Вивчення творчості Валерія Шевчука на уроках української літератури в старших класах

То  чому ж все-таки автор визначив жанр твору як роман-балада? Балада, як відомо, ліро-епічний поетичний твір про  кохання з фантастичним, часто  фольклорно-фантастичним елементом. Отже, Валерій Шевчук модернував літературний термін, перевів з одного жанру  в інший. Логіка такого перенесення  цілком зрозуміла, виправдана, бо перед  нами справді ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада "Дім на горі" написано під впливом  та на основі народнопоетичних традицій.

Чому  і заради яких ідейно-естетичних та морально-філософських проблем так  активно й щедро використовуються в романі-баладі фольклорні мотиви, фольклорна образність? Слід насамперед урахувати, що В. Шевчук – відомий дослідник давньої української поезії. Він добре знає епоху українського Відродження, той період в історії національної культури, коли здійснювався активний обмін філософськими й естетичними поглядами та концепціями, коли творчо переосмислювалось усе те, що виробила філософська й естетична думка Заходу і Сходу.

Світова література активно зверталася до народного  міфологічно-фольклорного мислення, яке  є основою народної творчості. Сучасних художників хвилюють такі проблеми, як смисл людського життя, совість, як міра людяності, внутрішні принципи й першопричини людських вчинків.

Роман-балада "Дім на горі" – це прагнення  розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі, коли вона творилася  не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями. До серця, до цього істинного виразника  людських почуттів, звертається козопас  Іван, складаючи заповіт для нащадків. Ставиться до свого діла винятково  серйозно, є в ньому від Любомудра  Сковороди. Він так само хоче научати, але як розумний батько, без дидактичної  заданості.

Його  уроки ми маємо осягати не умом, а серцем, почуттями, через це й  посилає наш герой у світ свої мистецькі одкровення. Безмежно чутливий він і на відстані відчуває сльози і горе близьких собі і чужих, з  пильною увагою розглядає "долоню своєї вулиці" – отой світ людей, адже й сам він частина його плоті і його любові.

Дивлячись на своїх сучасників, Іван пише трохи  відсторонені притчі-новели. (Досить нагадати, що у ті роки В. Шевчук студіював  давню українську літературу, творчість  Сковороди, якого вважав своїм "учителем життя"). Адже вони, ці новели, результат  його спостережень, – вони наслідок його роздумів про світ видимий, його пристрасна проповідь живим людям – він, як митець, прагне бачити більше і глибше.

Система образного мислення Івана – фольклорно-фантастична.

Народне фантастичне оповідання здавна вабило письменників як прагнення побачити світ у двох вимірах – реальному  і казковому.

В українській літературі перше фольклорно-фантастичне  оповідання написав ще Самійло Величко, далі Квітка-Основ'яненко, Любов Яновська й Наталя Кобринська, у сучасній українській літературі це роман  О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або роман Мамай і Чужа Молодиця", твори Р. Іваничука, Р. Федоріва, П. Загребельного, Є. Гуцала, М. Вінграновського.

Всі 13 новел роману мають яскраво  виражений притчевий характер. Як відомо, притча, як різновид оповідання, містить в іноказальній, алегоричній  формі повчання. Але у цьому  жанрі воно більше значиме, ніж просто в оповіданні притча ілюструє важливу  ідею, торкаючись проблем моралі, загальнолюдських законів. Притча є одним із засобів  вираження морально-філософських міркувань  автора і почасти використовується з метою прямої настанови читачу у питаннях людської і суспільної поведінки.

Навіть  сама система образного мислення Івана свідчить про те, що воно фольклорно-фантастичне, сюжети його новел зведені на тій  основі, на яких побудовано сотні народних фантастичних оповідань.

Первісним ступенем такої форми мислення була персоніфікація природи, певних природних  сил.

Грім, дощ, блискавка, веселка, мороз, пори року, вогонь, вода, повітря, олюднення птахів та звірів стають силами, уподібненими до людини. У фольклорно-міфологічних творах цей уявний світ живе поруч  з людиною, як невидна реальність, яку людина часто приймала заодно з видимою реальністю.

У свідомість людини входить поняття  темного і світлого, дня і ночі, бога сонця та смерті – символи  віковічної боротьби добра та зла.

Демонологічні образи починають ставати втіленням  того чи іншого стану людини, частиною його "живого "Я", того доброго  чи темного, яке переливається в  людському єстві і перебуває  в постійному змаганні.

Взагалі творів, у яких запозичуються і  художньо обробляються фантастично-міфологічні  образи і сюжети, в сучасній українській  літературі є багато (В. Дрозд "Самотній вовк").

У романі В. Шевчук стверджує ідею єдності  усього живого, сущого на землі, яке  передбачає необхідність для кожного  нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так  перевіряти досвід поколінь минулих  задля майбутнього.

Усе у цьому творі, як у житті, взаємообумовлено і взаємопов'язане.

Але чому ж саме "Дім на горі"?

Незвичайний цей дім. Бабуся розповідає Галі історію  дому тому, що вже "з'явився "той  сірий, з вусиками" – повторювалася  та ж ситуація. "Народжуються в  цьому домі здебільшого дівчата, чоловіки сюди приходять... Вони підіймаються знизу і, як правило, просять напитися води. Той, хто нап’ється з наших  рук, переступає цей поріг і залишається  в домі назавжди. Так було в моєї бабуні, в моєї матері і в мене... Так було і в матері твоєї, так  повинно статись і з тобою..."

Друга частина казки така: інші чоловіки "не підіймаються знизу і не просять  напитися води, вони з'являються бозна-звідки..."

З’явився  до Галі сірий птах-джигун – і  залишив по собі дитину. Хлопець, який прагнув літати, багато років був "птахом перелітним", непосидючим  і загадковим.

З’явився  і до її дочки Оксани сірий птах, але не стрепенулося серце Оксани, і тоді "птах ударив із розпачем крилами  об шибки дому, піднявся в небо і  там помер "загуснувши серед безмежного простору на ще одну з міліардів  зорю, котрі швидко й нестримно  віддалялися від землі".

І зразу ж після цієї фантастичної ситуації – реальна дата, коли "Хлопець  поставив свій підпис на акті громадського стану..." І тоді ж освітило Хлопця зсередини дивовижне світло – "чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши  навіки його життя". Він відчув ритм у всьому. І дід його, козопас  Іван, передав хлопцеві 5 списаних зошитів  і мрію-тугу за п'ятьма ненародженими  синами.

У розмові з Марією Яківною, дружиною діда Івана, Хлопець скаже: "Спорідненість  душ – одна з найдійовіших форм боротьби людини із самотністю". Він  відчув спорідненість з душею  козопаса Івана, спрагло вчитувався у фантастичні історії з його зшитків, причащався до казки, бо "казка  – це те, чого ми хочемо. Це своєрідні  символи наших бажань".

Хлопець, як і козопас Іван, – носії  творчого начала.

Дім на горі – символ Парнасу з його жіночим населенням (музи); дім на горі живе водночас реальним життям свого  часу і мусить поборювати житейські  клопоти, яких не оббігти.

Іван  не залишається жити на горі, його вабить світ, бо без з’єднання із світом людей творчість неможлива.

Кожна його притча – певний погляд на світ, намагання і прагнення його зрозуміти, побачити і полюбити. Митець мислить  мистецькими образними блоками:

• страх перед світом, душевна роздвоєність може привести до загибелі ("Панна сотниківна");
• справжня любов не може живитися облудою – це також початок загибелі ("Перелесник"); заради спасіння людини можна пожертвувати життям ("Джума");
• гніт і насилля над людиною приведе її до повстання ("Самсон");
• не шукай видимої вигоди, а "чистий серцем будь і не губи душі" ("Чорна кума").

Отже, результат Іванового довголітнього  вивчення світу людей – його образна  наука тим людям.Не набридати  людям нею, а залишити їм у спадок – так розуміє свою життєву  місію козопас і виконує її цілком.

Хлопцеві  уготовано таку ж долю – правнуку Івана: оселяється у дідовому домі, з дружиною кохається на тій же галявині, повній квітів та бджіл, де свого  часу побував з Марією Іван.

Образ пришельців-звідників виростає в  символічний образ жіночої біди.

Галя  – другий центральний персонаж повісті  – одна з властительок дому. Об’єднує всіх – бабуню, Володимира, сина свого  і дочку, багато читає, мудріє з літами.

Галина  баба – третій головний персонаж роману, вона належить до твердих жінок, житейськи  мудра. Стара воює за лад і спокій в домі, прагне утримати Галю й захистити  її.

В Оксані, її правнучці, творче начало начебто  відсутнє. "Алло, Оксано, – спитав якось у сестри хлопець, – скажи, ти прочитала книжки з нашої бібліотеки?" – "Я? - повернулася Оксана. – До вашого відома я взагалі не читаю  книжок! А що ж ти читаєш?" –  Я?... Я не читаю, – сказала вона, гордо зносячи підборіддя, – я  живу!"

"Дім  на горі" – твір про любов.  Любов у широкому розумінні:  як складне і високе почуття,  що містить у собі кохання,  поняття рідної землі, дому, що  символічно уособлює спокій, рівновагу  духу вміння бути небайдужим, намагання освітити своє видноколо  святим і високим вогнем творчого  осяяння, – той стан, що його  однаково переживають козопас Іван та його внук.

У романі ми знайдемо елементи естетики бароко й романтизму, образи-символи, сторінки, писані реалістично та імпресіоністичне.

Герой естетики бароко загадковий, дивакуватий. Він любить усе земне і звичайне, невибагливе, але тягнеться до вічного  і високого, навіть, недосяжного.

Наскрізна ідея, якою перейнята естетика бароко, – пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро  і зло, світло і тінь, їх вічне  протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити  людську душу, художньо дослідити  людську природу.

У кожній з 13 новел II частини роману діють  загадкові демонічні сили (домовики, відьми, чорти, перелесники, злі духи). Вони є невід’ємною часткою того світу, який оточує людину, спонукає її до протистояння, боротьби. Весь сюжет  від того стає динамічним, напруженим, захоплюючим. Ці сили не завжди уособлюють зло. Почуття страху, тривоги, непевності, неминучого драматизму пронизує всі  оповіді, всі вони закінчуються трагічно. Розв’язка, отже, завжди пов’язана  зі смертю. Образ смерті був одним  із найулюбленіших у бароковій літературі. У Шевчука смерть постає в різних іпостасях – всюдисуща і всепереможна, як розплата і данина, добровільна  і усвідомлена. Водночас це кінець шляху, його логічне завершення наперед  визначеної долі чи тієї, яку сама робить собі людина.

Для барокової літератури був притаманний  культ сильної особистості. У  Шевчука немає такої сильної  особистості, людина у нього скоріше  заблукала в хаосі своїх переживань, прагнень, дій, це розгублена дитина великого Всесвіту ("Джума"). Сильний характер у період культу був для письменника  вимріяним ідеалом, якого він, можливо, шукав. Але його герой веде себе не просто достойно тієї омріяної сильної  людини, він підтверджує потенційну можливість своєї прихованої сили.

Типова  барокова ситуація – прагнення людини до очищення власного духу, до краси, до гармонії і разом з тим душевна  роздвоєність показана у новелі "Панна  сотниківна".

Якоїсь  дивної ночі панна сотниківна схвильовано  переживає несподіване "осяяння", після чого їй сниться химерний сон, що лякає і манить її водночас. У  ньому вона грається із сонячними  зайчиками, "збирає їх у пелену". Сотниківні являється молодий чорт у образах 3-х хлопців – вона постає перед вибором: завжди герої  бароко переживають роздвоєність.

Сон змінюється відчуттям тривоги, потім  переростає у внутрішню боротьбу "з хаосом у собі", коли до дівчини  приходять дивні видіння.

Вона  обирає святу любов – вранці сотниківну відвозять у монастир. Їде вона туди "кілька десятків років" (подібні  гіперболи часті в бароковій  поетиці), по дорозі її наздоганяє смерть. В останню мить вона бачить ті омріяні "повні вмиротвореного світла чоловічі очі", звісно ж, очі "юного чорта", які "можливо, й полюбити могла, але  так і не спромоглася". Роздвоєність душі погубила сотниківну.

Отже, у новелах  роману сконденсовані релігійні  уявлення народу, елементи язичества, пантеїстичного ставлення до природи  і елементи східнослов'янського фольклору, сюжети й образи із етнографії, слов’янства, реальні події національної історії, біблійські сюжети та образи. Система образного мислення козопаса Івана Шевчука, Яка закладена Валерієм шевчуком в циклі оповідань”Голос трави”, відтворює характер стихійної художньої творчості народу. Роман – баладу “Дім на горі” слід осмислювати з урахуванням язичницького світосприйняття того рівня синкретичного мислення, коли абстрактні визначення явищ, які вимагають узагальнення, ще були відсутні, коли творилася конкретизація певних життєвих процесів за допомогою персоніфікації абстрактних понять. Тоді нам стане зрозуміло, чому і Галя і Оксана сприймають джигуна в образі сірого птаха.

Образним  ладом самовираження старого  козопаса Валерій Шевчук замірився  передати  і відтворити визначальні  принципи народного художнього мислення, яке лежить в основі писемної літератури, зображальні ресурси якої ще не використані  вповні й до сьогодні. Романом - баладою  “Дім на горі” він прагне створювати цілісне уявлення про світ, як про єдиний космос, як про своєрідний живий організм і духовну субстанцію, що сполучає живу і неживу природу в єдиний вічний ланцюг взаємозв’язків і глибоких нерозривних закономірностей