Акредитація ВНЗ, її зміст та завдання

В історичній і педагогічній літературі підкреслюються суттєві  характеристики середньовічного університету як соціального інституту, який уперше в історії цивілізації розмежував ліберальну і професійну освіту. Університети створювалися під впливом соціальних інститутів – церкви і держави. Проте, незалежно від внутрішньої і  зовнішньої політики університетського  товариства, система цінностей і  нормативів, середньовічні університети засновувалися на єдності навчання, дослідження і виховання. Навчання "семи ліберальним мистецтвам" було достатнім для отримання кваліфікаційного ступеня бакалавра. Наступні спеціалізовані форми навчання на факультетах теології, медицини, права і вільних мистецтв надавали можливість найбільш заможним і здібним студентам отримати ступінь магістра, а після складання кваліфікаційного екзамену (ius ubigue docendi) – право викладання в європейському університеті. Зміст магістерської підготовки мав гуманітарну спрямованість і орієнтованість на інтелектуальний розвиток магістранта. 

Ієрархічна, ступенева структура  університету передбачала спадкоємність  і обов’язковість проходження студентів  кожного із ступенів навчання. У середньовічних університетах уперше діяльність викладачів, які проводили заняття, починає розглядатися як педагогічна професія. 

Специфікою університету, його інституціональною сутністю стає поєднання викладання з дослідженнями. У середньовічному університеті дослідження є тотожним навчанню, оскільки "постійно присутній пошук  і знаходження прихованих смислів, розшифровка символів, озаріння-тлумачення як безумовно цільова установка, пізнавальна форма" [4: 15-16]. 

Перша модель вітчизняної  педагогічної підготовки магістрів  належить Львівському університету (1661 р.), де діяло два відділення –  філософське і теологічне. Навчання проводилося за програмами єзуїтських шкіл і завершувалося отриманням наукових ступенів – ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. Випускники Львівського університету викладали в європейських і російських університетах. У Львівському університеті (середина ХVІІІ – середина ХІХ століття) починає формуватися українська науково-педагогічна школа. Проте, модель університетської педагогічної освіти, що сформувалася у Львівському університеті (середина ХVІІ – початок ХІХ ст.ст.), включала лише деякі аспекти навчання магістрантів педагогічній професії. 

З появою університетів  пов’язане становлення і розвиток педагогічної освіти як науки і навчальної дисципліни (ХІХ ст.). На основі рішення Міністерства народної освіти від 5 листопада 1850 року при Київському, Харківському університетах були створені кафедри педагогіки. 

Магістрант із педагогіки був створений у Ніжинському історико-філологічному університеті князя Безбородька, який був відкритий у 1875 році. Між іншим, тут була створена Академія. У 1917 році було розроблено проект і статут Академії князя Безбородька, де зазначалося, що слухачі і слухачки Академії, здобувши звання вчителя або вчительки, мають право складати іспит на ступінь магістра зі своєї спеціальності. Екзамен на ступінь магістр педагогіки проводила Рада Академії; одночасно Академія мала право присуджувати вчений ступінь магістра і доктора педагогіки після захисту відповідної дисертації.

Становлення магістратури в Україні пов’язано з розвитком  вищої освіти в Росії. Підготовка магістрів на Русі почала проводитися  в університетах у ХVІІІ –  ХІХ ст. відповідно до "напрямів наук", тобто відповідно до наукової спрямованості університетських кафедр, що випускали магістрів. Магістрів готували до наукової діяльності. Професійне заняття наукою з часів Петра І за своїм значенням прирівнювалося до викладання чи до державної служби. Число напрямів магістрату зростало в міру розвитку науки і, відповідно, росту кількості кафедр (1819 рік – 14; 1844 рік – 22; 1964 рік – 39). Розширення переліків науково-педагогічних (університетських) напрямків підготовки і прикладних, головним чином (інженерних) спеціальностей вищої школи Росії, стало специфічним інструментом формування і розвитку інтелектуального потенціалу країни.

Розвиток техніки сприяв зародженню нових наукових напрямків  прикладного характеру. Однак через опір представників класичних наук присудження ступеня магістра було вкрай утруднене для осіб без університетської освіти. Це стало однією з причин, через яку після 1917 р. підготовка магістрів була скасована, а університети були переорієнтовані на підготовку фахівців переважно в прикладних галузях. Незважаючи на те, що підготовка до науково-дослідної діяльності викладачів ВНЗ була перенесена до аспірантури, у провідних вузівських наукових школах збереглася традиція залучення студентів до дослідницької роботи. Тільки протягом 30-х років ХХ століття в Росії була відновлена робота університетів та їх статус як центрів підготовки наукових кадрів. Відповідно до Типового статуту вищої школи Союзу РСР (1934 р.) ВНЗ одержали статус вищих навчальних і наукових установ. 

Необхідність цілеспрямованої  підготовки викладацьких кадрів для  вищої школи, причому саме на студентській лаві, у Росії розглядалася ще Петром І. Як окрема державна проблема це питання було сформульоване при Олександрі ІІ, коли на базі Дерптського університету було відкрите спеціальне відділення для підготовки магістрів до викладацької діяльності. Магістри під керівництвом професорів відпрацьовували зміст підготовлених навчальних курсів, читали пробні лекції, проводили практичні заняття зі студентами. Значний внесок в удосконалення підготовки науково-педагогічних кадрів для ВНЗ вніс М.І. Пирогов, який уперше сформулював принцип необхідності поєднання викладацької діяльності викладачів вищої школи з науковими дослідженнями, а також із залученням студентів до цих досліджень.

Винесення підготовки науково-дослідних  і науково-педагогічних кадрів в аспірантуру негативно позначилося на підготовці викладачів. ВНЗ стали залишати для виконання викладацької роботи своїх випускників, до яких пред'являлися вимоги до знань переважно в галузевій області незалежно від наявності чи відсутності професійної викладацької підготовки. Оскільки увага аспірантів, зазвичай, поглинена необхідністю написання дисертації, а за час, виділений на періодичне підвищення кваліфікації працюючих викладачів, неможлива фундаментальна психолого-педагогічна підготовка, кращі традиції вітчизняної вищої школи в галузі професійно-орієнтованого навчання поступово втрачалися, знижуючи професіоналізм викладачів до рівня побутових уявлень як про структуру освіти, так і про педагогічні технології. У цих умовах в Україні і в Росії почалася формуватися багаторівнева структура вищої освіти, покликана поліпшити організацію і підвищити якість підготовки молодих спеціалістів різної кваліфікації для різних галузей діяльності.

У 1989 році Університет дружби народів ім. Патриса Лумумби –  нині Російський університет дружби народів (РУДН) – у порядку експеримента надав своїм студентам можливість обирати кваліфікаційний рівень підготовки бакалаврів, а потім і магістрів з різних напрямків вищої професійної освіти. На економічному факультеті Московського державного університету (МДУ) була розроблена і схвалена Вченою радою трьохрівнева система підготовки фахівців: бакалаврів, магістрів, кандидатів наук, яка з 1991 року стала втілюватися у життя також у порядку експерименту.

Постанова Комітету з наукової школи Міністерства науки, вищої  школи і технічної політики РФ від 13 березня 1992 року № 13 "Про введення багаторівневої структури вищої  освіти в Російській Федерації" повернула  російській вищій школі освітньо-кваліфікаційний  рівень магістра. Поновлення підготовки магістрів у ВНЗ Росії систематично почалося з 1992 р. відповідно до "Тимчасового положення про багаторівневу структуру вищої освіти в Російській Федерації", затвердженого названою вище постановою. За наказом від 5 березня 1994 р. Держкомвузів Росії було затверджено 89 напрямків магістратури. Загальна чисельність студентів-магістрантів у системі ВНЗ Міносвіти Росії, включаючи і МДУ, за п'ять років з 1993 до 1998 р. зросла в 12,5 раза. З 1994 року в Росії існує заочна форма навчання магістрантів. 

Кількість студентів-магістрантів денної форми навчання збільшилася  в 1,5 раза. Їхня частка в загальній  чисельності студентів-магістрантів за цей період підвищилася внаслідок значного зниження (у 7,5 раза) частки студентів-магістрантів вечірньої форми навчання. Таким чином, вечірня і заочна форми навчання студентів-магістрантів не одержали широкого поширення і мають тенденцію до скорочення. На думку вчених Росії, ситуація, що склалася, вимагає аналізу доцільності і раціональності використання цих форм підготовки магістрів

У наш час внаслідок глибокого реформування системи вищої освіти України з метою адаптації її до вимог загальноєвропейського простору вищої освіти йде розробка й удосконалення змісту університетської освіти. Розроблені державні стандарти, перелік спеціальностей, з яких пропонують освіту сучасні українські університети. Враховуються європейські вимоги до змісту університетської освіти, аналізуються фактори, які впливають на його формування і головні тенденції цього процесу.

Зміст освіти включає нормативний і вибірковий компоненти. Нормативний компонент змісту освіти визначається відповідним державним стандартом, а вибірковий – вищим закладом освіти.

У державних стандартах України особливе місце відведено дисциплінам, які забезпечують гуманістичне спрямування освіти.

Нормативна частина змісту освіти є гарантованим мінімумом вимог до відповідного освітньо- кваліфікаційного рівня.

Згідно з чинними нормативними актами вищим закладам освіти IV рівня акредитації надається автономне право щодо визначення змісту освіти, але він не повинен бути не нижчим за нормативний.

У 1997 році було прийнято Лісабонську  конвенцію про визнання кваліфікацій, які існують у системі вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписала і Україна. Верховна Рада України ратифікувала рішення Лісабонської конвенції. Про це свідчить запровадження ступеневої вищої освіти й уведення нових кваліфікаційних рівнів «Бакалавр» і «Магістр». Внаслідок підписання Лісабонської конвенції в Україні існують наступні освітньо-кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний  рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої  освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій  певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних  посад у певному виді економічної  діяльності. Програма підготовки молодшого спеціаліста реалізується вищими навчальними закладами I-II рівнів акредитації. Вищий навчальний заклад III-IV рівня акредитації може здійснювати підготовку молодших спеціалістів, якщо в його складі є вищий навчальний заклад I (II) рівня акредитації або відповідний структурний підрозділ.

Бакалавр - освітньо-кваліфікаційний  рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої  освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні та спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкту праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Державне замовлення на підготовку бакалаврів надається, як правило, вищим навчальним закладам III-IV рівнів акредитації. Коледжі, які мають ліцензії на підготовку бакалаврів і входять до структури вищого навчального закладу III-IV рівнів акредитації або утворюють з ним комплекс, можуть готувати фахівців на бюджетній основі за рахунок державного замовлення зазначеного вищого навчального закладу.

Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний  рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної  діяльності, що передбачені для первинних  посад у певному виді економічної  діяльності. Навчальний процес для осіб, що навчаються за програмою "спеціаліст", організовується відповідно до Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 2 червня 1993 р. № 161, і завершується державною атестацією у формі захисту дипломної роботи (проекту) або складання державних іспитів.

Магістр - це освітньо-кваліфікаційний  рівень вищої освіти, що передбачає здобуття особою повної вищої освіти з відповідної спеціальності  на базі освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" (базова вища освіта) або  освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" (повна вища освіта), а також вищої  освіти, здобутої до запровадження  в Україні ступеневої вищої освіти.

Підготовка магістрів  у системі вищої освіти спрямована на створення умов для творчого розвитку обдарованої особистості і підготовку фахівців за одним із функціональних напрямів діяльності: науково-дослідним (творчим), науково-педагогічним, управлінським.

Особа, яка здобула освітньо-кваліфікаційний  рівень "магістр" (надалі - магістр), повинна володіти поглибленими знаннями з обраної спеціальності, уміннями інноваційного характеру, навичками  науково-дослідної (творчої), або науково-педагогічної, або управлінської діяльності, набути певний досвід використання одержаних знань і вміти продукувати (створювати) елементи нових знань для вирішення завдань у відповідній сфері професійної діяльності.

Усвідомлення необхідності створення Національної рамки кваліфікацій є результатом послідовних зусиль з наближення вітчизняного законодавства до європейських зразків. Цей процес розпочався на межі 2007 і 2008 років, організаційного оформлення набув восени 2010 року і досяг першого результату з ухваленням підсумкового документа наприкінці 2011 року.

У цьому процесі можна  виділити такі групи стейкхолдерів: вищі державні інституції, що відповідають за європейську інтеграцію; органи державного управління у сферах освіти і праці; організації великих роботодавців; окремі наукові установи та неурядові організації. Цікавою є відсутність реального інтересу до розроблення Національної рамки кваліфікацій з боку більшості університетів, студентських організацій та профспілок, організацій роботодавців малого та середнього бізнесу. Частково це обумовлено низьким рівнем інтеграції України в європейський ринок кваліфікованої праці.