Викриття-відкриття людських стосунків у творі "Парфумер" П.Зюскінда

 

Вступ

Тема даної  роботи, яка присвячена роману «Парфумер», визначена наступним чином «  Відкриття-викриття людських стосунків  у творі «Парфумер» Патріка Зюскінда.

Патрік Зюскінд  народився 26 березня 1949 року в Амбасі біля Штанберзького озера в Німеччині.

Був другим сином  відомого публіциста Вільгема Емануеля Зюскінда. Дитинство майбутнього  письменника минало у баварському  містечку Холухаузем , де спочатку він  відвідував сільську школу , а потім  гімназію.

У Мюнхенському університеті вивчав середньовічну  та нову історію. Водночас працював у відділі патентів і договорів фірми «Сіменс».

Писав твори, атестовані ним самим як «короткі неопубліковані прозові уривки та довгі непоставлені сценарії». « Я розважався виготовленням опусів, котрі через відгострений стиль з нехіттю відхиляли телевізійні редактори», - іронічно ділиться у єдиному написаному ним уривку автобіографії.

Першим твором Патріка Зюскінда, що потрапив до читача, стала написана 1980 року і видана 1984 року моноп'єса "Контрабас", яку  німецький критик Дітер Шнабель назвав "меланхолійним твором для одного контрабаса". Констатовану унікальність даного опусу пояснює ще одна цитата — цього разу взята з рецензії, вміщеній у цюріхській газеті «Die Weltwoche». Уній контрабас було схарактеризовано як інструмент, «котрий завжди незамінний в оркестрі, але не має сольних партій». Виявляється, що Зюскінд якось непомітно вчинив певний переворот, ставлячи на головний театральний кін героя, одвіку позбавленого права виражати себе в мистецтві повно та без обмежень.

У 1985 р. пролунав бестселерний постріл — побачив світ «тремтливо прекрасний романтичний детектив», «роман, що відверто духмяніє успіхом». Перше висловлювання взяте з мюнхенської газети «Abendzeitung», друге — з паризької «Liberacion», і обидва вони — про «Запахи» («Das Parfum»). E. Венгерова, перекладач роману російською, слушно зазначає, що у фундамент твору закладено «метафору запаху як універсального підсвідомого, всеосяжного зв'язку між людьми». Безсумнівно, основним наповненням полів значень даної метафори, незважаючи на її очевидну багатошаровість, слугують штукарські контексти.

Насамперед  у метафорі запаху очевидне значення леткості та невловимості мистецтва, яке  мимохідь якось деспотично і при  цьому малопомітно підпорядковує  собі й саму людину — байдуже, чи творця, чи глядача. Саме ця магія тотального втягненім і поглинання огортає ароматом духмяного успіху й роман, і його героїв, що то самі підкоряють, то скоряються через запахи. Та навіть і всесильний Жан-Батіст Тренуй, який доходить до абсолюту влади, виявляється насправді тільки невільником запаху — також абсолютно неможливого, оскільки запах цей має стати його власним.

У 1987р. Зюскінд  пише повість «Голубка» .  У творі  «майже немає дії, але вона впливає  на людину, як буревій», — так прокоментували оглядачі цюріхської газети «Tages Anzeiger» загадкову колізію, що лежить в основі повісті.  Якось вранці банківський службовець Ионатан Ноель раптом стикається біля дверей свого номера зі свинцево-сизою, з червоними лапками голубкою. Здавалось би, що тут екстраординарного, а втім, це лагідне створіння розбиває на друзки усталене до автоматизму існування пана Ноеля і призводить навіть до апокаліпсису (хоч і локального значення). Повість оздоблена рамкою, виконаною у свинцевих тонах: на початку поява голубки спричиняє розпад життєвої парадигми, а така сама свинцева громовиця довершує справу руйнації усього сущого. Справа ця, однак, закінчується по постмодерністськи: новим витком самоповторення (голубка зникає, і після її відльоту «ніщо вже не тріпотіло на червоних кахельних плитках»).

Поступово Патрік Зюскінд стає відомим драматургом, прозаїком та автором сценаріїв. Його антигерої мають одну спільну  рису, а саме: складнощі в життєвому  пошуку й у спілкуванні з іншими людьми. Вони "особливі", себто  від небезпечного світу воліють ховатися в маленьких кімнатах.

Співробітники видавництва, що випустило книгу  «Голубка. Три історії і одне спостереження» , дійшли висновку, що автор — тонкий психолог, котрий наділений тонким гумором. Патрік Зюскінд у своїх  творах малює ситуації, які не могли б статися з пересічними людьми: старий боїться голуба, тому не може піти додому, й все його налагоджене життя руйнується; людина, яка вважає себе вченим, пише передсмертну записку, у якій говорить про кінець світу, що настає з остаточним закриттям стулок мушлі над світом... Цей твір спрямований на розкриття складностей людської душі. А можливо, просто історії хворих людей. Більшість героїв Зюскінда — люди з відхиленнями від загальноприйнятої норми, чи це розумова неповноцінність чи фізична вада.

В особистому житті  Патрік Зюскінд дуже своєрідна людина. Він дуже сором'язливий, ніколи не дає  інтерв'ю, зовсім закрита людина. Отже, «Контрабас» написаний ним «із  себе самого». Цим не вичерпується «оригінальність» письменника: він дотримується відлюдненого способу життя, живе то в Німеччині (Мюнхен, Штутгардт), то у Франції, переважно в Мансардані, а нині постійно проживає в Кельні.

У 1985 році у Швейцарії  був вперше надрукований роман П.Зюскінда «Парфумер». Переклад назви твору  спірний. В оригіналі твір має назву «Das Parfum», тобто «Аромат» або «Парфум». Цей роман цікавий тим, що в ньому вперше розповідається про ті сторони людського буття, які в принципі не піддаються вербалізації.

Г. Аполлінер  писав: "Оволодіння досконалістю вимагало знищення життя, парфуми (мистецтво) так і залишилися маскою, чимось зовнішнім щодо митця, ні на крок не наближаючи його до розуміння самого себе, не рятуючи від смердючих туманів, які виявилися не маскою, а "власним запахом" Гренуя. Сюжет роману завершився знищенням серед цвинтарного смороду мистецтва (парфумів) і митця (парфумера Гренуя)". [11, ст. 36-39]

Д. Затонський писав  про роман наступне: "Розгорнувши  історію парфумера, Зюскінд вийшов "не в широкий світ, а до широких  лаштунків. Єдине, що йому імпонувало, - це іронія. Тобто романна ситуація від початку до кінця сконструйована і розгорталося не у просторі реального світу, а у просторі сцени". [6, ст.50]

"Те, що описав  Зюскінд, можна не тільки впізнати  за запахом, відчути на смак, побачити і почути. Це художник, який вмів представити життя вбоге і зникле в його великому внутрішньому драматизмі" - відгуки газети "Tages - Anzeiger", Цюрих.

Актуальність  нашого звернення до роману  оприділяється  тим , що роман, як і інші по-справжньому  великі твори літератури, до числа  яких входить «Парфюмер», безсумнівно , не може ставити перед читачем питання добра і зла, кохання , сенсу людського життя.

Мета даної  роботи  - проаналізувати роман Патріка  Зюскінда «Парфумер» з точки зору розвитку  таємниці людських стосунків  у ньому.

Для цього потрібно  вирішити такі завдання:

• проаналізувати теоретичні відомості за довідковою літературою;
• проаналізувати текст роману з точки зору середовища, в якому народжується і живе головний герой роману - Жан-Батіст Гренуй;
• проаналізувати історію життєвих пошуків головного героя та як складаються його стосунки з іншими людьми.

Методом дослідження  є дистрибутивний аналіз та компонентний аналіз.

Розділ 1. «Парфумер» - найвідоміший німецький роман постмодернізму має такі підрозділи. В цьому розділі  подається загальна характеристика постмодернізму як течії в мистецтві XX століття  та місце роману «Парфумер»  в цій епосі. Перший розділ поділений на такі підрозділи:

1. Загальна характеристика течії постмодернізму.
2. «Парфумер» Патріка  Зюскінда як постмодерністський роман.

Розділ 2.  Викриття-відкриття  людських стосунків у романі П.Зюскінда «Парфумер»

В  цьому розділі  аналізується  сюжет роману, життя  головного героя та значення роману для сучасної людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. «Парфумер» - найвідоміший німецький роман Постмодернізму

1.1 Загальна характеристика епохи постмодернізму

Працюючи над  змістом будь-якого постмодерністського  роману, необхідно мати чітке уявлення про сам літературний напрям, засади, на яких він базується, провідні ідеї творчості постмодерністів, розуміти їх світосприйняття та погляди.

Світовий літературний процес останніх десятиліть відзначається  розмаїттям естетичних пошуків митців, появою нових художніх форм, переглядом ідей і художніх прийомів, що їх створила література упродовж минулих епох. Поряд з неавангардистськими тенденціями у ньому розвивається, збагачуючись новим духовним і художнім досвідом, література, яка тяжіє до реалістичного напряму. Однак визначальна роль у літературному житті трьох останніх десятиліть ХХ століття належить постмодернізму.

Вплив постмодерністських ідей є настільки значним, що останні  десятиліття ХХ століття називають  постмодерною добою.

Вперше термін «постмодернізм»  згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца (Rudolf Pannwitz) "Криза європейської культури" (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, живописі та музиці.

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).

Терміном «постмодернізм» (буквально - «після модернізму») позначається не лише потужна тенденція у художній літературі, мистецтві, гуманітаристиці  зазначеного періоду, а й певний тип свідомості, специфічний спосіб світосприймання та світорозуміння, який дається взнаки і на попередніх етапах розвитку культури. Відтак у літературознавстві термін «постмодернізм» вживається у вузькому і широкому значеннях.

Онтологічний  рівень. Якщо модерністи вважали, що якимись філософськими концепціями (комуністичною, фашистською, неокантіантством тощо) можна осягнути та поліпшити світ і силкувалися перебудувати, перевести його з “нерозумного”, на їхній погляд , у “розумний” стан, то постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, зробили висновок, що предмет (світ) чинить опір людському впливові, на всяку дію відповідає протидією. Таким чином, межа між модернізмом і постмодернізмом – у ставленні до ідеології . Якщо модерн визначала наскрізна ідеологізація, то постмодерн є відчуттям універсальної порожнечі після втрати ідеологічних ілюзій.

Гносеологічний  рівень. Відмова від настанови  перетворювати буття спричиняє  також відмову від його систематизації. Постмодерністи вважають, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає, спростовує теорію. У всіх царинах життя відбувається постійна трансформація, а тому й мислення повинне вирватися за рамки традиційних опозицій та стійких цінностей (зміст – форма, суб’єкт, ціле – частина, жіноче-чоловіче, наука – мистецтво, дійсність – фантазія, високе – низьке тощо), тому треба взаємопереплести, змішати ці антитези. Це спричинило заперечення абсолютних об’єктивних істин і встановлення істин “малих”, “локальних”, розгляд усіх цінностей як відносних, визнання плюральності світу.

 Естетичний  рівень . Постмодернізм остаточно  завершує перехід від творення  до конструювання, від мистецтва  як діяльності продукування творів  до діяльності з приводу цієї діяльності. Чому відбувається цей перехід ? Умовою творення зразків мистецтва є неповторне, оригінальне смислопородження в душі людини. А постіндустріальне суспільство з його безмежними можливостями технічного відтворення, моделювання кардинально порушує цю умову. [12, ст.55]

Визначальні риси постмодернізму:  
       - культ незалежної особистості;  
       - потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;  
       - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;  
       - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;  
       - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;  
       - зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);  
       - суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;  
       - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;  
       - запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;  
       - як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;  
       - іронічність та пародійність.  

Основними рисами поетики  постмодернізму є інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж («склеювання» різнорідних фрагментів); використання алюзій; тяжіння до прози ускладненої форми, зокрема, з вільною композицією; бриколаж (непряме досягнення авторського задуму); насичення тексту іронією.

Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури.     

Постмодернізмом у широкому розумінні позначають явища, що час від часу виникають в історії літератури як втілена у художні форми реакція на кризу певної світоглядної системи (у такому контексті, скажімо, бароко тлумачиться як «постмодерністська» фаза, що підвела підсумок доби Відродження). У цьому випадку під терміном «постмодернізм» розуміють духовний стан, який характеризується настроями «вичерпання утопічних енергій» (Ю.Габермас), розчарування в ідеалах та сумніву у світоглядних цінностях, критичним ставленням до раціональних засад буття, усвідомленням неоднозначності та суперечливості світу тощо. Д.Затонський так узагальнив сутність постмодерністського світобачення: «Немає у півмісячному світі нічого остаточного, цілком завершеного: ані морального вироку, який не може бути переглянутий, ані морального заохочення, яке ніколи й нікому не здаватиметься незаслуженим. Усіляка брехня приховує у собі частинку істини, і будь-яка істина таїть у собі краплину отрути, отож слава і ганьба нерідко є взаємо - перехідними, навіть «взаємозамінними». Однак не тому, що все у житті до безнадійності відносне, а відтак і життя є безпросвітним. Просто … немає ні в кого монополії на добро, на справедливість, на влаштування чужого щастя».[2,ст.23] З огляду на розуміння постмодернізму у широкому значенні видатний італійський письменник, культуролог і літературознавець У.Еко стверджував, що «будь-якій епосі притаманний її власний постмодернізм».