Підвищення конкурентоспороможності підприємства

     По-друге, переваги високого порядку звичайно можливі за умови довгострокових та інтенсивних капіталовкладень у  виробничі потужності, у спеціалізоване навчання персоналу, у проведення НДДКР  або в маркетинг.

     М. Поттер розробив теорію переваг в  конкуренції, виділивши два основних їх джерела: диференціація (маркетингу) - це конкурентна перевага в товарах  і послугах, які краще задовольняють  потреби споживачів, чим товари конкурентів. Перевага у витратах - це конкурентна  перевага завдяки нижчим виробничим і маркетинговим витратам, ніж  витрати конкурентів, що дозволяє підприємству понизити ціни або використовувати  економію на рекламу і розподіл.

     Переваги  на основі лише рівня витрат, як правило, не такі стійкі, як на основі диференціації. Одна з причин цього полягає в  тому, що будь-яке нове джерело зниження витрат, яке би просте воно не було б, може разом позбавити фірму переваги в галузі витрат. Так, якщо робоча сила дешева, можна обійти фірму з набагато вищою продуктивністю праці, у той  час як у випадку з диференціацією, щоб обійти конкурента, потрібно, як правило, пропонувати такий самий  набір товарів, якщо не більший. Крім того, переваги на основі тільки витрат більш уразливі ще й тому, що поява  нових товарів або інші форми  диференціації можуть знищити перевагу, отриману при виробництві старих товарів.

     Поєднання переваг у маркетингу або витратах на ринку в цілому або в його сегменті обумовлює три варіанти досягнення переваг в конкуренції (мал. 1.3):

     перевага  в маркетингу на ринку в цілому;

     перевага  у витратах на ринку в цілому;

     перевага  в ніші, заснована або на лідерстві  в маркетингу, або на лідерстві  у витратах. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Мал. 1.3 Три шляхи для досягнення конкурентної переваги

     Переваги  в маркетингу слід домагатися, якщо виробник може задовольнити потребу  ринку. Така перевага можлива, коли товар  з'являється вперше, а конкурентів  на ринку ще немає. Перевагу у витратах можна досягти на давно функціонуючих  ринках, де продажі стабільні або  скорочуються. У цих умовах на ринку  пропонується небагато товарів, тому найбільш ефективний спосіб забезпечити собі перевагу на ринку в цілому - це зниження витрат і використання додаткових прибутків  або для зниження ціни, або для  збільшення рекламних витрат. Стратегія ринкової ніші підходить для невеликого підприємства, яке намагається співіснувати з гігантами [10, с. 56].

     Інша складова конкурентної переваги — кількість наявних у фірм явних джерел конкурентної переваги. Якщо фірма опирається тільки на яку-небудь одну перевагу (скажімо, менш дорогу конструкцію або доступ до дешевшої сировини), конкуренти постараються позбавити її цієї переваги або знайти спосіб обійти її, вигадавши на чому-небудь іншому. Фірми, що втримують лідерство довгі роки, прагнуть забезпечити собі якнайбільше переваг в усіх ланках ланцюжка цінності [35, с. 61].

     Третя й найважливіша причина збереження конкурентної переваги — постійна модернізація виробництва й інших  видів діяльності. Якщо лідер, досягши  переваги, буде почивати на лаврах, практично  будь-яку перевагу згодом скопіюють  конкуренти. Якщо хочеш зберегти перевагу, не можна стояти на місці: фірма повинна  створювати нові переваги, щонайменше, з такою самою швидкістю, з  якою конкуренти можуть копіювати наявні.

     Головне завдання — невпинно поліпшувати  показники фірми, щоб підсилити  наявні переваги, наприклад, більш ефективно  експлуатувати виробничі потужності або організувати більш гнучке обслуговування клієнтів. Тоді конкурентам буде ще сутужніше обійти її, адже для цього  їм буде потрібно терміново поліпшувати  власні показники, на що в них може просто не вистачити сил [41, с. 18].

     Проте, в остаточному підсумку, для того щоб утримати конкурентну перевагу, необхідно розширювати набір  її джерел і удосконалювати їх, переходити до переваг вищого порядку, які довше  зберігаються [45, с. 11]. 

     1.2 Теоретичний аналіз законодавчої бази про конкурентоспоможність в Україні 

  З отриманням незалежності для Україні дуже актуальним є створення правової бази для забезпечення переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки. На цьому етапі відбуваються глибокі зміни у всіх сферах економічного життя. Важливу роль тут відіграють створення законів про власність, приватизаційні папери, банки, фінансову та кредитно-грошову систему, національну валюту, податки, про підприємницьку діяльність тощо. Але найвагомішою частиною змін є саме перехід до нового типу макроекономічного регулювання, що передбачає формування ринкового механізму та конкурентного середовища, лібералізацію і глобалізацію ринків економічних благ. Результатом цих економічних процесів є виникнення та посилення змагальності і суперництва між діловими одиницями як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

  Проведення  економічної політики, спрямованої на формування конкурентних відносин, є необхідною умовою виникнення ринкового середовища та підтримання економічного зростання. Країна, яка має конкурентні переваги завдяки об’єктивним чинникам, з перебігом часу ризикує їх втратити, якщо економічна політика не стимулює змагальність ділових одиниць, які є фундаментом структури національної економіки. Економічний поступ країни та добробут її громадян безпосередньо залежать від ефективності функціонування сектору підприємств. Тому економічні реформи, передовсім, потрібно скеровувати на посилення стійкості ділових одиниць, бо у ринковій системі конкуренція стає дедалі жорсткішою. У цих умовах головним завданням цих одиниць є не просто виробництво, а й ефективна робота та динамічний розвиток. Недосконала законодавча база та слабкий інструментарій макроекономічної політики в Україні індукують недостатні стимули до створення нових підприємств та підвищення рівня конкурентоспроможності уже наявних ділових одиниць.

  Сучасний  етап ринкової трансформації економіки  України характеризується погіршенням фінансового стану багатьох ділових одиниць, знижується рівень їх внутрішньої конкурентоспроможності в умовах зростання відкритості вітчизняної економіки. Тому існує потреба подальшого дослідження процесу впливу макроекономічного середовища на ефективність діяльності підприємств.

     Отже, недосконала нормативна база підприємницької діяльності є важливим деструктивним чинником конкурентоспроможності вітчизняних підприємств. Існує декілька аспектів проблеми підвищення конкурентоспроможності: технічний, організаційний, економічний, соціальний, психологічний, юридичний (правовий), комерційний. І хоч всі вони складають єдину систему забезпечення конкурентоспроможності продукції, є відповідна черга у вирішенні питань кожного з аспектів з урахуванням їх «вагомості»:

     1) цінова політика щодо конкурентоспроможності продукції;

     2) інвестиційна політика держави  щодо випуску конкурентоспроможної  продукції;

     3) оподаткування підприємств, які випускають конкурентоспроможну продукцію;

     4) кредитна політика держави і  банківських структур щодо підприємств, які випускають конкурентоспроможну експортну продукцію, і щодо самої конкурентоспроможної продукції (розробка, освоєння, виробництво);

     5) регулювання імпорту продукції;

     6) регулювання фінансового обліку;

     7) антимонопольна політика.

     Цінова політика у сфері забезпечення конкурентоспроможності продукції повинна грунтуватися на принципах державного регулювання цін на окремі види продукції, наприклад, заборона демпінгових цін, обмеження монопольних, державних, прейскурантних і деяких інших ринкових цін.

     Інвестиційна  політика держави щодо випуску конкурентоспроможної продукції повинна будуватися на підставі першочергового інвестування перспективних технологій та виробів, цільових програм з їх розробки та впровадження.

     Оподаткування як засіб створення конкурентоспроможної продукції повинно носити сприятливий  характер для підприємницьких структур, що випускають конкурентоспроможну продукцію або впроваджують новітні технології.

     Кредитна  політика має носити пільговий характер щодо умов і строків кредитування тих підприємств, які опановують технологію випуску і виробляють конкурентоспроможну продукцію.

     Регулювання імпорту продукції з метою  захисту вітчизняного виробника  пропонує проведення протекціоністських або обмежувальних заходів відносно продукції, яка імпортується в Україну.

     Регламентація фінансового обліку повинна здійснюватися за допомогою регулювання складу витрат фінансових результатів підприємств, які випускають конкурентоспроможну продукцію, впроваджуючи новітні розробки системи бухгалтерського та управлінського обліку.

     Антимонопольна  політика держави для забезпечення 
конкурентоспроможності продукції може бути побудована на прикладі держав з розвинутою ринковою економікою з урахуванням особливостей розвитку народного господарства України та його стану у перехідний період.

      Насправді, що не найбільшою перепоною на шляху до створення здорової конкурентоспроможності є монополізація. У нашій країні, промисловості якої  в  спадщину  від командно-адміністративної системи колишнього СРСР  дістався  цілий  комплекс гігантів-монополістів,  особливо  важливої  стає  проблема   демонополізації економіки і недопущення посилення ролі вже чинних  на  ринку  монополій.   В Україні процес створення  державного  контролю  по  недопущенню  несумлінної конкуренції фактично почався з нуля, тому що присутня в ще зовсім  нещодавно в  керуванні  економікою  командно-адміністративна  система  по  своїй  суті виключала наявність вільної конкуренції в господарській діяльності. Тому  на данному етапі величезне значення має створення й  удосконалення  законодавчої бази  з  приводу  регулювання  монополістичних   процесів   і   конкуренції, розуміння населенням України необхідності економічних реформ у данній сфері.

     Взагалі, монопольний стан — це панування підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Згідно із Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" монопольним визнається становите того підприємця, чия частка на ринку певного товару перевищує 35 %. Монополії здатні регулювати загальний обсяг пропозиції, тобто штучно обмежувати його і тим самим отримувати за продукцію вищі ціни, а дуже часто і стійкий економічний прибуток. Ціни і прибутки, які перевищують конкурентні, суперечать інтересам споживачів. Монополісти не підвладні волі суспільства, на відміну від конкуруючих фірм.

     Суверенітет виробника настільки підміняє суверенітет  споживача, що монополія ліквідує конкуренцію. Як наслідок, ресурси розподіляються в інтересах монопольних продавців, мета яких — високі прибутки, а не задоволення потреб суспільства загалом. Тобто монополія породжує нераціональний розподіл економічних ресурсів.

     Дослідження монополізму в економіці України  показує, що зараз йому притаманні певні особливості, які виявляються передусім у багаторівневому характері монополізації. Можна визначити три шари цього явища: монополізм власності (загальне одержавлення економіки), монополізм управління (наявність вертикальних адміністративних систем) і технологічний монополізм. Крім цього, існує проблема монополізації інформації як джерела влади. Слід враховувати регіональні бар'єри (монополізація регіональних ринків), нарешті, елементарну, але масову змову продавців на споживчому ринку і ринку ресурсів.

     1.3 Особливості конкурентних відносин в Україні

     Поточне положення українських підприємств  дуже складне (величезне недовантаження потужностей, масові збитки, надлишки персоналу порівняно з упалим обсягом виробництва й т.д.). Крім того, вони ще належно не освоїли  ринкової стратегії.

     Реакція великих підприємств на становлення  ринку може бути трьох типів [4, с. 23]:

1. Використання монополістичних переваг. Цей тип поведінки на початкових етапах проведення реформ випробували майже всі великі підприємства. Надалі здійснювати його виявилися здатними лише деякі підприємства, що не мають ні національних, ні іноземних конкурентів і випускають важливу для економіки продукцію.
2. Пасивна втрата ринкових позицій під ударами конкурентів (головним чином іноземних) і кон'юнктури, що погіршилася. Така поведінка властива багатьом підприємствам машинобудування, легкій і військовій промисловості. Проблеми у цих галузях підприємств настільки великі, що вони не бачать реального виходу зі сформованої ситуації. Звідси випливає деморалізація керівництва і, як наслідок — його пасивність. Деморалізацію значної частини керівництва великих радянських підприємств об'єктивно можна зрозуміти: занадто малі шанси на успіх. Щоб не робив завод — виробник вітчизняних телевізорів, миттєво зрівнятися за конкурентоспроможністю з Імпортною продукцією йому не вдасться. Навряд чи конверсія забезпечить беззбиткове існування більшості колишніх військових заводів. Без зміни макроекономічної ситуації в країні подолання індукованої неконкурентоспроможності значною частиною підприємств малоймовірне. Реорганізація діяльності в напрямі вироблення ефективної силової стратегії. У цей час цим шляхом іде меншість найбільш сильних підприємств машинобудування, хімії, а також частина з підприємств чорної металургії й енергетичного комплексу, що перебувають у більш сприятливих умовах. Напрями адаптації до нових умов ринку в цієї групи підприємств є: різка активізація рекламної, збутової й маркетингової діяльності; перебудова системи керування (створення рекламних і посилення юридичних та фінансових підрозділів); оптимізація інвестиційного процесу (деінвестиції й перепрофілювання наявних потужностей).
3. Ситуація на спеціалізованих українських підприємствах виробничої сфери в основному тотожна описаній нами стосовно великих підприємств. Серед них можна виділити ті самі три групи підприємств (монополісти, невдачливі екс-монополісти, підприємства, які активно адаптуються).