Аналіз регіональної туристичної політики на прикладі тернопільської області

      Основними цілями державного регулювання в галузі туризму в Україні визначено:

      – забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, відновлення  і зміцнення здоров'я, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав;

      – гарантування безпеки туризму, захист прав та законних інтересів туристів, інших суб'єктів туристичної діяльності та їх об'єднань, прав та законних інтересів  власників або користувачів земельних  ділянок, будівель та споруд;

      – збереження цілісності туристичних ресурсів України, їх раціональне використання, охорона культурної спадщини та довкілля, врахування державних та громадських інтересів при плануванні та забудові територій;

      – створення сприятливих умов для  розвитку індустрії туризму, підтримку пріоритетних напрямів туристичної діяльності.

   Державною програмою розвитку туризму в  Україні до 2010 року передбачалось впровадження в практику ефективних організаційно-економічних заходів удосконалення управління туристичною сферою, які мали б сприяти соціально-економічному прогресу країни, гарантувати її екологічну безпеку. Відповідно до вимог Державної програми розвитку туризму його регулювання повинно було здійснюватися шляхом:

   • створення механізму державного регулювання туризму в умовах ринкових відносин;

   • піднесення іміджу держави на міжнародній арені та прискорення інтеграції України до світового співтовариства;

   • стимулювання розвитку соціального, спортивного і оздоровчого туризму;

   • активізація участі України в міжнародному туристському русі;

   • розширення та вдосконалення зони застосування електронних методів оплати туристичних послуг;

   • удосконалення системи міжнародних банківських розрахунків;

   • узгодження цінової політики для іноземних туристів на туристичному ринку України;

   • спрощення процедури оформлення туристських віз (встановлення безвізового режиму з окремими країнами);

   • сприяння розвитку як державного, так і приватного секторів індустрії подорожей;

   • узгодження податкової політики на туристичному ринку;

   • державного регулювання та стимулювання страхування зарубіжного туризму;

   • підвищення відповідальності за надання неякісних послуг;

   • державного регулювання митного законодавства відповідно до міжнародних актів та міжнародного арбітражу.

    У зв'язку з викладеним вище державне управління туристичною галуззю слід розглядати як сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу органів державної влади на розвиток туристичної галузі і створення умов для ефективної співпраці органів державної влади, місцевого самоврядування та приватного сектора щодо розвитку туризму через різні механізми: адміністративні, організаційні, економічні, правові, екологічні тощо.

    Отже  ефективна державна політика передбачає необхідність відповідного наукового та методичного забезпечення. Незважаючи на активізацію дослідницьких зусиль, спрямованих на аналіз питань туризму, певні аспекти регулювання цієї галузі з боку держави залишаються недостатньо розробленими. Потребують наукового дослідження питання, присвячені як теоретичному осмисленню зазначених питань, так і розробці науково обґрунтованих практичних рекомендацій щодо державного управління туристичною галуззю на національному, регіональному та місцевому рівнях.

    1.2. Правові та організаційні аспекти здійснення туристичної діяльності в Україні

      Правову базу діяльності вітчизняної туристичної галузі закладено Законом України "Про туризм" [2]. Він є основоположним законодавчим актом, що визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики в галузі туризму, всебічно регламентує туристичну діяльність в Україні, створює умови для стимулювання ділової активності суб'єктів туристичного підприємництва, забезпечує оптимальний рівень державного регулювання процесу розвитку вітчизняного туризму. Закон України "Про туризм" став правовим підґрунтям для розробки цілого комплексу галузевих нормативно-інструктивних документів, що регламентують конкретні аспекти туристичної діяльності.

     Зокрема, у Розділі II «Державна полiтика та державне регулювання в галузi туризму» визначено:

• основнi способи та цiлi державного регулювання в галузi туризму (Ст.6), органи, що здiйснюють регулювання в галузi туризму (Ст. 7),
• повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради АР Крим та органiв мiсцевого самоврядування в галузi туризму (Ст. 8),
• повноваження Кабiнету Мiнiстрiв України в галузi туризму (Ст. 9), повноваження центральних органiв виконавчої влади в галузi туризму (Ст. 10),
• повноваження Ради мiнiстрiв Автономної Республiки Крим, мiсцевих державних адмiнiстрацiй, виконавчих органiв мiсцевого самоврядування в галузi туризму (Ст. 11),
• програми розвитку туризму в Українi (Ст. 12).

     До  норм загального законодавства, крім Конституції  України, якою закріплені основні права  і свободи людини, їх гарантії, Цивільного та Господарського кодексів України, належать Закони України – „Про захист прав споживачів”, який є основою державного регулювання безпеки товарів і послуг із метою захисту людини, її майнового та природного середовища; „Про порядок виїзду із України і в’їзду в Україну громадян України”; „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”; „Про страхування”; „Про рекламу”; „Про державний кордон України”; „Про охорону навколишнього природного середовища”; „Про підприємства в Україні”, „Про організацію та проведення фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу в Україні”.

     Важливу роль в реалізації рекреаційно-оздоровчих послуг займає курортна система. Закон  України „Про курорти” від 5 жовтня 2000 року визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади розвитку курортів в Україні та спрямований на забезпечення використання з метою лікування і оздоровлення людей природних лікувальних ресурсів, природних територій курортів, які є надбанням народу, та їх охорони [3].

     Законом України „Про охорону навколишнього природного середовища”[4] визначено правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. З метою охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи.

      На  удосконалення механізмів здійснення туристичної діяльності в країні спрямовано низку указів Президента України, зокрема:

      „Про  основні напрями розвитку туризму  в Україні до 2010 року” від 10 серпня 1999 року; „Про підтримку розвитку туризму  в Україні” від 02 березня 2001 року; „Про деякі заходи щодо розвитку туристичної та курортно-рекреаційної сфер України” від 11 березня 2003 року,  „Про заходи щодо розвитку туризму і курортів в Україні” від 21 лютого 2007 року.

      З метою оптимізації розвитку туристичної галузі в Україні Кабінетом Міністрів України прийнято ряд важливих постанов , зокрема:

      „Про  заходи подальшого розвитку туризму” від 29 квітня 1999 року; „Про затвердження Державної програми розвитку туризму  на 2002-2010 роки” від 29 квітня 2002 року; „Про утворення Наукового центру розвитку туризму” від 17 серпня 2002 року; „Про затвердження заходів щодо підтримки розвитку молодіжного та дитячого туризму” від 12 травня 2004 року; „Про затвердження заходів щодо розвитку іноземного і внутрішнього туризму” від 27 червня 2003 року, „Про затвердження плану заходів щодо державної  підтримки розвитку сільського зеленого туризму на 2006-2010 роки” від 3 липня 2006 року, „Про схвалення Стратегії розвитку туризму і курортів ” від 6 серпня 2008 року.

      Принципове  значення щодо впорядкування управління туристичною діяльністю в Україні  мав Указ Президента України „Про заходи щодо розвитку туризму і курортів в Україні” від 21 березня 2007 року. Згодом ще ряд Указів Президента було спрямовано на вдосконалення управління туристичною галуззю в Україні, зокрема, „Про Положення про Міністерство культури і туризму” від 2 грудня 2005 року [7].

      На  вдосконалення діяльності центрального органу з управління туристичною  діяльністю спрямовано й Постанови  Кабінету Міністрів України  „Про затвердження Положення про Міністерство культури і туризму України” від 8 листопада 2005 року, „Про утворення Державної служби туризму і курортів ” від 16 січня 2006 року, „Про затвердження Положення про Державну службу туризму і курортів ” від 13 лютого 2006 року, „Про деякі питання Державної служби туризму і курортів України” від 18 лютого 2006 року.

     Відповідно  до Постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 р. „Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки” та з метою створення якісного туристичного продукту, здатного максимально задовольнити потреби широких верств населення, забезпечення на цій основі економічного, соціального розвитку регіонів України обласними державними адміністраціями розроблені Програми розвитку туризму до 2010 року, які затверджено обласними радами. У названій Програмі визначено, що метою розвитку туризму в Україні є створення сприятливого організаційно-правового й економічного середовища для розвитку цієї галузі, формування конкурентоспроможного на світовому ринку вітчизняного туристичного продукту на основі ефективного використання природного та історико-культурного потенціалу України, забезпечення її соціально-економічних інтересів і екологічної безпеки [11].

      Нормативно-правова  база, що регламентує здійснення зовнішньо-економічної  діяльності, ґрунтується на загальновизнаних принципах, які закріплені у міжнародних правових документах.

      Найважливішими  міжнародними правовими документами у галузі туризму, в яких сформульовано основні норми та принципи, що мають бути покладені в основу національних туристичних законодавств та використовуватись при підписанні міжнародних угод, є:

      Загальна  резолюція Конференції ООН щодо міжнародного туризму та подорожей (1963); Манільська декларація зі світового  туризму (1980); Хартія туризму (1985); Гаазька  декларація з туризму (1989); Глобальний етичний кодекс туризму (1999); Осакська декларація тисячоліття (2001).

      Україна бере участь у діяльності міжнародних  туристичних організацій відповідно до міжнародно-правових зобов'язань  та статутних документів таких організацій.

      Зокрема, Україна є членом Виконавчої ради Всесвітньої туристичної організації (з 1999 року), Міждержавної ради з туризму країн СНД (з 1993 року), Робочої групи по туристичному співробітництву (спеціалізований міжурядовий допоміжний орган) Чорноморського економічного співробітництва (з 1994 року).

      Із  вступом України до Всесвітньої туристичної організації (1999 р.) в державі було запроваджено засади міжнародної нормативно-правової бази у сфері туризму, зокрема з питань стандартів, сертифікації, ведення статистичної звітності, захисту безпеки туристів.

        Відповідно до вітчизняного законодавства регулювання в галузі туризму здійснює Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Державна служба туризму та курортів України, а також Верховна Рада та Рада Міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші органи в межах їх компетенції.

      До  виключних повноважень Верховної Ради України в галузі туризму належать визначення основних напрямів державної політики в галузі туризму; затвердження загальнодержавних програм розвитку туризму; визначення правових засад регулювання відносин у галузі туризму, їх удосконалення та адаптація із загальновизнаними нормами міжнародного права; визначення в законі про Державний бюджет України обсягу фінансового забезпечення туристичної галузі.

Кабінет Міністрів України  відповідно до Конституції та законів України:   

• здійснює державне управління та забезпечує реалізацію державної політики в галузі туризму;
• розробляє загальнодержавні програми розвитку туризму в Україні і фінансує їх виконання відповідно до бюджетного законодавства;
• приймає нормативно-правові акти, що регулюють відносини в галузі туристичної діяльності;
• забезпечує раціональне використання туристичних ресурсів і вжиття заходів для їх збереження;
• сприяє розвитку туристичної індустрії та створенню ефективної туристичної інфраструктури;
• вживає заходів щодо забезпечення безпеки туристів, захисту їх прав, інтересів і власності;
• організовує та забезпечує реалізацію державної інвестиційної політики в галузі туристичної діяльності;
• готує та подає на розгляд Верховної Ради України як складову частину проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки проектів і програм з розвитку туризму;
• інформує Верховну Раду України про виконання загальнодержавної програми розвитку туризму в Україні;
• створює державну систему наукового забезпечення в галузі туристичної діяльності;
• здійснює міжнародне співробітництво в галузі туризму
• вирішує інші питання, віднесені Конституцією та законами України до його повноважень [78].