує працю. 
   Вчений стверджував, що в суспільстві немає протиріч і що суспільний дохід розподіляється справедливо, ні один із „класів людей”, зайнятих у виробництві, не повинен мати претензії один до одного. 
   Робітник отримує справедливу заробітну плату, яка відповідає його граничної продуктивності праці. „Якщо наймані робітники створюють невелику суму багатства і отримують її повністю, то їм нема чого прагнути до соціалістичної революції” [24]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки

     У своїй курсовій роботі я детально розглянула питання становлення  та розвитку неокласичної школи менеджменту

     Отже, управління існує завжди там, де люди працюють у групах –організаціях. У процесі розвитку управління поступово нагромаджувалися знання, вміння, досвід, які передавали із покоління в покоління, фіксували, узагальнювали, хоч науково до початку XX ст. не осмислювали. Масове усвідомлення того, що організацією можна управляти системно і завдяки цьому досягати її цілей, сформувалося в 40-і роки XIX ст. у США.

     Менеджмент  є специфічною сферою знань, наукою, яка виокремилася в самостійну галузь знань на початку XX ст. Наука менеджменту  має свій об'єкт і предмет вивчення, специфічні проблеми і підходи (методи) їх вивчення та вирішення. Розвиток її охоплює три основні етапи: передфазу, фазу зародження і становлення науки Менеджменту (наукових шкіл у менеджменті) та сучасну фазу. Сучасна фаза розвитку науки менеджменту розпочалася у 40-і роки XX ст. і продовжується дотепер, її розвиток має такі особливості: широке застосування методів досліджень, основаних на формалізації процесів управління, моделюванні їх та обробленні результатів шляхом застосування досить складного математичного апарату; відсутність чітко оформлених наукових шкіл, очолюваних відомими науковими лідерами; національно-регіональний характер досліджень у трьох напрямах: північноамериканському, західноєвропейському та азійському (японському).

     Сукупність  сучасних концепцій менеджменту  можна звести до трьох видів (підходів): процесного, системного, ситуативного.

     Одним з найважливіших інструментів боротьби неокласичної школи проти кейнсіанства і його послідовників є теорія економічного росту,  яка націлена,  насамперед,  на процеси відтворення суспільного капіталу.  Неокласичні теорії росту засновані на принципі досконалої концепції відсутності державного втручання в економіку як обов’язкової умови,  що забезпечує рівність між доходами власників факторів виробництва і їх граничними продуктами.  Теоретики неокласичної школи будують свої моделі економічного зростання на основі виробничої функції.

     Методологічними засадами неокласичних економіко-математичних моделей зростання є класична теорія факторів виробництва,  неокласична теорія граничної продуктивності,  передумова щодо взаємозамінності факторів виробництва та незмінності їх ефективності та результативності.

     Неокласичні економічні моделі зростання знайшли  і практичне втілення –  вони використовуються в цілях економічного прогнозування для аналізу ринку цінних паперів,  оптимальності заощаджень,  ефективності розвитку економіки, дії податкових важелів на суб’єкти господарювання.

     Недоліком неокласичних моделей є те, що вони відображають кількісні взаємозв’язки  процесу зростання і упускають його якісні характеристики, не містять пояснення внутрішніх законів розвитку суспільного виробництва.

     Неокласичному напряму економічної науки удару  завдала сама практика капіталістичного розвитку, зокрема криза 1929—1933 рр., активне втручання держави в  макроекономічні процеси з метою встановлення рівноваги економічної системи. Основи теорії і методології цього напряму похитнулися з появою і розвитком кейнсіанської теорії. Вихід з глибокої економічної кризи 1929—1933 рр. і весь наступний розвиток народного господарства більшості розвинутих країн ґрунтувався на активному втручанні держави в економіку. Кейнсіанство аргументувало неспроможність ринкової економіки забезпечити рівновагу економічної системи та необхідність державного регулювання макроекономічних процесів та ін. Це змусило представників неокласичного напряму переглянути деякі постулати своєї теорії. Найповніше цей різновид неокласичного напряму втілився у теорії монетаризму. 

Список  використаних джерел

1.Агапова И.И. История экономических учений. Учебное пособие. – М.: «Экономист», 2004. – 285 с.

2. Аникин А.В. Юность науки. Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса. Изд. 2-е, доп. и переработ. – М.: Политиздат, 1975

3. Ахметов А. Г. История экономических учений. Курс лекций. Учебное пособие. – М.: «Эконом», 2001. – 251 с.

4. Бартенев С.А. История економических учений. – М.: Юристъ, 2003

5. Белоусов В.М., Ершова Т.В. История экономических учений: Учебное пособие. Ростов н/Д: изд-во «Феникс», 1999. – 544 с.

6. Березин И.С. Краткая история экономического развития. Москва: Русская Деловая Литература,  - 1999, - 288 с.

7. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.: Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. - 1440 с.

Всемирная история  экономической мысли: В 6 т. Т. 1. От зарождения экономической мысли до первых теоретических систем политической  экономии / МГУ им. М. В. Ломоносова; Гл. редкол. В. Н. Черковец (гл. ред.) и др. – М.: Мысль, 1987.

8. Всемирная  история экономической мысли:  В 6 т. Т. 2. От Смита и Рикардо  до Маркса и Энгельса / МГУ им. М. В. Ломоносова; Гл. редкол.: В. Н. Черковец (гл. ред.) и др. – М.: Мысль, 1988. – 576 c.

9. Гайдай Т.  В. Курс „Історія економічних  вчень”: Навчальний посібник. –  К.: Знання, 2002.