Підвищення конкурентоспороможності підприємства

     За  визначенням А. Селезньова, "конкурентоспроможність регіону - це обумовлене економічними, соціальними, політичними та іншими факторами становище регіону  та його окремих товаровиробників на внутрішньому та зовнішньому ринках, що відображається через показники (індикатори), що адекватно характеризують його становище та динаміку розвитку" [19, c. 30]. Конкурентоспроможність регіону - продуктивність використання регіональних ресурсів, і в першу чергу, робочої  сили та капіталу, по відношенню до інших  регіонів, що є результатом зростання  валового регіонального продукту, а  також його динамікою [24, c. 22].

     За  методикою Світового Банку, конкурентні  переваги регіону можна оцінити  за чотирма основними показниками  в розрахунку на душу населення: за розміром валового регіонального продукту, за величиною основних фондів, природних  та людських ресурсів. Висока конкурентоспроможність регіону дозволяє залучати великі інвестиції на його розвиток та гарантує отримання  прибутків для інвесторів. Конкурентоспроможність регіону може визначатись також  вигідним географічним розташуванням  регіону, наявністю необхідних природних  ресурсів, дешевої та кваліфікованої робочої сили, розвинутою інфраструктурою, ринком збуту продукції.

     Для оцінки інвестиційної привабливості  регіону можна використовувати  модель "національного ромбу", запропоновану М. Портером для країни [17, c. 93]. Роль регіону можна проаналізувати за чотирма взаємопов'язаними напрямами (детермінантами), що утворюють "регіональний ромб": параметри факторів (природні ресурси, кваліфіковані кадри, капітал, інфраструктура); рівень попиту (рівень доходу, еластичність попиту, вимоги споживачів до якості продукції тощо); суміжні  та допоміжні галузі (забезпечення підприємства необхідними ресурсами, комплектуючими, інформацією, банківськими та іншими послугами тощо); стратегії  підприємств, їх структура та суперництво (створюють конкурентне середовище та розвивають конкурентні переваги).

     Обґрунтування поняття конкурентоспроможності продукції  підприємства, галузі та регіону дає  підстави його поширення на країну-реципієнта. У контексті глобалізації економічних  процесів поняття "конкурентоспроможність країни" згадується дедалі частіше, особливо коли мова йде про конкурентні  позиції на різних ринках збуту чи придбання продукції, залучення  іноземних інвестицій, реалізацію міждержавних проектів. Однак, єдиного тлумачення цього поняття ще немає.

     Найбільше уваги характеристиці конкурентоспроможності країни приділив М. Портер. Він відзначає, що деякі економісти розуміють цей  термін як макроекономічне явище, що визначається такими перемінними, як курс валют, відсотковими ставками та бюджетним  дефіцитом. Однак, багатьом країнам  вдавалось швидкими темпами підняти  рівень життя, незважаючи на бюджетний  дефіцит (Японія, Італія), падіння курсу  національної валюти (Німеччина, Швейцарія) та високі відсоткові ставки (Італія та Корея) [17, c. 21].

     Нерідко стверджують, що конкурентоспроможність забезпечується великою кількістю  дешевої робочої сили. Але такі країни, як Німеччина та Швеція процвітають, не дивлячись на високий рівень заробітної плати, в той час як країни Східної  Європи з дуже дешевою робочою  силою не спроможні привабити  іноземного інвестора в необхідній мірі.

     Ще  одна точка зору: конкурентоспроможність країни визначається великою кількістю  природних ресурсів. Хоча всі знають, якого успіху досягли Німеччина, Гонконг, Швейцарія - країни з незначними природними ресурсами. Водночас країни з дуже великими запасами природних  ресурсів, такі, як Азербайджан, Росія, Казахстан знаходяться на останніх місцях у рейтингу економічної свободи [6, c. 32].

     Окремі  дослідники зазначають, що на конкурентоспроможність країн впливає політика, яка проводиться  її урядами. Згідно з цією точкою зору, успіх на світовому ринку забезпечує цільовий підхід, протекціонізм, заохочення експорту та субсидіювання. Однак при ширшому підході, життєво важлива роль уряду в питанні конкурентоспроможності не підтверджується. Наприклад, політику італійського уряду по відношенню до індустрії у післявоєнні роки економісти вважають неефективною; однак у зростанні частки світового експорту в той час, у покращенні рівня життя Італія поступається хіба що тільки Японії [18, с. 22].

     Наведені  підходи до визначення конкурентоспроможності країни не можуть вважатись повністю задовільними, так як ні один з них  не роз'яснює достатньо вичерпно, що саме визначає успіх або невдачу  держави у міжнародній конкуренції.

     Міжнародний інститут менеджменту (Швейцарія) сформулював  сутність конкурентоспроможності на рівні  національної економіки у вигляді  так званих "золотих правил" [2, c. 6]: стабільне та передбачуване  законодавство; гнучка структура економіки; інвестиції у традиційні та технологічні інфраструктури; стимулювання приватних  заощаджень та внутрішніх інвестицій; агресивність експорту та привабливість  внутрішнього ринку; якість, гнучкість  та прозорість управління та адміністрування; взаємозалежність заробітної плати, продуктивності праці та податків; скорочення розриву  між мінімальними та максимальними  доходами, зміцнення середнього класу; інвестиції в освіту та підвищення кваліфікації; баланс переваг глобалізації економіки та національних особливостей.

     Для характеристики конкурентоспроможності країни, у світовій практиці використовують багатофакторні векторні моделі, що охоплюють 380 показників. Вони згруповані у 8 агрегованих  факторів: внутрішній економічний потенціал, зовнішньоекономічні зв'язки, державне регулювання, кредитно-фінансова система, інфраструктура, система управління, науково-технічний потенціал та трудові ресурси [2, c. 6]. 

     Мал. 1.1 Загальна модель конкурентоспроможності

     Проведені дослідження дозволяють прийти до наступних  важливих висновків:

     Перший. Важливою умовою успішного залучення  іноземних інвестицій є формування системи інвестиційної конкурентоспроможності. При цьому, під інвестиційною  конкурентоспроможністю розуміється  здатність галузі сприймати великі інвестиційні вкладення, забезпечувати  їх окупність і трансформацію  у зростання виробництва, насичення  ринку ліквідною продукцією, розширення впливу інвестора на ринок і гарантування повернення вкладеного капіталу.

     Другий. Основними складовими категорії  конкурентоспроможності є суб'єкти, які включають виробників (інвесторів), споживачів (об'єктів інвестицій-реципієнтів) та об'єкти - предмет конкуренції, в  ролі якого виступає сама інвестиція. Така трьохгранна схема конкуренції (рис. 1), на наш погляд, є універсальною  моделлю процесу конкуренції, в  тому числі і в інвестиційній  сфері. Водночас необхідно зазначити, що виходячи з теоретичних основ  конкуренції, поняття конкурентоспроможності можна розглядати лише на однакових  рівнях суб'єктів чи об'єктів конкуренції. Так, можна констатувати, що існує  конкуренція між інвесторами  за право інвестувати в певний об'єкт, і тоді більш конкурентоспроможним буде той суб'єкт інвестування, що запропонує вигідніші умови для  об'єкта інвестування. Разом з тим, існує конкуренція між об'єктами інвестування за право отримати інвестиції від суб'єкта інвестиційної діяльності. При цьому, конкурентоспроможність об'єкта визначається більш привабливим поточним станом самого об'єкта та ефективністю умов інвестування, на які погодиться інвестор.

     Водночас, при аналізі конкурентоспроможності об'єкта інвестування перед суб'єктом  інвестування краще вжити термін "інвестиційна привабливість", що дозволить більш точно визначити  їх взаємозалежність, при якій більш  привабливий реципієнт стає об'єктом  інвестування з боку інвестора. Так  само об'єкт інвестування, що шукає  інвестора для додаткового фінансування, буде намагатися вибрати більш привабливого суб'єкта інвестування з точки зору визначення основних економічних умов, на які погодиться інвестор при майбутній  реалізації інвестиційного проекту.

     При цьому, оптимум інвестиційної привабливості  суб'єктів і об'єктів досягається  у випадку поєднання найбільш конкурентоспроможного інвестора (у  порівнянні з іншими інвесторами) з  найбільш конкурентоспроможним реципієнтом - країною, галуззю, регіоном, підприємством  чи окремим виробництвом (у порівнянні з іншими реципієнтами.)

     Третій. В основі оцінки конкурентоспроможності лежить метод порівняння конкретних параметрів конкурентного середовища з їх аналогами або критеріями. Причому таке порівняння має бути по всіх трьох складових моделі конкурентоспроможності: по виробниках, по споживачах, по предмету. Стосовно інвестиційної конкурентоспроможності, суть цього висновку полягає в  можливості порівняння і вибору інвестором реципієнтів; реципієнтами - інвесторів; разом інвесторами та реципієнтами - інвестицій. У більшості випадків, інвесторів цікавлять усі рівні  конкурентних переваг у звичному, зростаючому за масштабом, розташуванні: продукція, підприємство, галузь, регіон, країна (від конкретного до загального). В залежності від мети інвестора, пріоритети можуть змінюватися.

     Таким чином, дослідження показали, що конкурентоспроможність носить агрегований характер. Мається  на увазі, що нижчий рівень конкурентоспроможності є складовою вищого рівня і  тому всі рівні взаємопов'язані. Такий агрегований характер дозволяє іноземному інвестору оцінити в комплексі конкурентні переваги від продукції до усієї економіки країни, що дозволить йому прийняти вірне рішення щодо інвестування.

     Так, конкурентоспроможність підприємства залежить від конкурентних переваг  сукупності продукції, яку воно виробляє. Від рівня конкурентоспроможності підприємств, що виробляють однорідну  продукцію, залежить конкурентоспроможність галузі. У свою чергу, конкурентні  переваги підприємств дозволяють регіону, в якому вони працюють, вийти на необхідний рівень конкурентоспроможності. Комплексна конкурентоспроможність продукції, підприємств, галузі та регіону визначає загальну конкурентоспроможність країни. 

     Категорія «конкурентоспроможність підприємства»  тісно пов’язана з конкурентоспроможністю товару (мал. 1.2). Діалектичний взаємозв’язок та єдність цих понять полягає у тому, що конкурентоспроможність товару є як необхідною умовою міцних конкурентних позицій підприємства, так і одночасно виступає як наслідок високого рівня його конкурентоспроможності. Для виявлення характеру взаємозв'язку і особливостей досліджуваних категорій буде доцільним детальніше розглянути існуючі термінологічні підходи до визначення конкурентоспроможності продукції (товару).  Тож, конкурентоспроможність товару є «сукупністю якісних і вартісних характеристик товару, що забезпечує задоволення конкретної потреби покупця» [10, с. 46].  

Мал. 1.2 Модель аналізу конкурентоспроможності підприємств на підставі конкурентоспроможності продукції 
 

     Разом з тим конкурентоспроможність товару — це не тільки висока якість і технічний  рівень, це й уміле маневрування в ринковому просторі й у часі, а головне - максимальний облік вимог  і можливостей конкретних груп покупців. Причому об'єктивна оцінка всіх аспектів рівня конкурентоспроможності може бути вироблена тільки на основі критеріїв, якими оперує споживач, для якого  цей товар призначений. Причини  конкурентоспроможності товару необхідно  шукати в конкурентних перевагах  окремих його характеристик, що є  наслідком більш ефективного  управління процесом розробки, реалізації й експлуатації пропонованої продукції. Конкурентоспроможність продукції  й конкурентоспроможність фірми-виробника  співвідносяться між собою як частина й ціле. Можливість компаній конкурувати на певному товарному  ринку безпосередньо залежить від  конкурентоспроможності товару, а також  сукупності економічних методів  управління діяльністю фірми, що роблять  вплив на результати конкурентної боротьби [10, с. 142].

     Конкурентна перевага — рівень ефективного використання наявних у розпорядженні фірми (а здобувають також для майбутнього  споживання) всіх видів ресурсів [16, с. 35].

     Конкурентна перевага є порівняльною, а отже, відносною, а не абсолютною, тому що вона може бути оцінена тільки шляхом порівняння характеристик, які впливають  на економічну ефективність продаж [20, с. 55].

     Існує ціла ієрархія джерел конкурентної переваги. Переваги низького рангу, такі як дешева робоча сила або сировина, досить легко  можуть одержати й конкуренти. Вони можуть скопіювати ці переваги, знайшовши  інше джерело дешевої робочої  сили або сировини, або ж звести їх нанівець, випускаючи свою продукцію  або черпаючи ресурси там саме, де й лідер [26, с. 25].

     Переваги  вищого порядку (патентована технологія, диференціація на основі унікальних товарів або послуг, репутація  фірми, заснована на посиленій маркетинговій  діяльності, або тісні зв'язки з  клієнтами, які зміцнюються тим, що змінювати постачальника клієнтові  буде невигідно) можна втримувати більш  тривалий час. Їм властиві певні особливості [28, с. 279].

     По-перше, для того щоб домогтися таких  переваг, потрібні великі навички й  здібності — спеціалізований  і більш тренований персонал, відповідне технічне оснащення і в багатьох випадках — тісні зв'язки з головними  клієнтами.