Iнвестиційний розвиток на підприємстві

Інфраструктура є важливим чинником, що забезпечує розроблення  стратегії та її логічне завершення. Якщо не вистачає ресурсів, кваліфікації менеджерів, відповідної організаційної структури, інноваційна стратегія не може бути реалізована.

Як свідчать теорія і практика, інноваційні стратегії через  свої особливості є, з одного боку, ефективним управлінським інструментом, а з іншого — створюють низку  проблем в управлінні організацією. Інноваційні стратегії:

• прискорюють постійний розвиток організації в умовах ринку;
• забезпечують переваги в конкуренції на основі лідерства в технології,
• кості продукції, послуг;
• визначають позицію на ринку, набір основних товарних ліній;
• сприяють лідерству в цінах;
• створюють основу для суспільного визнання фірми (організації).

 З іншого боку, інноваційні  стратегії створюють для проектного, корпоративного, інноваційного управління  складні умови, серед них, зокрема:

• підвищений рівень невизначеності кінцевих результатів за 
  строками, витратами, якістю й ефективністю, що потребує роз 
  витку такої специфічної функції, як управління інноваційними 
  ризиками; 
  підвищення інвестиційних ризиків проектів і особливо довгострокових, що потребує пошуку більш ризикових інверторів;
• збільшення потоку змін в організації, реалізація будь-якої інноваційної стратегії пов'язана з неминучістю перебудови (реструктуризації) організації, оскільки зміна в системі будь-якого елементу веде до змін стану всіх інших.

Вирішення цих та інших  проблем потребує від інноваційного  менеджменту поєднання інтересів  і узгодженості рішень стратегічного, науково-технічного, маркетингового, виробничого  напрямів, що забезпечить координацію  й ефективність дій.

Загальна схема стратегічного  управління інноваціями як складової  інноваційного менеджменту показана на рис. 2.3.

Реальна практика розроблення  інноваційних стратегій складна, бо за своєю сутністю будь-які стратегічні  заходи, що їх проводять підприємства, як уже зазначалось, мають інноваційний характер, адже вони до певної міри грунтуються на нововведеннях. Управління інноваціями зачіпає як концептуально-підприємницькі, так і організаційно-процедурні аспекти стратегічного розвитку підприємства і, таким чином, реалізує свою функцію через підсистеми загального стратегічного управління.  

 

 

 

1.4. Суть і основи стратегічного управління підприємством

 

Зміна завдань управління підприємством

Умови функціонування підприємств  та організацій нині різко змінюються на макро- та мікроекономічному рівні. Так, підприємства в умовах централізовано - планової економіки відрізнялися від аналогічних орієнтованих на ринок підприємств як за окремими характеристиками, наприклад за розмірами, так і за «поведінкою» в зовнішньому середовищі.  

Навіть в умовах перехідної економіки, не кажучи вже про ринкову, неприйнятними стають жорстке адміністрування, традиційно «соціалістичні» методи планування на перспективу на основі досягнутого рівня та екстраполяційних моделей, орієнтація не на ринкові потреби, а лише на можливості виробництва тощо. Це означає, що кожному підприємству тепер потрібно самостійно розв’язувати проблеми, які раніше або не виникали, або розв’язувалися іншим способом на іншому рівні.

Нині існує кілька «концепцій підприємства»: ресурсна, інформаційна, поведінкова тощо. Усе більше прихильників здобуває концепція підприємства як «відкритої системи» (рис.1.1).

 У табл.1.1 наведено порівняльну характеристику «закритого» та «відкритого» підприємств, яка дає змогу визначити переваги останнього.

Діяльність будь-якого  підприємства можна описати з точки зору моделі «вхід - вихід»: на вході підприємства є всі види матеріальних і нематеріальних ресурсів (сировина, техніка, персонал, фінанси, інформація тощо), а на «виході» - товари, послуги, висококваліфікований персонал та ін.

 Вихідні потоки                             Вхідні потоки 

 

 

 

Рис.1.4. Концепція підприємства як «відкритої системи»

Діяльність підприємства - це погоджений у часі та просторі поток ресурсів, а також їх запасів, які допомагають балансувати та підтримувати ці потоки для отримання запланованих результатів діяльності.

                                                                                                        Таблиця 1.4.

Порівняльна характеристика «закритого» та «відкритого» підприємств

Параметри	«Закрите підприємство» (техніко-економічна система)	«Відкрите підприємство» (соціально-економічна система)
1.Філософія	Управлінський раціоналізм	Системний,ситуаційний підходи
2.Умови діяльності	Стабільні	Змінюються
3.Успіх досягається завдяки	Раціональній організації виробництва, зниженню витрат за рахунок внутрішніх резервів,зростанню продуктивності праці, ефективному використанню ресурсів	Адаптації до зовнішніх факторів, пошуку та реалізації нових можливостей розвитку (за змістом і співдією); техніко-організаційним факторам, що залежать від змін у зовнішньому середовищі
4.Цілі й задачі	Структуровані цілі досягнення певних параметрів; діють тривалий час; кооперація, концентрація	Різноманітність цілей; перевага цілей розвитку
5.Стратегія	Зростання обсягів (масштабів) виробництва; поглиблення спеціалізації	Підпорядкування виробництва споживанню, задоволенню ринкового попиту; диверсифікація; інновації
6. Організаційні структури управління	Основа побудови - функціональна  ознака; чіткий розподіл праці, спеціалізація, концентрація; визначення обов’язків у стандартних документах	Основа - децентралізація  різних типів; багатоваріантність форм; гнучкість, універсальність; частина ланок має тимчасовий характер; система  автономних виробничо-управлінських  підрозділів (наприклад, СГЦ)
7. Механізм управління	Основа – довгострокове  планування та ефективний контроль усіх видів	Основа -  виявлення проблем  і генерація нових рішень; стратегічне управління переважно за «слабкими сигналами»
8.Вимоги до персоналу	Знання технічних компонентів виробничого процесу; знання економіки  та організації діяльності свого підприємства; орієнтація діяльності: чітке та організоване виконання планів та інших рішень, які доводяться «згори»; чітке виконання встановлених норм і правил .	Керівники-підприємці, сполучення спеціальних професійних знань з широким світоглядом; ініціатива на всіх рівнях управління, можливість прояву талантів; організаційна культура як основа поведінки .

Кожне підприємство «відповідає» за свою перспективу самостійно, а  в ринковій економіці може бути перспективою як успіх, так і розорення. 
 Самостійне «відкрите» підприємство у перехідній та ринковій економіці постає перед розв’язанням таких завдань:

• дослідження ринку та виявлення потреб споживачів для забезпечення існування підприємства в довгостроковій перспективі;
• самостійне визначення цілей розвитку та підтримки власної життєздатності;
• визначення необхідних обсягів виробництва, структури постачання та постачальників;
• налагодження ефективних зв’язків з партнерами та організаціями регуляторами; громадськістю для формування позитивного іміджу - головного «капіталу» підприємства;
• створення та постійне поповнення власних банків даних і знань, які б забезпечували обґрунтування рішень, що приймаються, та захист інформації (комерційної таємниці) від конкурентів;
• забезпечення конкурентоспроможності підприємства завдяки вибору адекватних стратегій та нагромадження (підтримки) конкурентних переваг. Інвестування та управління фінансами підприємства з метою отримання високих економічних результатів діяльності (прибутковість);
• визначення необхідного для існування та розвитку підприємства кадрового складу з конкретними кількісними (чисельність) та якісними (кваліфікація) показниками.

Зазначені завдання не охоплюють  усього переліку, з яким кожне підприємство нині стикається у своїй діяльності, однак основні перелічено. Головне  тут - зміна концепції підприємства та управління ним: з «основної ланки  соціалістичного виробництва»,розміщеної «внизу» ієрархії управління, підприємство поступово стає самостійним ключовим, центральним елементом економічної  діяльності держави.

Стратегічне планування та стратегічне управління

У 60-ті роки у США та більшості  країн Західної Європи почався «бум стратегічного планування», який базувався  на домінуванні концепції підприємства як «відкритої системи» на мікрорівні та на розвитку прогнозування та індикативного  планування на державному рівні.

Виникла потреба розробляти реальні та надійні плани майбутнього  розвитку підприємств з урахуванням  ситуації, що склалася, визначати перспективи  на основі альтернатив розвитку, орієнтуватися  передусім на ринкові та фінансово-економічні перспективи, наприклад, на обсяги реалізації та доходу (підприємства та індивідуума), прибутків, рентабельності капіталовкладень, ефективності тощо. Підприємство ставало більш залежним від попиту споживачів у визначенні перспектив свого розширення та подальшого існування.

Дж.А.Стайнер визначив чинники, що сприяли розвитку стратегічного  планування у 60-80-х роках: 

• зростання розмірів підприємств завдяки підвищенню комплексності та багатопрофільності діяльності;
• науково-технічний прогрес;
• використання зв’язків з іншими організаціями;
• зростання конкуренції на внутрішніх і зовнішніх ринках внаслідок заповнення ринків;
• розвиток методології та інструментарію планування;
• наявність необхідної ЕОТ і кваліфікованих кадрів;
• лідирування підприємств, котрі більше уваги приділяли стратегічному
• плануванню.

Багато авторів публікацій з проблем менеджменту наголошували на змінах, що відбувались у сприйнятті дійсності власниками та керівниками  підприємств: від оптимістичного погляду  в майбутнє, яке обіцяло широкі можливості розвитку, до реалістичного  розуміння того, що майбутнє - не за всіма параметрами краще за минуле.

Стратегічне планування як явище та процес передбачення майбутнього  та підготовки до майбутнього трактується  досить широко: як інтегральний процес підготовки та прийняття рішень певного  типу, як формулювання цілей та визначення шляхів їхнього досягнення, як забезпечення підготовленості підприємства для  конкурентної боротьби на ринках тощо. У контексті цього розділу  треба зробити акцент на тому, що стратегічне планування - це адаптивний процес, за допомогою якого здійснюються регулярна розробка та корекція системи  досить формалізованих планів, перегляд змісту заходів щодо їхнього виконання на основі безперервного контролю та оцінки змін, що відбуваються зовні та всередині підприємства. Стратегічне планування охоплює систему довго-, середньо- та короткострокових планів, проектів і програм, однак головний змістовний акцент при цьому робиться на довгострокові цілі та стратегії їхнього досягнення.

Спочатку стратегічне  планування обмежувалося визначенням  цілей та стратегій їхнього досягнення, тобто визначенням стратегічної політики підприємства у системі  «продукт - ринок». 

У межах стратегічного  планування широко застосовуються такі категорії: «життєвий цикл продукту», цикл попиту на продукцію, що виготовляється, період, потрібний для досягнення цілей, тощо. Усе це сформувало потребу  в більш гнучких підходах до визначення горизонтів планування, необхідність балансування різних за тривалістю дій  для досягнення цілей, а також  зумовило необхідність підвищення ролі стратегічного аналізу в діяльності підприємств: треба чіткіше визначити, які саме сфери та напрямки діяльності потребують довго-, а які середньострокових  термінів їхнього здійснення в конкретних умовах, що склалися та будуть складатись у зовнішньому середовищі. Стратегічний аналіз середовища підприємства створює підвалини для прогнозування можливостей розвитку ситуації. У стратегічному плануванні широко застосовуються сценарії, планування «портфеля підприємства», широкий арсенал методів маркетингу та планування. Вінцем розвитку стратегічного планування стала система «планування, програмування, бюджетування», що широко використовувалась у найбільш досконалому вигляді у Пентагоні.

Планування набирало все  більш органічної форми з орієнтацією  на визначення цілей (з ринковими  та «виробничими» характеристиками) та альтернативні заходи щодо їхнього  досягнення; перехід на «запасні», підготовлені варіанти вже не сприймається як порушення  «нормального перебігу подій»; успіх  визначає досягнення комплексу соціально - економічних чинників, встановлених як критерії на довгостроковий період. 
Застосування стратегічного планування зумовило необхідність інтеграції різних видів планової діяльності, що здійснювались всіма підсистемами підприємства, а також потребу подальшого розвитку стратегічної діяльності на підприємстві, оформленої у вигляді системи стратегічного управління.

У травні 1971 р США було проведено розширену конференцію з питань стратегічного управління, де в 14 розгорнених доповідях було підбито підсумки розвитку стратегічного підходу в управлінні західними та східними компаніями, а також визначено основні напрямки розвитку стратегічного управління. 1973-й рік вважається початком регулярного теоретичного дослі-дження та практичного впровадження стратегічного управління. Відтоді цей напрямок у теорії та практиці управління продовжує розвиватися, дослідження в цій галузі провадяться в усьому світі, більшість процвітаючих організацій досягли своїх результатів завдяки впровадженню системи стратегічного управління. Так, більшість корпорацій США та Західної Європи мають кваліфікований персонал, що пройшов спеціальну підготовку зі стратегічного управління.

З цього часу відбувся розподіл між поточним та стратегічним управлінням, почали закладатися основи його розвитку. Будь-який тип управління базується на відповідній концепції.

Концепція управління - це система  ідей, принципів, уявлень, що зумовлюють мету функціонування організації, механізми  взаємодії суб’єкта та об’єкта  управління, характер відносин між  окремими ланками його внутрішньої  структури, а також про необхідний ступінь урахування впливу зовнішнього  середовища на розвиток підприємства.

Вихідною ідеєю, що відображає сутність концепції стратегічного  управління, є ідея необхідності врахування взаємозв’язку та взаємовпливу зовнішнього  та внутрішнього середовища при визначенні цілей підприємства; стратегії в  цьому випадку виступають як інструменти  досягнення цілей, а для реалізації стратегій необхідно, щоб усе підприємство функціонувало у стратегічному режимі.

Стратегічне управління - це реалізація концепції, в якій поєднуються  цільовий та інтегральний підходи до діяльності підприємства, що дає змогу  встановлювати цілі розвитку, порівнювати  їх з наявними можливостями (потенціалом) підприємства та приводити їх у відповідність  за рахунок роз-робки та реалізації системи стратегії .