Школи менедждменту

         „Аналіз витрат виробництва товару, - пише він, - може бути доведений до будь-якої глибини,  він рідко має сенс заходити в ньому  занадто  далеко.  Наприклад,  часто  досить визнати в якості остаточної ціну пропозиції різних видів сировини, застосовуваного в даному виробництві, не вдаючись в аналіз окремих елементів,  з яких ця ціна складається;  у противному випадку аналіз, власне кажучи, стане нескінченним. Можна, отже, підрозділити елементи, що необхідні для виготовлення товару на будь-які придатні для  нашої мети  групи,  і назвати їх факторами виробництва.  У такому випадку витрати виробництва визначеної кількості даного товару будуть дорівнювати цінам пропозиції відповідних кількостей факторів його виробництва [30].

         Розглянемо реальний зміст теорії  ціни Маршалла. Насамперед  ця теорія пояснює ціни цінами.  У такій постановці  питання зникають причинно-наслідкові зв'язки,  і на перше місце висуваються зв'язки функціонального характеру, тобто зв'язки, стосовно яких вирішальним стає визначення усебічної взаємодії різних  елементів ціноутворення й умов їхньої рівноваги.  Ця сторона теорії ціни Маршалла викликала серйозні зауваження у свою  адресу,  у тому числі і з боку ряду економістів,  що розглядали подібний підхід як обертання в тому самому зачарованому  колі цін без кінцевого пояснення останніх.

    Усі ці зауваження мають серйозні підстави.  Очевидно,  що подібний  підхід Альфреда Маршалла сприяв остаточному відходу  буржуазної політекономії від дослідження  глибинних  закономірностей капіталістичного виробництва,  виражених у проблемах теорії вартості.  Маршалл,  власне кажучи, обмежився  дослідженням проблем ціноутворення з позиції окремого капіталістичного підприємства.  Недарма  і  весь відповідний аналіз він будував стосовно до так називаної представницької фірми,  під якою мав на увазі фірму із середніми галузевими характеристиками.  Тим самим Маршалл створив основу для розвитку мікроекономічного розділу  політекономії, що  займається насамперед  вивченням проблем ціноутворення стосовно до  окремих  товарів, підприємствам і ринкам.

         Зміну попиту Альфред Маршалл  цілком зв'язав з категорією  граничної корисності.  По Маршаллу, граничні корисності вимірюються  в грошових одиницях, виступають  на ринку як максимальні ціни (так називані ціни попиту), що  споживач готовий сплатити за  те чи інше благо.  З ростом пропозиції того чи іншого блага ціни попиту знижуються, з падінням пропозиції - збільшуються. 

      Необхідно відзначити висунуте  А.  Маршаллом  конкретне   поняття  еластичності попиту, що потім міцно ввійшло в  теорію споживання.

      „... Ступінь еластичності попиту на ринку залежить від того,  якою мірою  його обсяг зростає при даному зниженні  ціни чи скороченні при даному підвищенні ціни” [44].

         Попит на товар вважається  еластичним,  якщо при зниженні (чи росту) ціни на 1%  попит на зазначений  товар  підвищиться (чи упаде) більш ніж на 1%.  Попит на товар вважається нееластичним, якщо при зниженні (чи росту) ціни  на  1%  попит підвищиться (чи упаде) менш чим на 1%.

    Маршалл у  дослідженні еластичності попиту відзначив два важливих моменти:

    „ по-перше, нееластичний   характер  попиту  на  товари, що задовольняють найбільш насущні потреби  населення,  і попиту на окремі предмети розкоші, що купуються найбагатшими прошарками населення на незначну частину свого доходу;

    „ по-друге, історичний характер категорії еластичності попиту (оскільки включення споживання якого-небудь товару в коло найбільш  насущних потреб населення може перетворити попит на нього з еластичного в нееластичний)” [30].

    У рамках визначення ціни тільки співвідношенням попиту  та пропозиції Альфред Маршалл досить оригінально включив у цю систему витрат виробництва (насамперед  граничні витрати, тобто витрати на виробництво останньої одиниці того чи іншого товару,  що визначають  мінімальну  ціну, яка задовольняє  виробника,  тобто  так називану ціну пропозиції).

    Маршалл відзначив, що ціна пропозиції визначеної фірми безпосередньо залежить від  грошових витрат  тільки  при тій  умові,  якщо  витрати  виробництва  одиниці продукції залишаються  незмінними  при  різних  обсягах   виробництва (тобто по його термінології, якщо для даного випадку здійснюється так називаний закон постійної віддачі). „Якщо взяти деякі товари,  що  практично цілком піддані чинності закону постійної віддачі, - указав Маршалл, - тобто  середні витрати  на  їхнє  виробництво знаходяться приблизно на однаковому рівні незалежно від того,   чи  виробляються вона в малих чи великих кількостях. У цьому випадку нормальний рівень, навколо якого коливається ринкова ціна,  і складе зазначені визначені і фіксовані (грошові) витрати виробництва” [30].

    Однак для більшості виробництв існують  інші  закономірності.  В одних  випадках витрати виробництва одиниці  продукції з ростом обсягу виробництва  знижуються  (діє так називаний  закон зростаючої віддачі), в інші витрати виробництва одиниці продукції з ростом обсягу  виробництва зростають (діє так називаний закон падаючої віддачі).

        В обох випадках ціна пропозиції  відповідних  фірм визначається  вже не середніми витратами  виробництва,  а кількістю виробленої  продукції (точніше, витратами виробництва,  скоректованими  на зміну обсягу виробництва, тобто граничними витратами виробництва). У виробництвах, де панує закон зростаючої віддачі, зі збільшенням обсягу зробленої продукції  в  зв'язку  зі  зниженням граничних  витрат знижується і ціна пропозиції;  у виробництвах, де діє закон падаючої віддачі, з ростом обсягу продукції ростуть і граничні витрати виробництва, що веде відповідно до росту ціни  пропозиції.  Співвідношення попиту та пропозиції,  впливаючи на обсяг продукції, що надходить на ринок, тим самим впливає на граничні і відповідно на середні витрати, що у свою чергу впливають на пропозицію даної фірми.

         Залежність витрат  виробництва   від обсягу продукції обумовлюється,  насамперед, технічними можливостями  виробництв. 
 

     2.2.2 Економічна теорія  добробуту А. Пігу 

     Вагомий внесок у розвиток неокласичних ідей здійснив учень і послідовник  Альфреда Маршалла, представник Кембриджської  школи неокласики Артур Пігу (1877—1959). Основні ідеї вченого знайшли  відображення у праці "Економічна теорія добробуту" (1932), яка започаткувала новий напрям економічних досліджень та перші спроби теоретичного обґрунтування економічних функцій держави.

     Розмірковуючи над проблематикою економічних  досліджень, вчений робив наголос  на реалістичності економічної науки, сфера інтересів якої має визначатись практичними завданнями. На думку А. Пігу, "Початком економічної науки має бути не пристрасть до знання, а громадський ентузіазм, який постає проти убозтва брудних вулиць і безрадісності понівечених життів". Відтак мету власного дослідження вчений вбачав у тому, щоб "знайти зручний практичний інструментарій для забезпечення добробуту, іншими словами, розробити такі заходи, які, ґрунтуючись на пропозиціях економістів, може приймати державний діяч". З огляду на це А. Пігу обґрунтував поняття економічного добробуту та найважливіші його фактори. Стверджуючи, що категорія суспільного добробуту "відображає елементи нашої свідомості" і може бути описана термінами "більше-менше," вчений свідомо обмежив власне дослідження "рамками тієї сфери суспільного добробуту, в якій можна прямо або побічно застосувати шкалу виміру з допомогою грошей". Цю сферу суспільного добробуту вчений назвав економічним добробутом.

     Стверджуючи, що немає чіткої межі між економічним і неекономічним добробутом, А. Пігу звертав увагу на те, що "економічний добробут не слугує барометром або показником добробуту в цілому", оскільки "добробут часто змінюється, тоді як економічний добробут залишається на попередньому рівні; і при цьому зміни економічного добробуту рідко відповідають таким самим змінам добробуту в цілому". Відтак вчений наголошував на тому, що поняття індивідуального добробуту не зводиться до його економічного аспекту і включає такі показники якості життя, як умови довкілля, умови праці та відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо.

     Найважливішим показником економічного добробуту, його "двійником" А. Пігу вважав національний дивіденд — "...ту частку матеріального  доходу суспільства (включаючи, певна річ, дохід, який надходить з-за кордону), яка може бути виражена у грошах" [37]. Тим самим економічний добробут вчений визначав через національний дохід — величину, яка залишається після вирахування із річного потоку товарів і послуг кінцевого споживання затрат на відшкодування витрачених капітальних благ.

     Економічний добробут суспільства вчений обумовлював:

     - розміром національного дивіденду;

     - способом розподілу його між  членами суспільства.

     Здійснив  дослідження проблеми узгодження економічних інтересів окремих індивідів, фірм та суспільства в цілому в контексті відносин розподілу. Розмірковуючи над проблемами економічного добробуту, А. Пігу розрізняв добробут окремих осіб, соціальних груп та суспільства в цілому. У зв'язку з цим вчений виділив:

     - суспільний чистий продукт як "сукупний приріст національного дивіденду";

     - приватний чистий продукт, як "приріст благ, які можна продати, а також приріст доходів того індивіда, який забезпечує капіталовкладення".

     Вихідною  у його теоретичній побудові була думка, що вільна конкуренція не забезпечує урівноваження приватного та суспільного чистих продуктів і автоматичного узгодження інтересів суспільства та приватних осіб.

     Таким чином, на відміну від своїх попередників А. Пігу аналізував не статичну ринкову рівновагу, а відхилення від неї. Порушення досконалого ринкового механізму, викликані розбіжностями приватних і суспільних інтересів, вчений пов'язував:

     Стверджуючи, що приватна підприємницька діяльність, яка забезпечує відповідний чистий продукт, може приносити суспільству як вигоди, так і втрати, вчений започаткував сучасну теорію зовнішніх ефектів (екстер-налій). Він виокремив:

     Позитивні зовнішні ефекти, за яких "граничний  приватний чистий продукт менший за відповідний суспільний продукту з тієї причини, що побічні послуги отримує деяка третя сторона, якій технічно важко оплатити ці послуги". На думку дослідника, прикладами позитивних екстерналій можуть бути випадки, коли:

     "послугами  зручно розташованого маяка в  основному користуються судна,  яких неможливо примусити якимось чином оплачувати ці послуги";

     "йдеться  про інвестування засобів у  облаштування приватних міських  парків; хоча публіка до них  не допускається, завдяки зелені  повітря на околицях парків  стає чистішим";

     "інвестування  ресурсів у будівництво доріг або приватних шляхів, завдяки якому підвищуються ціни на земельні ділянки, розташовані поряд...";

     "вкладення  коштів у лісопосадки, ...установку  ліхтарів біля дверей приватних  будинків... інвестування ресурсів, які спрямовуються на очищення  викидів із заводських труб...";

     "вкладення  ресурсів у вирішення фундаментальних  наукових проблем, без яких  нерідко неможливі відкриття  величезної практичної значимості, а також у впровадження винаходів  і удосконалень промислових процесів" [37].

     Негативні зовнішні ефекти, за яких "...граничний приватний чистий продукт перевищує суспільний чистий продукт". На думку вченого, про побічні некомпенсовані збитки для третіх осіб можна говорити за умов, коли, наприклад:

     "одна  людина зайнята тим, що випускає  кролів, які спустошують рослинність в угіддях, які належать іншій особі";

     "коли  власник ділянки, розташованої  у житловому кварталі, будує там  фабрику, руйнуючи тим самим  красу пейзажу, коли він зводить  на своїй ділянці будівлю, яка  затіняє розташовані поряд будинки  або... не залишає людям місця для відпочинку, що шкодить їхньому здоров'ю і зменшує продуктивність їх праці".

     Обґрунтував необхідність доповнення економічної  політики "laissez faire" державним, регулюванням економічного життя.

     Стверджуючи, що за умов вільної конкуренції існують обставини, які перешкоджають автоматичному досягненню оптимуму, А. Пігу звертав увагу на те, що у випадках, коли приватні підприємства виявляються залишеними самі на себе, розподіл ресурсів (навіть за умов вільної конкуренції) стає найменш сприятливим (із усіх можливих) способом з погляду впливу на національний дивіденд. Відтак вчений робив висновок про необхіднії доповнення політики "laissez faire" державним регулюванням економічного життя, зазначаючи, що "навіть Адам Сміт не усвідомлював повністю, наскільки "Система Природної Свободи" потребує утвердження правомочное й охорони з допомогою спеціальних законів з тим, щоб вона могла забезпечити найбільш продуктивне використання ресурсів країни".