Контрольна робота по "Основи зовнішньоекономічної діяльності"

     • звільнюється експортер від багатьох турбот, пов'язаних із реалізацією товару; краще використовується капітал торгово-посередницьких фірм на основі коротко – та довго – строкового кредитування.

     Недоліком використання посередників є те, що експортер позбавлений безпосередніх контактів із ринками збуту і повністю залежить від добросовісності посередника.

     Торгово-посередницькі  операції можна поділити на чотири види:

     • з перепродажу, що здійснюється торговими  посередниками від свого імені  та за свій рахунок. Тут торговий посередник виступає стороною договору як з експортером, так і з покупцем. Розрізняються два види операцій з перепродажу. До першого виду належать операції, коли торговельний посередник виступає відносно до експортера як покупець. Він стає власником товару і може реалізувати його будь-кому і за будь-якою ціною. Другий вид операцій, коли експортер і торговий посередник підписали договір про продаж товару на певній території у конкретний термін;

     • комісійні операції, що здійснюються однією стороною, яка йменується комісіонером, за дорученням іншої сторони, яку  називають комітентом, укладанням угод від свого імені, але за рахунок комітента. Взаємні відносини регулюються договором. Комітент залишається до кінця власником товару, комісіонер же не купує товар (він залишається в руках експортера). Але для третьої сторони (покупця) стороною договору виступає комісіонер, а комітента він може навіть і не знати. Комісіонер отримує винагороду або як відсоток, або як різницю між ціною комітента і продажною;

     • агентські операції, що здійснюються за дорученням однієї сторони, яка йменується принципалом, іншій стороні, яку називають агентом, щодо здійснення юридичних угод за рахунок і від імені принципала (а комісіонер діє від свого імені) на визначеній території;

     • брокерські операції – це контакти, що встановлюються через посередника – брокера між продавцем і покупцем (а також між страхувальником і страховим судновласником і фрахтівником). Брокер по є стороною у договорі, він виступає лише для інформування обох сторін.

     Порядок розрахунків по зовнішньоторговельних  операціях.

     Міжнародні розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки, тобто комерційні банки України, що мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій.

     Міжнародні  розрахунки здійснюються у вільно конвертованій  валюті, а також у валюті з обмеженою конвертованістю.

     Уповноважені  банки здійснюють міжнародні розрахунки у формі документарного акредитива, інкасо, банківського переказу та в  інших формах.

     Вибір конкретної форми розрахунків за зовнішньоторговельним контрактом визначається за угодою сторін та фіксується в умовах контракту.

     При укладанні контрактів з іноземними фірмами на експорт продукції  чи послуг з України резиденти  повинні передбачити, як правило, акредитивну  форму розрахунків на строк, що не перевищує 90 днів.

     Про розрахунки за імпорт продукції. При укладанні контрактів на імпорт продукції в Україну резиденти можуть передбачати різні форми розрахунків з нерезидентами з урахуванням обмежень, які можуть бути встановлені Національним банком України.

     Застосування  акредитивної форми розрахунків чи здійснення авансових платежів на користь нерезидента повинно обумовлюватися відстрочкою поставки продукції в Україну до 90 днів. У разі, коли термін поставки перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або відкриття акредитива, операції резидента-імпортера потребують індивідуального дозволу регіонального управління Національного банку України за місцем реєстрації українського резидента.

     Для отримання резидентом індивідуального дозволу на проведення вищезгаданих імпортних операцій слід подати регіональному управлінню Національного банку України за місцем реєстрації резидента такі документи:

     • заяву у вільній формі з  обґрунтуванням необхідності продовження  законодавче визначених термінів відстрочки поставки продукції в Україну за умови здійснення авансового платежу чи відкриття акредитива;

     • згоду управління зовнішніх економічних  зв'язків обласної державної адміністрації  на продовження терміну поставки продукції;

     • нотаріально засвідчену копію установчих документів;

     • копії контрактів з нерезидентами з обов'язковим зазначенням поштових та банківських реквізитів іноземних контрагентів.

     Розгляд зазначених документів здійснюється у двотижневий строк комісією при регіональному управлінні Національного банку України у складі повноважних представників: регіонального управління банку, регіональної державної митниці та управління зовнішніх економічних зв'язків обласної державної адміністрації. Дозвіл надається регіональним управлінням Національного банку України на підставі протоколу засідання комісії, підписаного усіма представниками, на строк не більше трьох місяців. І оформляється у трьох примірниках, один з яких передається українському резиденту, другий – посилається в уповноважений банк резидента, третій – береться на окремий облік регіональним управлінням Національного банку України.

     Міжнародні  торги. Щодо міжнародних торгів (тендерів), то в Україні встановлений порядок підготовки, організації та проведення таких заходів, тобто реалізації різних проектів співробітництв на її території за рахунок усіх джерел фінансування.

     При цьому розуміється:

     - тендер − різновид міжнародних торгів;

     - – тендерний комітет − комітет, який формується замовником для організації та проведення міжнародних торгів:

     - оферент − підприємство або організація, яка бере участь у торгах і подала свої пропозиції;

     - замовник – організація, підприємство чи установа, проект якої виноситься на міжнародні торги;

     - претендент – організація, заінтересована в участі в міжнародних торгах, яка ще не подала свої пропозиції і не пройшла перекваліфікаційний відбір.

     Мета  організацій торгів – підвищення ефективності виробництва, якості будівництва, імпорту обладнання і товарів  народного споживання на конкурсних засадах між оферентами, а також  досягнення мінімального рівня контрактних цін і вибір найсприятливіших умов реалізації контракту.

     Торги бувають:

     - відкритими, в яких можуть брати участь усі заінтересовані організації;

     - відкритими, з попередньою кваліфікацією учасників;

     - закритими, тобто по запрошеннях;

     - індивідуальними (одиничні).

     Об’єктами торгівлі можуть бути: підряди для будівництва підприємств, будівель і споруд виробничого і невиробничого призначення; поставки комплексного технологічного обладнання; концесії на розробку запасів корисних копалин; закупівлі масових партій товарів народного споживання; проекти на базі спільних підприємств; надання державних закупівельних кредитів.

     До  участі в торгах не допускаються організації, які не зареєстровані у відповідному державному органі і не мають прав на здійснення експортно-імпортних операцій, оголошені банкрутами або відносно яких порушено справу про банкрутство; подають для участі в торгах документацію, підготовлену неналежним чином; не пройшли кваліфікацію відбору претендентів.

     Замовник  зобов'язаний повідомити Міністерство економіки України про свій намір  провести міжнародні торги, подавши  йому проект тендерної документації. Після цього протягом десяти робочих днів міністерство розглядає подану документацію, присвоює номер і вносить її в Державний реєстр міжнародних торгів, які проводяться в Україні.

     Організацію і підготовку торгів здійснюють замовник або за його дорученням спеціалізована зовнішньоекономічна фірма чи установа.

     Тендерний комітет готує оголошення про  відкриті торги, які публікуються українською та однією із загальноприйнятих мов (англійська, німецька та ін.) не пізніше як за 45 днів до початку проведення торгів. Оголошення публікуються в «Голосі України», «Урядовому кур'єрі», «Діловому, віснику», а також направляються поштою потенційним учасникам торгів не пізніше як за 45 дні» А» їхнього початку.

     Організатори  торгів при визначенні кваліфікації претендентів не повинні допускати  дискримінацію серед іноземних  оферентів або між іноземними та українськими оферентами. 
 

     4. Цінова політика фірми на зовнішньому ринку 

     Цінова  стратегія фірми на зовнішньому  ринку, як правило, починається з  визначення власного підходу до концепції  ціни, що виробляється на основі загальної  ринкової стратегії компанії. Цілеспрямована цінова політика (оперативне рішення завдань) - це встановлення таких цін і їх зміна залежно від ситуації на ринку, щоб: а) оволодіти певною часткою ринку, б) розширити обсяг продажу, в) одержати планований обсяг прибутку (у коротко-, середньо- або довгостроковій перспективі), тобто забезпечити реалізацію товару на певній фазі його життєвого циклу.

     Попередній  аналіз можливостей проникнення  на цільовий ринок фірма починає  насамперед із дослідження ринку  пропозиції (включаючи товари-аналоги  і товари-субститути) і власного товару для визначення його конкурентоспроможності.

     Сьогодні  на світовому ринку здебільшого  склалася певна структура цін, що визначається і підтримується великими фірмами-виробниками й експортерами товарів у галузях, а дрібні і  середні компанії вважають за краще використовувати зважену цінову політику "слідування за лідером".

     Сформовані  пропорції світового ринку, особливості  дії закону попиту і пропозиції, транснаціональний характер товарного  виробництва суттєво змінили  характер, принципи і форми конкуренції, значно знизивши роль цінової конкуренції як "традиційної" експансії фірм у межах стратегії оволодіння певним сегментом ринку. На зміну їй прийшли "нетрадиційні" форми конкурентної боротьби - рекламна конкуренція, конкуренція специфікацій і післяпродажного обслуговування, "конкуренція прихильностей" тощо. Зміна пріоритетів конкуренції пов'язана також з об'єктивним процесом усвідомлення фірмами безперспективності політики "цінових ескалацій", що призводить до "війни цін", від якої зазнають збитків усі без винятку суб'єкти ринку.

     Сучасна практика великих компаній, що здійснюю продаж величезних обсягів продукції  на зовнішньому ринк свідчить про  застосування ними у своїй господарській  діяльності чотирьох основних стратегій:

     * орієнтація на низькі витрати;

     * унікальність характеристик товарів, що виробляються;

     * змішана стратегія (об'єднання  двох підходів);

     * стратегія пристосувань до цінової  стратегії сильної в інноваційному  плані фірми.

     Процес  визначення ціни товару на першому  етапі передбачає порівняння заданих характеристик (якість товару, час доставляння споживачеві, функціонування збутової мережі, темпи відновлення, якість навчання споживачів, післяпродажне обслуговування) з кращими і гіршими галузевими показниками з урахуванням думки потенційних споживачів.

     На  другому етапі фірма поетапно розробляє ціни продажу, що передбачає:

     1) калькуляцію витрат виробництва  й обігу, включаючи додаткові  витрати на формування попиту  і стимулювання продажу;

     2) аналіз ринкових цін та їх  коливань, чинників, що визначають  обсяг пропозиції і попиту, впливу конкуренції на ціни;

     3) установлення цінових меж - верхньої  і нижньої (верхньої - від рівня  ринкових цін, включаючи вплив  чинників попиту, нижньої - залежно  від розміру виробничо-збутових  витрат).

     4) оцінювання продажу;

     5) визначення різновиду цінової політики;

     6) калькуляцію цінової структури  (визначення питомої ваги в  ціні витрат виробництва й  обігу, інших складових);

     7) визначення конкретних продажних  цін, включаючи умови платежу,  вартість упаковування, транспортні  витрати тощо.

     Великі  західні компанії при виході на новий  ринок і його освоєння детально розраховують витрати та прибутки, беручи до уваги  життєвий цикл експортованого товару, в основі якого лежать показники  обсягу продажу, витрат виробництва  й обігу, фази життєвого циклу товару з ув'язуванням особливостей потенційного ринку збуту.

     Нині  при встановленні зовнішньоторговельних  цін закордонні фірми застосовують два підходи: середньозатратний  і маржинальний (граничний).