Вивчення творчості Валерія Шевчука на уроках української літератури в старших класах

У цих новелах  сконденсовані й релігійні уявлення народу, передусім – елементи язичництва, пантеїстичного ставлення до природи  і елементи східнослов’янського фольклору, сюжети й образи з етнографії слов’янства і реальні події національної історії, біблійні сюжети та образи.

Так у новелі “Самсон” іде своєрідне “дешифрування” біблійної легенди про Самсона, який фігурує в біблійній Книзі суддів – розповідях про визвольну боротьбу ізраїльських племен під проводом народних героїв-суддів. Образ Самсона став символом боротьби за незалежність, легендарним уособленням вільнолюбного духу свого народу. Шевчук зображує в новелі “Самсон” велетня Івана – виразника рис українського національного характеру, відмінні від тих особливостей поведінки Самсона, які так віразно відтворені в біблійній легенді.

Гордий, спокійний, працелюбний, вірний у коханні, терпеливий, справедливий Іван не може пережити наруги над собою і зриває соснову  підпору у церкві, щоб поховати під її руїнами і самого себе,і  своїх кривдників. Як відомо, біблійний  Самсон також валить колони храму  на своїх ворогів – филистимлян  і гине разом з ними. Ці два  образи – символи зійшлися тут  у контрастному конфлікті. Легенда  про Івана ожила і заговорила до читача на мові асоціацій з біблійними сюжетами, якими читач звикло користується, та й виросла вона на грунті національної історії. Відбулася своєрідна перевірка  міфологічного образу на можливість його загальнолюдського звучання. Через  те реальний Іван знову переростає в легендарний образ, в символ нескореності людини, неминучості помсти над її гідністю і честю.

Валерій Шевчук навертає читача новелами – притчами до асоціативного мислення, до емоційного вживання в оповідь, бажаючи “звести” часові площини у ядро  образу чи сюжету.

Чи змогла б “ заговорити” новела без біблійної легенди про Самсона, чи зрозуміли б ми велич і благородство кохання Івана до Мотрі, якби не зіставили з підступним коханням Даліли до Самсона?

А хіба можна  вповні зрозуміти  марнославні домагання  дрібної волинської шляхти, криваві  чвари і підступні лиходійства, які відтворив Валерій Шевчук в оповіданні “Сиві хмари” без знання поширених у Польщі легенд про пана Твардовського, що знався з нечистою силою? Никифор Твардовський, мов диявол, розігрує хитру і складну партію інтриг, в якій кожному з пихатих шляхтичів – Ходачківському, Гозькому, Долинському, Шимковичу – буде надана певна роль. А він, цей баламут і “добрий християнин” пан Твардовський накине на них свою зловісну мережу інтриг, під якою вони один одному чинитимуть кривди і насильства.

Валерій Шевчук легко переходить від легенди, переказу в світ реальності. Відбувається зрощення двох планів оповіді, внаслідок чого поглиблено розкриваються характери героїв посилюється поєднання давніх гуманістичних традицій з морально-етичними принципами сучасного життя. І все це здійснюється задля пізнання важливих, на думку автора проблем сучасності, саме їх письменник вивіряє вічними істинами людського буття, народної моралі та етики.

Поширений у слов’янському фольклорі мотив закладання душі дияволу у новелі “Швець” розгорнуто як конкретну соціальну ситуацію. Швець мріє обігріти хату, щоб не мерзли його дев’ятеро дітей і вирушає до лісу. Зрубує березу, а тут – злий дух у подобі лісника. Швець змушений підписати угоду – вступає у змову з нечистою силою. Та виявляється неоднозначне це зло, що таїлося в подобі лісника – твориться воно з примусу ще чиєїсь вищої волі і чорт також здатний страждати від немилосердної муки злотворення 
 У новелі «Дорога» розповідається про домовика-невдаху з комплексом «білої ворони». Фактично, він є псевдодомовиком, бо його тягне не до хатнього життя, а до мандр. Образ юного чорта з новели «Панна сотниківна» теж не відповідає фольклорно-фантастичному стереотипу: закохавшись в панночку, він прагне взаємності без кривди. «Я не хочу її дурити», — каже він своєму дідусеві. Через це чорт має загинути, бо не здатен виконувати своїх обов'язків — шкодити людям. У новелі «Відьма» теж створено подібний образ: молода жінка, над якою знущається пан, перетворивши її на свою коханку, втомилась бути безсилою річчю хазяїна. Вона повертається до свого природного стану відьми; її магічні здібності прокидаються лише внаслідок тривалої ганьби над дівочою гідністю. Наславши мор на село, молода жінка не здатна боронитися від роззлюченого натовпу: її спалюють на вогнищі, а пан залишається і далі бенкетувати у маєтку. 
 Письменник прагне розпізнати діалектику зла, першопричини його появи, намагається схрестити добро і зло у конфліктному двобої, а для цього персоніфікує їх у характерах своїх героїв. Тому його новели з циклу “Голос трави ” нагадують сюжетно-розгорнуті, майстерно ілюстровані морально-етичні постулати, якими старий козопас “навчає” нащадків. Він застерігає від душевної роздвоєності, яка рано чи пізно зруйнує душу (“Панна сотниківна”), учить берегти душевну чистоту і не пускати в себе скверну (“Швець”), любити життя і не втікати від його тривог (“Кров на снігу”), пам’ятати, що за скоєне зло обов’язково настає розплата – якщо не ти, то твої нащадки будуть покарані (“Свічення”), показує високу жертовність в ім’я людини, заради її порятунку (“Джума”), іронізує з себе, що, прикликавши нечисту силу, аби пізнати світ, він стає ніби Хароном не тільки для нечистої сили, але й для себе (“Перевізник”). Прокляття,яке несе відомий з легенд Марко Проклятий породжене страхом перед світом і неспроможністю пізнати складну сув’язь добра і зла в ньому.

У Валерія  Шевчука доброта часто виступає в ореолі жертовності – за добро  треба платити високу ціну, нерідко  – самим життям. До добра шлях прокладається через самопожертву, бо цей шлях пролягає через зло, сумніви, помилки і перестороги. Світ ловить людину, розставляє їй своєрідні пастки, а тому їй доводиться передусім переборювати в собі зло, очищати душу свою від  скверни.

2.2. “Дім на горі” у рецепції критиків

“Споконвіку повелося у домі на горі так, що його мешканці були позбавлені можливості вибору.Казка, легенда, міф дому на горі робили цей вибір за них іще до їхнього народження. Жертвою жінок була висока самотність, а чоловіків – самотність глибока. Першіи вікували на горі, немов би охороняючи її, а заразом і все довкола, від руйнівних і недоречних змін, а другі блукали низовими дорогами,позбавлені домашнього затишку, пильно споглядали,часом тужно позираючи вгору і заповнювали дивними знаками грубі томи філософських зшитків.

Двоє персонажів роману не мають власних імен – бабуся і  Хлопець.Саме так: змаленької та великої  літери відповідно. Старе і молоде, жіноче і чоловіче, традиція і поступ. І саме ці двоє виступають своєрідним обрамленням повісті – преамбули:хоронителька дому різко і неґречно відгукується про свого брата Івана(“баламутна душа”), який їще молодим покинув  дім на горі, а її внук (“ніколи  його не любила”), повернувшись у рідне  обійся вже по смерті й баби, і  її брата переймає у діда Івана  п’ять списаних зошитів – своєрідний літопис дивоглядного роду. Оцінки? Хто правий? На чиєму боці…що? Правда?....Якісні, квалітативні питання не мають сенсу, а відтак і відповіді, вони – поза межами роману. Кожен є тим, ким  він є, і благо, якщо приходить  до зрозуміння себе і займається “сродною працею”(Григорій Сковорода) і проживає свій вік у злагоді з самим собою. Усі головні герої роману – баба, Іван, його дружина Марія Яківна, Галя, Володимир, Хлопець і наречена його Неоніла – саме такі.

Чи не головною філософською ідеєю українського літературного  бароко,чиїм захопленим шанувальником  є Валерій Шевчук, Була їдея спільного  блага. І в “Домі на горі” ніхто з героїв не кривдить свого ближнього (кривдники якщо і з’являються, то з іншого боку,зі сну. З мороку, знічев’я…). Тут майже утопічно врівноважено: зроби добро собі – всім добро буде, зроби всім добре – собі добро зробиш. За цим неписаним і неусвідомленим законом діють “мешканці” роману,утримуючи завдяки цьому гармонійну рівновагу: високого й низького, любові і байдужості, осілості і мандрів, чоловічого й жіночого.

Друга частина роману –  “Голос трави” має підзаголовок: “Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших.” Письменник Валерій Шевчук таким чином виразно натякає на Валерія Шевчука – персонажа. Автор не приховіє, що його твір значною мірою автобіографічний. Але – додам від себе – лише тією, яка зачіпає віщий регістр людського життя,тобто регістр добра, байдуже – зробленого, задуманого чи вимріяного, - добра, як категорії радше божественної, ніж відчутної на зір і на дотик земної. Тому Хлопець – це не Валерій Шевчук,який відбувся, - це один з тих валеріїв шевчуків, яких кожен з нас втрачає щомиті, роблячи вибір за вибором – від найдрібнішого до найвеличнішого.”(Роман Корогодський)

“Химерний роман демонструє своєму читачеві, що українська культура – це антитеза культури міської, новітньої, актуальної. Він підкреслює і повторює свільсько-старосвіцько-романтичну символіку українського. В химерному романі обов’язково буде пасіка, наївно-хитра мудрість прислів’їв і приказок, нахил до уособлення тваринного світу. Українська людина химерного роману – це нащадок Рудого Панька: милий оригінал, химерний дивак, який стоїть осторонь від життєвої практики звичайної сучасної людини.

Отже,виходить, що химерний роман, який,на перший погляд, міг би фігурувати як український “національний” жанр у дійсності є аргументом проти української літератури як самобутнього явища. Це ще один засіб підривання престижу української культури, асоціюючи її з стихією сільською, відсталою безперспективною. Проти цієї аргументації, очевидно не відверто в полемічній формф, але самою своєю суттю виступає Шевчуків “Дім  на горі”. Національні засоби химерного роману – фольклор, козаччина, фантастика з’являються у ньому, але із зовсім новими функціями. Вони звільнені передусім від тієї набридливої смішности, в дійсності – кепкування, яке визначає химерну тональність. Позаміський простір у Шевчука – це не село, не провінція, а краєвид майже абстрактний, в якому розташовані символічні місця і речі (гора, дорога, ріка, мряка, захід сонця). Історія – це не те музейне минуле, окремі елементи якого продовжують забавляти своєю мальовничістю, а тло, що відчужує, пережд яким роман розглядає різні перед сучасні пізнавальні можливості. Козаччина – це не так географічне, як філософське місце. Етнографічний елемент, включно з народно поетичною фантастикою – це зовсім не засіб для підкреслення місцевого колориту, а засіб, який звільняє фабулу від реалістичної зображальности і відкриває роман для широкого спектр уму читань і інтерпретацій.

Отже “Дім на горі” Шевчука недвозначно сигналізує свою участь в українській культурній традиції, але різко відмовляється від саморуйніівногог трактування цієї традиції, такого характеристичного для химерного роману. Натомість у романі традиція вікористовуєтьтся як живий грунт для самовизначення літературних завдань. Таким чином ”Дім на горі” стає аргументом про життєздатність, природність, нормальність і рівноправність української літератури. Ось яка аргументація криється в творі, який на поверхні виглядає ідеологічно нейтральним та мало зацікавленим пекучими питаннями дня. Гіпотетичний читач, який не знає літературного й історичного контексту і бачить тільки зовнішні риси роману, міг би оцінити його як ще один витвір пізнього неоромантизму, щось на взірець творів Германа Гессе. Але в своєму літературному й суспільному оточенні як аргумент, представлений зовсім специфічній публіці, роман Шевчука є твором майже безпрецедентним. Він заслуговує на нашу зосереджену увагу не тільки тому, що він виступає поза парадигмами радянської програмової літератури, а й тому, що він у самій своїй структурі відмовляється бути спів відповідальним за пропагування української культури меншевартости.”(М.Павлишин)

РОЗДІЛ 3 Виховне значення творчості Валерія Шевчука  в контексті сучасних морально-етичних запитів.

У програму з української літератури для  середньої школи ввійшли сьогодні “повернені імена” письменників, творчість яких не вивчалась або й зовсім замовчувалась. Збільшилась кількість творів, що вивчаються в школі. Сприйняти, усвідомити, зробити індивідуальним надбанням духовне багатство, яке несуть ці твори – завдання, що вимагає високих душевних сил і творчості. Його виконання просто неможливе без розвиненого літературного сприймання учня. Фундаментом, на якому будується вміння вчителя літератури формувати в учнів здатність глибоко сприймати й розуміти художній твір, є його власне літературне сприймання. Високий рівень розвитку цього сприймання саме і є тією основою, на якій поруч з іншими факторами будуються навчально-методичні технології вивчення літератури, і вивчення епічного твору зокрема, технології духовного збагачення та літературно-естетичного розвитку учнів.

Художній твір може стати засобом духовного збагачення учнів, засобом формування моральних та громадянських ідеалів лише за умови розвиненого художнього сприймання, яке забезпечує осягнення високих думок і почуттів, відображених у художніх образах, і перетворення їх у факт власної свідомості. Розвивати таку здатність учнів може лише вчитель, який сам є творчо розвиненою особистістю й має високий рівень художнього сприймання творів літератури.

Неважко помітити, що в школі й  ВНЗ один і той же твір одних учнів чи студентів спонукає переживати, думати. Вони збагачуються авторськими думками, а інші – залишаються байдужими, інертними, а відтак – певний твір проходить повз них, не збагативши їх духовний світ ні новими думками, ні почуттями.

А тому не розвивається, а іноді  й просто гасне емоційне, естетичне  сприймання світу таким учнем чи студентом, і він поступово втрачає щось дуже важливе, зростає духовно обмеженою людиною.

Такі міркування приходять до кожного, хто задумується над проблемою  піднесення рівня викладання літератури, використання тих важливих можливостей для духовного збагачення людини – й учня, і студента, і кожного, хто приходить за книгами в бібліотеку чи вибирає їх собі на полиці книгарні.

Відтак, хотілося б зупинитися на кількох  моментах.

Літературний розвиток реципієнта визначають за рівнями літературного сприймання, серед яких виділяють:

- констатувальний рівень – розуміння подій, сюжетної канви твору;

- аналітичний рівень, коли робиться спроба аналізу подій, образів, вчинків героїв без урахування художньої природи твору, – просто за аналогію з життям. Його ще називають рівнем наївного реалізму, бо при цьому читач не бачить відмінності між побутовими реаліями та реаліями, концентровано відтвореними автором для відображення певної духовної суті, заради чого і створено твір.