Планування та прогнозування на підприємстві

•  коефіцієнт варіації визначається як відношення середньоквадратичного відхилення планового відвантаження до прогнозного попиту;

• коефіцієнт виконання договірних зобов'язань проводиться в розрізі продукції й окремих договорів;

• коефіцієнт використання виробничої потужності;

• середньорічне вироблення продукції;

• питома вага нової продукції[11].

     Показники, що характеризують ефективність використання матеріальних ресурсів:

•     коефіцієнт забезпеченості за планом;

•     коефіцієнт рівномірності поставок матеріалів;

•     матеріалоємність продукції й матеріаловіддача;

•     питома вага матеріальних витрат.

     Якісне  планування програми виробництва прямо  залежить від прогнозування потреб і узгодження їх з можливостями підприємства й безпосередньо впливає на складання  операційних і фінансових бюджетів, і в

першу чергу на формування бюджету продажів[7].                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       

     Відповідно  на підставі виробничої програми повинні  бути сформовані (або скоректовані) інші розділи комплексного плану підприємства (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Взаємозв'язок виробничої програми з іншими планами 

     2.1. Розробка виробничої програми  підприємства

     Виробнича програма базується на інформації про  потреби в продукції фірми, платоспроможному попиті юридичних і фізичних осіб. У цей час рівень задоволення потреб суспільства й населення по багатьом товарам і послугам досить низок. Однак платоспроможний попит істотно відстає навіть від можливого для даного етапу розвитку обсягу їхнього виробництва. Таке положення обумовлене нераціональною структурою суспільного відтворення, незбалансованістю економіки.

     Керівництво фірми повинне прагнути одержати вичерпну інформацію про обсяги продажів, забезпечених платоспроможним попитом споживачів її товарів і послуг. Для виробництва варто відбирати продукцію, що відповідає вимогам повної самооплатності й самофінансування, тобто дозволяє здійснювати розширене відтворення за рахунок прибутку від продаж. Потрібно розрахувати мінімально необхідний рівень рентабельності виробництва, що припускає таку величину прибутку, що залишається в розпорядженні фірми, що була б достатньою.

     Вивчення  ринку повинне завершитися вибором  споживачів, яким передбачається реалізувати  продукцію. Бажано, щоб домовленості зі споживачами були документально оформлені - підписані договори або, принаймні, протоколи намірів, у яких були б визначені терміни та умови поставок, порядок обліку індексації цін і розрахунків.

     На  цьому етапі планування варто  враховувати ступінь ризику, доцільність диверсифікованості виробництва й резервування частини потужностей для можливості маневру у випадку зміни кон'юнктури ринку[9].

     Розробка  виробничої програми підприємства укладається  в:

     1. Розрахунок потреби в ресурсах, що вимагаються для виконання виробничої програми

          2. Планування доходів і видатків 

     3. Планування собівартості, прибутку, рентабельності.

     * Важливе місце повинне бути  відведене вдосконалюванню нормативної  бази планування. Аналіз показує,  що на багатьох підприємствах остання не перетерпіла істотних змін. Тим часом “старі” нормативи розроблялися в принципово іншій ситуації.

     Основними її особливостями були неринкові  критерії функціонування й розвитку; стійкі величини оборотних коштів, якими підприємства наділялися за рахунок держави; не порівнянні з нинішніми темпи інфляції. Підприємства були зацікавлені в зайвих трудових і матеріальних ресурсах, перед ними ставилося завдання максимальної (не оптимальної) завантаження потужностей.

     Зміна ситуації визначило коректування нормативної бази. Так, нормативи використання робочої сили повинні бути орієнтовані на рятування від резервів, пов'язаних з напрямком персоналу для виконання невластивих функцій (шефська допомога селу, суспільні роботи з вимог місцевої влади й ін.).

     Нормативи використання виробничих потужностей, навпаки, повинні враховувати потребу  в додаткових резервах для маневрування, пристосування до мінливої ринкової ситуації.

     * Планування доходів і видатків

     Одна  з найважливіших функцій керування  фірмою - організація руху грошових і матеріальних потоків. Керівник повинен прагнути забезпечити, з одного боку, максимум надходжень коштів в одиницю часу; з іншого боку - найбільш ефективне залучення наявних коштів. Між їхнім надходженням і витратою потрібно підтримувати стійкий динамічний баланс. Ця проблема здобуває особливу актуальність в умовах високих темпів інфляції, при яких затримки в надходженні коштів ведуть до їхнього швидкого знецінювання, а необґрунтоване використання - до падіння прибутковості бізнесу.

     Отже, керування рухом коштів повинне базуватися на плановому балансі прибутків і видатків фірми, системі мер, спрямованих на його виконання. Баланс варто розробляти на рік, квартал, місяць, а в умовах високих темпів інфляції - на декаду або тиждень, для того, щоб підвищити обґрунтованість оперативного впливу на ці процеси.

     Необхідно, щоб контроль за розробкою й реалізацією  плану здійснював перший керівник фірми. Це пов'язане із пріоритетом проблеми керування грошовими потоками й  із протиріччями інтересів керівників більше низького рангу.

     Зупинимося  докладніше на тому, як формуються дохідна  й витратна частини балансу.

     Доходи. Основними джерелами доходів  фірми є надходження:

• від реалізації продукції й авансів на їхнє виробництво;

• від дебіторів;

• від реалізації запасів товарно-матеріальних цінностей;

• кредитних коштів;

• інші (доходи від цінних паперів, повернення раніше наданих іншим фірмам кредитів і підзвітних сум, доходи від соціальної сфери, здачі в оренду приміщень, устаткування й т.д.).

     Так, для того щоб запланувати надходження від реалізації продукції, потрібно з виробничої програми визначити строки виготовлення продукції й розрахувати, скільки часу знадобиться для її реалізації (до надходження грошей на розрахунковий рахунок фірми). При цьому використовуються договори на поставку продукції, графік поставок для виробів, що випускаються по державному замовленню, а також інша документація, що підтверджує взаємні зобов'язання сторін по виробництву й реалізації товарів і послуг.

     Надходження авансів на виробництво продукції плануються виходячи із зобов'язань споживачів, як по сумах, так і по терміну їхнього перерахування. Це джерело фінансування придбав особливу актуальність в умовах гострого недоліку у виробника оборотних коштів і масових неплатежів. Тому в договорах на поставку обов'язково потрібно передбачати авансові платежі, розміри яких залежать від тривалості виробничого циклу. Багато товаровиробників, продукція яких користується стійким підвищеним попитом, практикують її повну передоплату.

     Ті  споживачі, які не розрахувалися у встановлений термін, переходять у розряд дебіторів. З ними повинна постійно вестися робота: потрібен безперервний облік дебіторської заборгованості, регулярно нагадувати їм про борг, попереджати про включення механізму штрафних санкцій, звертатися в арбітраж і контролювати виконання його рішень.

     Ринкова кон'юнктура диктує необхідність частого  відновлення продукції, розширення її номенклатури. Даний процес супроводжується  появою нових основних фондів (устаткування, площ і т.д.) і відмовою від використання частини старих. Крім того, у фірмі практично завжди є зайві запаси сировини, матеріалів, що рідше комплектують виробів. Тому повинні бути налагоджені облік запасів будь-яких товарно-матеріальних цінностей і система реалізації їхніх надлишків.

     Витрати. Основними напрямками витрат фірми  є:

• оплата праці, включаючи нарахування на заробітну плату;

• витрати на сировину й матеріали;

• витрати на енергоносії;

• витрати на ремонт і втримування встаткування;

• витрати на ремонт і втримування будинків, споруджень;

• витрати на утримання соціальної сфери;

• поштово-телеграфні витрати;

• телефонний, телетайпний зв'язок;

• відрядні витрати;

• невиробничі витрати;

• кредити, виділені фірмою;

• кредиторська заборгованість;

• податки й збори;

• виплата отриманих кредитів і відсотків по них;

• виплата дивідендів, відсотків по інших цінних паперах;

• придбання цінних паперів;

• витрати на НІОКР, розвиток фірми.

     Практика  свідчить про те, що фірми постійно випробовують недолік коштів. Звідси потреба у визначенні пріоритетів у витраті. Основним пріоритетом служить максимізація прибутку на тривалому тимчасовому проміжку. Це значить, що вкладення коштів повинні здійснюватися в першу чергу в те, що забезпечить їхній швидкий оборот і високу прибутковість.

     В останні роки підприємства майже не направляють кошти на розвиток, різко знизили витрати на соціальну сферу, повсюдно затримується виплата заробітної плати, мають місце взаємні неплатежі. Звичайно, основною причиною такого положення є різкий спад виробництва, однак не викликає сумнівів і те, що можливості раціоналізації грошових потоків далеко не вичерпані.

     На  вибір черговості напрямків використання коштів великий вплив роблять  різні нормативно-правові акти. Так, у Кодексі законів про працю  передбачається виплата заробітної плати двічі на місяць, а в колективних договорах профспілок з адміністрацією ця вимога часто не відбита. От одна із причин хронічної заборгованості по заробітній платі.

     Об'єктивно  в чинність своїх інтересів фірма  повинна прагнути в першу чергу виплачувати ті борги, які швидше зростають (відомо, наприклад, що ставка відсотка за прострочені кредити істотно перевищує звичайну). 
 
 

     * Планування собівартості, прибутку, рентабельності

     Найважливішою особливістю планування собівартості продукції в умовах ринку є необхідність її оптимізації на відміну від прагнення до мінімуму витрат, що простежувалося в директивно-плановій системі. Критерієм оптимізації виступає максимум прибутку на одиницю витрат у довгостроковій перспективі.

     Із  цього треба, що собівартість продукції необов'язково повинна постійно знижуватися. В умовах стійкого або попиту, що підвищується, на продукцію фірми, що супроводжуються різким збільшенням обсягів її виробництва, виправдано піти на ріст витрат, якщо це веде до нарощування маси прибутку. Для того щоб у всією повнотою використовувати вигідність сформованої ринкової кон'юнктури, виграти час у конкурентній боротьбі, може виявитися доцільним організувати понаднормові роботи, другу й третю зміни (що, природно, обумовить ріст питомих витрат на робочу силу), максимально, а не оптимально, завантажувати встаткування.

     У ринковій економіці (особливо при переході до ринку) мають місце істотні  коливання обсягів виробництва  продукції й, як слідство, зміни частки накладних видатків у собівартості. Це обставина теж підштовхує до прийняття нетрадиційних рішень у частині прибутковості, рентабельності виробництва. При повсюдному спаді виробництва й істотному недозавантаженню потужностей роль таких рішень дуже велика.

     Багато  керівників в умовах спаду намагаються поправити справа твердим режимом економії, зниженням витрат на виробництво. Тим часом вихід найчастіше не в цьому, а в нарощуванні обсягів за рахунок освоєння нових видів товарів і послуг, які на першому етапі нерідко виявляються збитковими. У міру росту завантаження виробничого апарата збитковість буде зменшуватися, а, починаючи з певного рівня завантаження, їхнє виготовлення стає рентабельним.