Образ влади у творах В. Барки та О. Гончара

  Власним ім'ям він називається лише вперше. Далі автор, щоб підкреслити втрату ним людського обличчя, даватиме різні назви: — "рудець", "рудий", "золотозубий":"Рудун звелів: поставити вартового при вході і допитувати свідків".[1, с.74 ]

  Типовим є шлях корінного городянина Отроходіна до села. Воно чуже йому й незрозуміле, так само як і проблеми хліборобів. Він, справний виконавець партійної вказівки, прагне за будь-яку ціну піднятися по драбині партійної влади. Автор мимохідь згадує і трагічну історію його сім'ї: він відцурався під час репресивного слідства від своєї дружини, "виказав несамовиту". Та історія залишилася плямою на його партійній біографії, яку "рудий" прагне змити ціною життів нових жертв, безневинних селян. Остроходін ненавидить українського селянина, залякує його,вчиняє фізичні розправи при цілковитій безкарності: «Отроходін підкида коліно, щоб підбити вгору мішок і підтримати,- тоді миттю ж, звільнивши праву руку,б’є худих по чім влучить і валяє на сніг. Одного висохлого,мов павутина, поцілив прямо в перенісся і той, непритомний, скрутився на місці».[1,с.117] Особливо ненавидить Отроходін одноосібників, таких, як Катранники, бо вони ще не остаточно уражені корозією всезагальної рабської покори. Полюсне протистояння між Григорієм Отроходіним і Мироном Катранником підкреслюється вже з самого початку, з першого зіткнення, коли ставленики влади оголосили мешканцям Кленотичів вказівку про хлібоздачу. Простий селянин Мирон Катранник і представник влади Григорій Отроходін являють два різних типи моралі: у Мирона — християнська з її десятьма заповідями; у Григорія — партійно-більшовицька, віра в Сталіна, який, нищачи цілий народ, забезпечує «світле комуністичне, життя» таким, як Отроходін. Така різноспрямованість життєвих інтересів неодмінно має призвести до конфліктної ситуації. Але зіткнулися герої на предметі великою мірою символічному — коштовній церковній чаші.                              Жорстоко  повівся «рудий» з Катранником  тоді, коли хотів забрати чашу: «Кажи,поки дійду до п’яти: раз! два! три! чотири!..Чуєш, одчислю п’ять і виб’ю душу з тебе, ну, я жду – кажи! Чого мовчиш? Катранник безмовний. Тоді враз, руку відкинувши, розмахнувся Отроходін і вдарив селянина по голові».[1,с.143] Партієць допитує, намагаючись зломити того й дізнатися, де сховано церковну чащу: «Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,— чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! Краще — так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками».

  Герой роману «Жовтий князь» Отроходін  досить схожий з Володькою Лободою («Собор» О. Гончара).Вони мають багато чого спільного. Можна почати з того, що обидва персонажа є представниками влади, але представниками влади  своєї епохи (Отроходін – період голодомору; Володька Лобода – період хрущовської «відлиги»). Мають спільну мету,ідеали: битва за владу, прагнення до «вивищення»,іти вгору, «так життя буде в дійсному сенсі: з багатством змісту, а передусім без сонності «низу»,де загрузли в побут, як тварини…»[1,с.46]

  Отже в романі під прізвищем Отроходіна виступає тип сталінського опричника-ката. Запопадливий виконавець партійних інструкцій, впевнений у справедливості здійснюваних замірів, цей більшовицький зайда люто ненавидить українського селянина, піддає його неприхованому терору. Скупі художні деталі («широкий золотий зуб», «товсті скельця окулярів без оправи»), лайливість, холодний погляд, сповнений пихи й зверхності, іронічної зневаги до людей,— усе це окреслює оригінальний тип сталінсього виконавця – «двадцятип'ятитисячника». Отроходін — це справжній феномен, який міг з'явитися лише в тоталітарному суспільстві і який множиться з блискавичною швидкістю. І постають тисячі отроходіних, "одномастих", жорстоко-цинічних, бездуховних, антигуманних, що цілком нівелюють саме звання людини 
 
 

2.4.Символіка назви роману «Жовтий князь»

      Жовтий князь… Хто він і чому жовтий? У романі В. Барки — це збірний символічний образ, втілення зла і насильства, рудий ящір тоталітарної системи, який через своїх посланців несе голод, смерть і руїну.

  Автор постійно вводить жовтий колір різних відтінків —то огнистий, то сірчано-жовтий, то рудий. Ось як уявляється селянинові уповноважений, що приїхав одбирати останній хліб і переливати його в золото, щоб залити, як казав Шевченко, «пельку неситому»: «Вигляд промовця, замість рудасто-зеленкавого чомусь примарювався полум’яно-мишастий і мінений в тінь, з гострими… защіпками жорстокості. За ним тьма і примари височинять: муруй, … і — охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя». Жахається думкою Мирон Данилович: «Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель…»[1,с.44] Раїса Мовчан у статті зазначила,образ жовтого князя є багатоаспектним, символічним образом, що має кілька значень.

  Найперше, це уособлення якогось вищого містичного зла, "чортової сили", "диявола", що тепер "князює в воздусі", де "він і демони його, над душами, мов шуліки і яструби над курчатами. Тепер злетілися в двір, близько до кожного: хапають і розкльовують". Конкретне втілення одного з таких демонів — Отроходін. Жовтий колір постійно характеризує Отроходіна: "Грозить обома руками Отроходін, говорячи, а його широкий золотий зуб, відтінений щербинкою поруч, аж жевріє, одночасно з товстими скельцями окулярів без оправи, при самих металічних зачіпцях". [1,с.37], "круглявий жовтар їв і колов очима при кожній відповіді". Інший демон, мабуть, найголовніший —Сталін, "вусатий бузувір", який "завів пекло". До речі, радгоспний рахівник вважає, що вся причина лиха —саме в ньому. "Дрібніших" демонів багато, вони є "сторожею, поставленою владою", що "охороняє кривду".

  Про жовтого князя-звіра говорить дід  Прокіп (попутник Мирона Катранника в пошуках хліба). Він розуміє його як звіра, що зараз "виліз ... із багна в образі компартії", але переконаний, що таких звірів ще буде багато, вони всіх "вірних Христу викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів — огнем, залізом, голодом. У "Жовтому князі" цей колір присутній постійно: саме жовтими засохлими бур'янами заросли колись гамірливі від дитячого щебету сільські вулиці, жовті мертві тіла, жовтіє перед очима голодних людей, жовта пелена заступає згасаючу свідомість...

  Жовтий  князь — це сам український голокост, який розпросторив над Україною своє смертоносне владарювання. Його володіння охопили всі села, підім'яли кожну хату, кожен двір. Людські обличчя загострюються й жовтіють:"Микола зразу ж ліг: жовтий з обличчя і аж темний, як бабуся була перед смертю".[1,с.116] Жовтий князь смерті накладає тавро приреченості на всіх без винятку, не жаліючи ні дітей, ні жінок, ні старих. Жовтий князь — це і саме тоталітарне "государство", вся радянська система, що немов татарва сіє саму тільки смерть і спустошення. Це гірше, ніж злодії: "Це не те, що злодії, ті, коли доберуться, дорожче й краще візьмуть, а решту тобі зоставлять; ну влада ж кругом обдира. " Це вона, влада, відбирає останнє, тероризуючи кожну родину, яка дозволила собі бодай крихітку якусь заховати від неї для дітей своїх. Це вона, влада, нишпорить по всіх усюдах, топче і ламає усе, аби залякати й морально прибити людей. І це вона, влада, не випускає селян у пошуках хліба за межі власного села, влаштовуючи облави на станціях, у містах та вивозячи збіглих людей на вірну смерть у безмежні степи чи моторошні провалля. "Партійний цар — їх воля",— говорить старенький дідок, дивлячись, як "проз стіни станції ... червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерів і дітей".

  Жовтий  князь у Василя Барки - це не тільки символ голоду і жорстокості, а ще й втілення надприродного, космічного зла, що пішло в наступ на людство у XX столітті. Жовтий князь-диявол змальований на картині невідомого митця: «Сидить гостроокий хтось, ніби золотий, цілком литий, - з червонастим виблиском; в короні чудній і пишній одежі. Високо підноситься. Ребра схожі на верх брами, розчиненої так, що туди з низини на картині тягнуться люди без кінця і перерви: люди бідні - тягнуться під кліткову браму примарця і там зникають. Як бійці на бійні»

  Отже, «жовтий князь»— злі, темні сили тоталітарної системи, і хочеться сподіватися, що вони більше ніколи не пануватимуть на нашій багатостраждальній землі.  

Висновки

   Олесь Гончар завжди був на передових позиціях політичного й громадського життя  держави, не стояв осторонь найболючіших  проблем. Публіцистична й журналістська творчість письменника дають чимало прикладів його ставлення до влади і влади до нього. Ця взаємодія ніколи не була простою й постійно мінялася.

   У мотивах  державотворення, взаємин митця  і влади простежується еволюція світогляду й підходів автора до зображення й оцінки дійсності: від лояльного  ставлення до існуючої в СРСР політичної системи в довоєнний час, щирої  віри  у можливості побудови справедливого  суспільства; через сумніви й  вагання в добу хрущовської “відлиги”, спроби гуманізувати; демократизувати й спрямувати в цивілізоване річище суспільний розвиток у роки “застою”, до усвідомлення необхідності боротьби за проголошення України як незалежної держави

   Ставлення письменника до влади можна простежити,  звертаючись до його творів, щоденників, записників. У курсовій роботі розглядається  роман «Собор». Зображуючи владу  у романі,Олесь Гончар  викликав репресії на себе. Адже з такою відвертістю  і повнотою не прийнято було у ті роки зображувати  правду життя. Письменник, як видатний представник соціалістичного реалізму, правдиво показав тогочасну радянську владу. Створивши реального Володьку Лободу, «Собор» був вилучений з літературного процесу майже на двадцять років. Володька Лобода є яскравим прикладом показу духовної деградації представників влади. Образ системи у романi  значною мiрою реалiзований саме через цей персонаж.

   Роман «Собор» дістав неоднозначну оцінку влади, за цей твір Гончар отримав  клеймо «націоналіста та очернителя радянського ладу», зазнав усіх можливих видів приниження.

   Один  із найбільших сучасних поетів Заходу Василь Барка також зображував владу, тоталітарне суспільство.  У своєму романі «Жовтий князь» бажанням письменника було показати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932—1933 pp. Василь Барка створює у своєму романі модель тоталітарного суспільства, яка полягає у поділі людей на господарів становища і безправних рабів. До господарів становища відносимо тих персонажів роману,хто при владі,хто вгорі, біля державної машини, які є насамперед слухняними рабами цілої системи: партія більшовиків, Лук'ян, Зінченко, Вартимець. Звичайно, найвражаючим з-посеред тих, хто при владі, є Григорій Отроходін. Під прізвищем Отроходіна виступає тип сталінського опричника-ката. Запопадливий виконавець партійних інструкцій. Назва роману «Жовтий князь» є символічним і має кілька значень. Загальне значення назви роману: «Жовтий князь» — злі, темні сили тоталітарної системи. Василь Барка знав, що Україна духовно просвітлиться – чорні дні тоталітаризму будуть переборені світлом християнської любові, тому створив такий оптимістичний фінал роману.

     Олесь Гончар і Василь Барка  правдиво показали у своїх  романах тогочасну владу. Обидва  романи схожі між собою, вони  мають такі спільні риси: поділ героїв на господарів становища і безправних рабів, «хліботрудів» і «хліботрусів», умовний поділ на два світи: світ тих, що творять пекло, і тих, що мучаються, наявністю схожих героїв: Отроходін і Володька Лобода.Вони є представниками влади своєї епохи (Отроходін – період голодомору; Володька Лобода – період хрущовської «відлиги»). 
 
 

Використана література

1.Барка В.  Жовтий князь/ В. Барка.-  Х.: Веста:Видавництво «Ранок», 2005.- 304с.

2.Бокий  І.  Із «Собором» - у майбутнє!/ Іван Бокий// Собор/ О. Гончар. – К.:            

Веселка,1992. –  С.5-16

3.Бурбан В.      14 липня минуло 10 років відтоді, як не стало Олеся Терентійовича Гончара «Книга буття» українського письменника ХХ століття «Щоденники» Олеся Гончара/ В.Бурбан//Дзеркало тижня/Людина.- 2005.-№27 http://www.dt.ua

4.Галич О. Олесь Гончар у вимірі non fiction [Текст] / О. Галич // Слово і час. - 2005. - № 7.- С. 14-23.

5. Гончар О. Собор/ Олесь Гончар. -  К.: Веселка,1992. – 285 с.

6. Гончар О. Щоденники/ О. Гончар.-   К.: Веселка,2004. –Т.3.- 605 с.

7. Грабовський Сергій. Шлях до себе: Олесь Гончар/ Сергій Грабовський //Радіо свобода.- 2008.-  http://www.radiosvoboda.org

8. Дончик, В.  В ім'я Укpаїни: До 75-pіччя з дня наpодження Олеся Гончаpа [Текст] / В. Дончик // Українська мова і література в школі. - 1993. - № 4. -С. 4 - 6.

9. Жулинський М. В.Барка – літописець українського горя / М. Жулинський.- К.:1998. http://etno.kyiv.uar.net

10. Забарний О.Роман В.Барки «Жовтий князь»/ О.Забарний //Д ивослово.- 1996.-№10.- С. 31-34

11.Килимник, О. В. Олесь Гончар. Літературний портрет/ О.В. Килимник. - К.: Художня література, 1959. -121 с.

12.Кудря Г.М. З Україною в серці/ Г.М Кудря// Жовтий князь/ В. Барка.-  Х.: Веста:Видавництво «Ранок», 2005.- С.3-22.

13.Кудрявцев М. Голод – 33 в художній літературі / Михайло Кудрявцев//Слово і Час. – 1993. -  №10. -  С.70-71.

14.Мовчан Р. «Жовтий князь» В. Барки / Р.Мовчан// Дивослово.- 2002.-№4.- С.21-25.

15.Панченко В. Після «Собору» Олесь Гончар: прихований трагізм долі/ В. Панченко// День.- 2006.- №30.- http://www.day.kiev.ua

16. Погрібний А.Г Олесь Гончар. Літературний портрет/А.Г. Погрібний.- К.: