Акредитація ВНЗ, її зміст та завдання

Вищий навчальний заклад не може бути акредитований за IV рівнем, коли:

1) показники наукової  діяльності його знаходяться  на рівні, нижчому від середнього  для даної галузевої групи  або типу вищого навчального  закладу; 

2) за останні 5 років  видано підручників (навчальних  посібників) з грифом МОН (галузевих  міністерств) та монографій менше,  ніж 5 відсотків від загальної  чисельності науково-педагогічних  працівників, які працюють у  навчальному закладі за основним  місцем роботи.

Відшкодування витрат, пов'язаних з проведенням акредитації, видачею  сертифікату (дублікату), здійснюється за рахунок навчальних закладів, які  заявили про свою акредитацію, за попередньо складеними кошторисами  відповідно до нормативів, встановлених МОН за погодженням з Мінфіном.

Відшкодування витрат на відрядження  експертів для проведення акредитаційної експертизи здійснюється заявником  відповідно до законодавства. Оплата праці  експертів здійснюється заявником  з розрахунку шести годин на день, але не більше як 30 годин (голові комісії  – з розрахунку вісім годин  на день, але не більш як 40 годин) за період проведення акредитаційної експертизи з розрахунку ставки погодинної оплати праці професора, який проводить  заняття із студентами вищих навчальних закладів ІІІ – ІV рівня акредитації.

Навчальний заклад може подати апеляцію до МОН щодо рішень ДАК, пов'язаних з наданням (призупиненням  дії або анулюванням) сертифіката, не пізніше ніж через два тижні  з дня їх прийняття.

У цьому разі МОН утворює  апеляційну комісію, яка після розгляду апеляції навчального закладу готує  рекомендації на чергове засідання  ДАК.

Рішення ДАК щодо апеляції після його затвердження МОН є  остаточним. Після закінчення встановленого  терміну апеляція до розгляду не приймається. Рішення МОН щодо акредитації можуть бути оскаржені до суду.

 

РОЗДІЛ 2 ПРАКТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ АКРЕДИТАЦІЇ ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ УКРАЇНИ

2.1 Сучасний стан та перспектива  забезпечення якості освіти

Освіта – унікальне  суспільне явище, що справляє значний вплив на всі аспекти життя і діяльності країни, соціуму, людської цивілізації загалом. В умовах сучасної науково-технічної та інформаційної революції освіта функціонує як складний соціально-економічний організм, який відіграє велику роль у суспільному прогресі людства. Вона є однією з найвагоміших галузей трудової і пізнавальної життєдіяльності.

Сучасний етап розвитку системи освіти України характеризується її реформуванням, пошуком шляхів приведення змісту у відповідність з особистісними запитами учнів, світовими стандартами.

Кризові явища в освіті, які спостерігаються нині, пов’язані  з становленням України як незалежної держави, характером суспільних відносин, реформуванням політичної та економічної систем на принципово нових засадах. Пристосована в минулі роки до жорсткого зарегламентованого оточення, освіта сьогодні ввійшла в суперечність з новими, більш гнучкими і такими, що зазнають постійних трансформацій, вимогами українського суспільства – з ринковою економікою.

Саме освіта працює на майбутнє, динамічно реагує на зміни в зовнішньому середовищі, адаптуючись до нових потреб суспільства і водночас активно впливаючи на його стан, визначаючи власне і самі потреби. Освіта як складова гуманітарної сфери, з одного боку, сприяє формуванню глобальної економіки, з другого, – значною мірою залежить від неї.

Особливістю сучасного  розвитку освітніх систем є також зростання впливу загальносвітових та європейських чинників суспільного поступу, особливо економічних, на реформування національних систем освіти. Безперечно, що процес пошуку будь-якою країною, зокрема Україною, "власних шляхів розвитку освіти в умовах зростаючо-агресивних глобалізаційних впливів все меншою мірою є вільним вибором самої держави і все більшою зумовлений пріоритетами, що існують у більших просторах – європейському, глобальному…".

В Європі ВНЗ традиційно розуміються як заклади класичного університетського типу, які готують  фахівців високого академічного та професійного рівня, є засновниками передових наукових шкіл. Такі університети зазвичай функціонували лише в межах однієї країни, кожна з яких сповідувала єдину філософію освіти – основна відповідальність за якість і рівень освіти покладається на державу.

Варто зазначити, що Європейська  комісія у 2004 році запропонувала  п’ять кроків до забезпечення якості освіти :

Рис 2.1 Забезпечення якості освіти

Розбудова національної системи  освіти в умовах становлення України  як самостійної незалежної держави  з урахуванням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя, історичних викликів ХХІ століття вимагає критичного осмислення досягнутого і зосередження  зусиль та ресурсів на вирішенні найбільш гострих проблем, які стримують розвиток освітньої галузі, не дають можливості забезпечити нову якість освіти, адекватну нинішній історичній епосі. Серед цих проблем виокремлюють такі []:

• недостатня відповідність освітніх послуг вимогам суспільства, запитам особистості, потребам ринку праці;
• обмеженість доступу до якісної освіти окремих категорій дитячого населення (сільські діти, особи з особливими освітніми потребами, обдарована учнівська молодь);
• відсутність цілісної системи виховання, фізичного, морального і духовного забезпечення розвитку і соціалізації дітей та  молоді;
• падіння суспільної моралі, бездуховність, низька культура поведінки значної частини учнівської та студентської молоді;
• недосконалість змісту освіти: державних освітніх стандартів, навчальних планів, програм та підручників;
• недостатня зорієнтованість структури і змісту професійно-технічної та вищої освіти на потреби ринку праці, сучасні економічні виклики інноваційного, сталого, конкурентоспроможного суспільного розвитку;
• не задовольняє потреб населення мережа дошкільних навчальних закладів;
• не відпрацьована ефективна система національного моніторингу та оцінювання якості освіти;
• повільно здійснюється гуманізація та інформатизація системи освіти, впровадження у навчально-виховний процес інноваційних та інформаційно-комунікаційних технологій;
• недостатній рівень соціально-правового захисту учасників навчально-виховного процесу, відсутність цілісної системи соціально-економічних стимулів у педагогічних і науково-педагогічних працівників;
• низький рівень фінансово-економічного, матеріально-технічного та інформаційного забезпечення навчальних закладів; слабка мотивація суспільства та бізнесу до інвестування в освіту;
• наявність у системі освіти фактів корупції, неефективного використання фінансових і матеріальних ресурсів, розбазарювання приміщень навчальних закладів;
• відсутність систем мотивацій, стимулювання інноваційної діяльності в системі освіти та нівелювання ризиків негативних наслідків зазначеної діяльності;
• неефективність управління системою та закладами освіти, недостатній розвиток  дитячого самоврядування, залучення громадських інституцій, роботодавців та інших користувачів освітніх послуг

На початку третього тисячоліття українська вища школа знаходиться на хвилі глибинних освітніх реформ теперішнього часу. Протягом десяти років кількість ВНЗ України істотно змінилася (див.рис 2.2). Мережа вищих навчальних закладів України налічує 854 заклади усіх рівнів акредитації та форм власності.

Рис. 2.2 Кількість ВНЗ України  різних рівнів акредитації

Змінились також і видатки на освіту. Протягом 2000-2010рр фінансування освіти України змінилось із 14,75 до 21,2%, проте на сьогодні ця цифра  втратила свою динамічність. Світові  кризи та економічна нестабільність в країні уповільнюють розвиток освіти.

Рис 2.3 Фінансування освіти України

Статистичні дані свідчать також про  різнию у здобутті повної вищої освіти серед чоловіків та жінок протягом тривалого часу (1959-2012рр).

Рис 2.4 Кількість населення що має повну вищу освіту

З метою забезпечення відповідності  мережі вищих навчальних закладів потребам економіки і суспільства, як зазначено  на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України 21 березня 2008 року, необхідно провести поетапну передачу відомчих вищих навчальних закладів у підпорядкування Міністерства освіти і науки, оптимізувати впродовж 2009-2010 років мережу ВНЗ шляхом їх об'єднання і створення регіональних, корпоративних, дослідницьких університетів з урахуванням регіональних і загальнодержавних потреб у фахівцях з вищої освітою.

Це надасть можливості підвищити  науковий, педагогічний, методичний і  виховний потенціал ВНЗ, розв'язати  проблеми якісного кадрового забезпечення навчального процесу, оптимізації  керівного та управлінського складу, забезпечити належну організацію  навчального процесу, наукової діяльності та якості вищої освіти, відповідність  потребам ринку праці, ринку освітніх послуг, запобігання міграції молоді у зв'язку з освітнім чинником.

На сьогоднішній день кількість  навчальних закладів зменшилась порівняно  із минулими роками.

Рис 2.5 Кількість вищих навчальних закладів України

Приєднання України до Болонських угод висуває низку вимог до розвитку освіти, найсуттєвішими серед яких постають:

- збагачення національної системи  освіти передовим досвідом інших  країн у контексті загальноєвропейських, світових освітніх процесів;

- визначення стратегії і пріоритетів у підготовці фахівців вищої кваліфікації відповідно до глобальних і регіональних соціально-економічних та демографічних процесів;

- упровадження інноваційних, прогресивних  форм організації навчально-виховного  процесу з урахуванням новітніх  інформаційних та освітніх технологій;

- напрацювання досвіду організації  підготовки спеціалістів за різними формами (дистанційної, заочної та ін.) освіти;

- удосконалення методичного, організаційно-технічного забезпечення навчального процесу;

- зміна парадигми підготовки  сучасних науково-педагогічних працівників  відповідно до завдань та основних особливостей розвитку національної системи освіти;

- упровадження нових форм підвищення кваліфікації викладачів ВНЗ, сучасних керівників, спеціалістів народного господарства. Як один із кроків у вирішенні цих актуальних проблем і завдань нами було здійснено аналіз набутого вітчизняного і світового досвіду в галузі освіти та перспектив упровадження його кращих зразків у навчально-виховний процес вищих навчальних закладів.

У вищому навчальному закладі якість освіти є багатокомпонентною системою, має  зовнішні і внутрішні властивості, може використовуватися для оцінки кадрової, змістової, нормативної, матеріально-технічної  та інших підсистем освітньої  системи ВНЗ. До системи якості освіти у вищому навчальному закладі входять якості освітніх програм, підготовки студентів, управління вищим навчальним закладом. Визначення стану якості освіти здійснюється за допомогою стандартизації. Впровадження стандартів у навчальний процес зобов’язує використовувати єдині форми контролю, що давали б об’єктивні результати, які можна зіставляти [].

Дослідження якості у неповній та базовій вищій освіті охоплює з’ясування сутності базового поняття проблеми, визначення оцінних технологій, узгодження кількісних та якісних показників об’єкта оцінювання, встановлення концептуальних зв’язків розвитку суспільства й освіти, організацію проведення моніторингу й аналіз динаміки показників якості.

Оцінювання якості вищої  освіти має розглядатися як комплексна система безперервного виміру відповідності  її параметрів (якість результату освітньої діяльності, якість підготовки фахівців, якість освітнього процесу, якість вищої освіти як частини освітньої системи) різноманітним вимогам, нормам, умовам. Очевидно, що для встановлення такої відповідності необхідно, у першу чергу визначити, які потреби, цілі, вимоги й норми існують стосовно вищої освіти.

В оцінюванні якості вищої освіти варто виділяти кількісні та якісні методи. Як уже зазначалося, процедури ліцензування, атестації й акредитації передбачають використання, насамперед, кількісних методів оцінювання якості освіти на основі єдиного переліку ліцензійних і акредитаційних показників, що є критеріями якості освіти цього рівня. На жаль, жоден із цих процесів не пов’язаний з якимись економічними рішеннями. Якщо ВНЗ благополучно проходить ліцензування, атестацію й акредитацію, то це не позначається на його фінансуванні, які б параметри не відображалися в результатах. З метою підвищення якості вищої освіти необхідно обсяг фінансування поставити в пряму залежність від рівня результатів, показаних ВНЗ під час проведення процедур ліцензування, атестації й акредитації. Суспільна оцінка якості вищої освіти може становити своєрідний інвестиційний рейтинг ВНЗ, що давав би змогу потенційним абітурієнтам зробити правильний вибір

Для забезпечення якості надання  освітніх послуг майже усі навчальні  заклади, що надають неповну та базову вищу освіту, проводять моніторинг якості освіти або організовують контроль за станом освітньої системи. З цією метою у вищих навчальних закладах створюються структурні підрозділи з управління якістю підготовки спеціалістів

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис 2.6 Зовнішні і внутрішні властивості якості освіти у вищому навчальному закладі(11)

Ґрунтуючись на моделі, запропонованій Н.А. Селезньовою [2, с. 27], можна подати загальну модель порівняльного оцінювання якості вищої освіти (рис.). Які вимоги й у якому обсязі будуть враховані в процесі оцінювання, багато в чому залежить від специфічних цілей суб’єктів оцінювання, які можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми стосовно ВНЗ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис 2.7 Загальна модель порівняльного оцінювання якості вищої освіти

Держава, видаючи ліцензії на право здійснення вищої освіти й документи про акредитацію ВНЗ, фактично виступає гарантом якості вищої освіти в країні. Однак використовувана модель оцінювання діяльності ВНЗ в Україні має ряд принципових недоліків. По-перше, недостатньо чітко пророблений понятійний апарат − змішуються категорії якості підготовки, освіти й вищої освіти. Це призводить до нечіткості критеріїв оцінювання якості. Такий складний критерій, як внутрішньовузівська система контролю якості, поставлений у ряд з іншими односкладовими критеріями оцінювання умов вищої освіти, тоді як він покликаний описувати не ресурс, а інструмент управління. Це спотворює значення внутрішньо вузівської системи контролю якості. Крім того, відсутні сформульовані вимоги з його оцінювання.

По-друге, здійснюючи процедури ліцензування, акредитації й атестації, держава виступає як єдиний споживач послуг ВНЗ. Оцінюючи діяльність ВНЗ, вона не враховує думку інших його споживачів, тоді як держава є агентом суспільства в особі студентів, абітурієнтів і роботодавців, поза інтересами яких якість освіти не має цінності.