Образ влади у творах В. Барки та О. Гончара

 Страшні, вражаючі картини голоду в Україні 1932—1933 років (а на Кубані він продовжувався ще й у 1934 році) лягли в основу змісту роману. Кудрявцев М писав: « В. Барка у своєму романі «Жовтий князь» (1963), художньо узагальнюючи документальний матеріал страшного злочину тоталітаризму, подає безліч жахливих картин цього Апокаліпсису, через окремі людські долі, вчинки, моральну позицію персонажів відтворює цілий народ (бачить людську масу через індивідум) в певній історичній конкретиці».[13, с.70] Дедалі настирливіше, з наростаючою експресією в житті українського села Кленотичі, де відбуваються найголовніші події твору, і зокрема в конкретну родину Мирона Даниловича Катранника, входить голод. Він поступово руйнує звичайний селянський побут, збиває установлений віками ритм важкої хліборобської праці, яка перестає бути сенсом життя й насамкінець запановує повновладно — справді Жовтим князем.

  Змальовуючи події найстрашнішого для України  голоду 1932—1933 років, Василь Барка весь час замислюється над питанням: «Чому?». І пояснень шукає у Біблії. Зверненням до Біблії перейнятий увесь текст. Цитування біблійних текстів наводять читача на думку про велику гріховність українського народу, про обов'язкову його спокуту. Вже спочатку перед нами постає біблійна оповідь про перший гріх на землі — братовбивство — з чіткою паралеллю із сучасністю: місяць горів кров'ю і тоді, коли Каїн мав убити Авеля, і тоді, коли починалося голодне лихоліття в Україні.

  Релігійний  Барка намагається пояснити причину  голоду. Устами праведних письменник запитує: «Може,— іспит, нехай очистяться в горі, як в огні останньому»  за смерть Ісусову, адже минає дев'ятнадцять  століть з часу скоєння цього  гріха. Далі з тексту випливає, що причина  біди — нешанобливе ставлення  до віри. Чимало епізодів відтворюють  жахливе руйнування храмів Божих, відвертання людей від віруючих, їх масове гоніння. Навіть сам Сталін наголошував що «нацыональный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский».Тому голод був спрямований на українське селянство для придушення національного опору.

  Безперечно, бажанням письменника було відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932—1933 pp., показати світові  болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне  на своєму шляху, власне, «пожирає своїх  дітей», бо вона сама — «жовтий князь». Ось що сам сказав В. Барка про цей злочин М. Жулинському:"Я думаю, що це таке нещастя велике... І в цьому є такий великий злочин проти народу українського! Із найбільших злочинів новітньої історії європейських народів".[9] 

  2.2 Модель тоталітарної  системи.

  Як  письменник-модерніст, Василь Барка не описує чи розповідає, а інтерпретує, моделює. Основною художньою "моделю" роману "Жовтий князь" є модель тоталітарного суспільства. Василь Барка не міг оминути проблеми сутності всієї тоталітарної системи, що породжує подібні явища, фальшивості проголошуваних нею гасел соціальної рівності, вселюдського братерства, щастя для всіх. Уже на перших сторінках роману,так  само як і в романі «Собор»,проривається болючий контраст у поділі людей на господарів становища і безправних рабів, на ситих і голодних, «хліботрудів» і «хліботрусів» умовний поділ на два світи: світ тих, що творять пекло, і тих, що мучаються. Цей поділ є узагальнюючим, найточнішим і по-справжньому "модерністичним".

  У "Жовтому князі" митець створює  модель підрадянського українського суспільства з відповідною ієрархією справжніх та уявних цінностей, з його строкатістю виконавців дуже різних ролей (будівничих, охоронців-руйнівників, підсобників, катів, жертв) у тому дійстві, яке зветься радянським життям. Цією моделлю служить невелике село Кленотичі, що одним з перших на Полтавщині (за художньою версією Барки) потрапляє в епіцентр голодомору, а тому й приречене на знищення. Усе, що відбувається з жителями Кленотичів під час голодомору, розкриває моторошну сутність тоталітарної держави, яка своїх громадян, селян-хліборобів з діда-прадіда зумисне штовхає в голодну прірву, з якої їм, здається, вже ніколи не вибратися.

  Є в романі вражаюча алегорична сцена: Мирона Катранника, котрий вирушив у пошуках хліба на Воронежчину, та інших, таких же беззахисних і знесилених голодом людей, жорстоко викидають з поїзда разом зі "шпалами і обаполами, облитими смолою" у прірву. Цією деталлю підкреслюється зведення до абсурдності, обезцінення життя людини, абсолютна нівеляція її індивідуальності. Усе це (люди і шпали) єдиною масою з високого насипу котиться донизу у страшну вогненну прірву, яка асоціюється з безоднею, пеклом. Лише дивом Катранникові вдалося зачепитися за дерево й не впасти до тієї прірви, хоч більшість потрапила туди відразу. Він вибрався, один з небагатьох (також суттєва сюжетна деталь!), навіть повернувся додому — і лише на порозі власної хати його наздогнала смерть. У цій невеликій, але вражаючій експресивній сцені метафорично втілено загальний передапокаліпсичний стан усього радянського суспільства. Мотив передапокаліпсичності цього суспільства, краху міфу про нього, як про земний рай є наскрізним. На нього "працює" багато різних художніх засобів. Це й докладні, до натуралістичних подробиць описи спустошених селянських подвір'їв, обезлюднених сіл, які спостерігають герої. Це й височезні бур'яни в гнітючому густому тумані, мороці, з якого герої, наче зі складного лабіринту, довго не можуть потрапити на рятівну стежку. Це й символічно-містичне видіння на місяці — брат підняв на вилах брата, що означає розбрат між людьми, підозрілість, люту помсту, підміну істинних цінностей хибними. Та найточніше напружену, протиприродну атмосферу в суспільстві передає символічне пророкуюче видіння, що спостерігають селяни — падіння з неба мертвих птахів.

  Автор роману зображує реалістичні картини апокаліпсичної руйнації, вчиненої партією більшовиків: «Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її, і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні клунь, ні комор,— самі порозвалювані хати. Жоден землетрус не міг так знищити побут, як північна сарана, спряжена золотомлицькою каганівщиною».[Цит.за:13,c.70]Василь Барка щоразу підкреслює абсурдність цього радянського життя, в якому селянин не має хліба, млин не дає людям рятівного борошна, а несе смерть, криниця наповнена не джерельною водою, а трупами... Снопи пшениці асоціюються також із трупами, тобто живе перетворюється на неживе, містично страшне. Образ зупиненого годинника в хаті Катранників — також апокаліпсичне передбачення. Так само варто сказати про ще одну деталь, яка повторюється в романі: червоний прапор над сільрадами обезлюднених сіл. Колір того прапора незрозумілий, бо, як каже Мирон Катранник, "то тільки видається, що їх прапори червоні, вони темні". Чи не парадоксальна і водночас символічна ситуація: село вимирає дощенту, а прапор майорить і тріпоче на вітрі.

  Як  бачимо, Барка, алегорично змальовуючи  тоталітарне суспільство, моделює процес його руйнації, передапокаліпсичний стан. Кульмінацією цієї моделі є історія життя селянської родини Мирона Катранника, в якій поступово вимерли всі: бабуся (берегиня матріархального українського роду), мати й батько, їхні діти Миколка й Оленка. Залишився лише наймолодший пагінець сім'ї — Андрійко.Щоб вижити, врятуватися від людоїдів, малий Андрійко Катранник ховається в землянці. Що ж то за лад такий, при якому люди змушені жити без тепла і світла, як кроти — в землі? Той лад у сприйманні малого хлопчика асоціюється з чумою, бо Андрійко чув колись від старших, що це вона "забирає" людей. Тепер "забрала" від нього всіх рідних якась незрозуміла новітня "чума".Але цей лад-«гірший,ніж під час чуми…бо держава,використавши силу проти них,як смертельний противник,відняла,крім харчів,також можливість заробити на прожиття». [1,с.12]. Його принципи втілюють люди — "партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях, а також міліціонери з револьверами на поясах", "смикуни з партквитками", "круки душоїдні", "нічні кагани", "ворожі виродки", які "нагорі царюють", "руїнники, що вдерлися з назвою будівельників світла", а діти називають їх ще "хлібохапами", "хліботрусами", "хлібоберами".

  У романі докладно змальовуються діяння більшовицьких опричників, які,запопадливо вислужуючись перед вищими ешелонами влади та їхніми сатрапами в Україні, забирали в селянських багатодітних сімей останні крихти, свідомо прирікаючи дітей на мученицьку смерть. Партія більшовиків та її вожді асоціюються з фатальним диявольським знаком «666». Звір із цим знаком постає з розповідей подорожнього в жовтому одязі- так через весь роман проходить символічний образ Жовтого князя, що несе смерть, горе, страждання, суцільне нищення й руйнацію, спустошує не тільки землю,а й душі людські: «Всіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів — огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі... Скибки хліба не дадуть коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходить». 

  А ось  картинка з вищими партійними чиновниками:

  «Партійщина високого рангу і звання, з яскравими зірками на кашкетах і грудях, позиркує в виразі кислувато погірдливої нудьги крізь шибки автомашин... позиркує на трупи, розсіяні по вулицях, і відвертається випасеними обличчями». [Цит.за:13,c.70]

  У творі також підкреслюється, що всі, хто вгорі, біля державної машини, є насамперед слухняними рабами цілої  системи, маленькими, але дуже потрібними в ній гвинтиками. Система в будь-який момент може кожного з цих гвинтиків викинути, замінити іншим — це підкреслюється в епізоді з партійцем Гудиною, якого зловили під час посівної з зерном у картузі і ведуть на розправу. Мирон Катранник спостерігає це, згадуючи тих, які тепер "йдуть під колесо, що самі розкрутили".

  Допомагав його розкручувати ще один сільський  пристосуванець, Лук'ян, якому судилася така ж сумна доля. Односельці прозвали його "Лук'яном, що голосує "за". Не порятувало його прислужницьке, бездумне виконання всіх вказівок. Він теж помирає від голоду, як і всі мешканці Кленотичів. І в смерті залишається таким самим: його вихололе тіло замітає сніг, з-під якого продовжує стирчати догори рука, ніби вона голосує "за".

  Серед жертв тоталітарного режиму Барка  змальовує також "наївних Дон-Кіхотів комунізму", які щиро повірили в більшовицькі ідеї й намагаються на свій лад щось робити для людей. Наприклад, завідувач курорту Зінченко. Він став членом партії, щоб захистити себе, й тому щиро прагне допомогти хоч деяким своїм односельцям. Зінченка звільнили. Про подальшу його долю можемо тільки здогадуватися: за своє співчуття до скривджених він неодмінно буде репресований. Про нього Мирон Катранник скаже: "Знайдеться добрий, так не з їхнього куща виріс". Трагічно складається й доля партійного секретаря, що пустив собі кулю в скроню, коли одержав чергові директиви з центру Щодо боротьби з куркулями й підкуркульниками. Звичайно, той смертельний постріл нічого не змінив, нікого не порятував, але засвідчив мужність цієї людини. "По-своєму чесний був", — підсумує ще одне скалічене життя Мирон Данилович.

  Така ж жертва системи — голова колгоспу Вартимець, що "з шкури пнеться", аби виконати партійний план по заготівлі хліба. Ми бачимо його в час болючих роздумів — мовчки бреде селом, передчуваючи свій неминучий арешт. Колись він дозволив собі повірити в обіцяний блаженний більшовицький рай і тепер розуміє свою помилку. Василь Барка відтворює різноманітні типи суспільної поведінки в загальній моделі тоталітарного суспільства. Майже ніде автор не називає представників влади людьми. Для нього вони «зайди», «здобичники», «супостати», «напасники», «одбиральники», «не люди, а гаки — тягти хліб», «обдирщики». Окремих уповноважених щедро наділяє прізвиськами-характеристиками: «понурик», «гризун», «рудун», «рудець», «дикун собачий», «круглоокий».

  Звичайно, найвражаючим з-посеред тих, хто при владі, є Григорій Отроходін. Розглянемо цей образ детальніше. 
 

  2.3 Образ Отроходіна як представника влади

  Партiєць Отроходiн - найяскравiший представник людей-варварiв. Вiн слiпо виконує партiйну волю: "Взяти хліб з мертвих - весь".[1,с36] А хто такi хлiботруси, хлiбохапи, хлiбобери? Люди без iменi, вони втратили людську подобу, а прийняли варварську, сатанинську, це вони викошують голодною смертю українських селян. Головнi ж винуватцi людського лиха присутнi незримо. Отроходіна автор порівнює зі змієм: "кружить змієм і мучить; ну, ящір і єсть! [1,с.44] Йому "вгорі" нададуть велико-риб'ячу луску: ордени, "путьовки""; зі змієм асоціюються людські гріхи. У цьому романі головним показником внутрішнього стану дійових осіб є очі. Найголовнішу роль цей мотив грає під час зорової "дуелі" між Отроходіним і Мироном Катранником у сільраді. Погляд росіянина пронизливий, "крізь очі, дрібні віконечка, побачили душі, яка повна відвертість їх здійсниться навіки; а до чого ж недобрі між собою, хоч значно ближчі, ніж здається з ворожнечі!";[1,с.39] він розпалився гнівом: дужим і диким; зіниці в найгострішому блискові звернені до селянина; його горючі очі ніби повсякчас пронизують подвір'я Катранників.  
Ми бачимо портрет вождя свiтового пролетарiату: "Охрою горить вигляд iстоти, що нiма до сльози i хижа до життя".[1,с44] Говорить Отроходін, "мов крук на могилі віщує розор"; гнів його "дужий і дикий"; погляд "пронизливий" і "лютий"; "його широкий золотий зуб, відтінений щербинкою поруч, аж жевріє, одночасно з товстими скельцями окулярів без оправи, при самих металічних зачіпцях".[1,с.37]

  Взагалі опису зовнішності Отроходіна автор приділяє велику увагу, бо вона є досить промовистою. Так, він має "зеленкавий" френч такого ж покрою, як у Сталіна, окуляри, "…брови підняті, ніби здивовано, хіба – від терпеливості? Очі сірі, трішки блакитнясті…"[1,с.37]  Символічний образ жовтого князя "входить" у твір саме в його образі. Недаремно Барка кілька разів наголошує на жовтому кольорі його обличчя. На цю останню деталь треба звернути особливу увагу, бо далі Барка розгорне цілу систему різноманітних образів, невід'ємним атрибутом яких буде саме жовтий колір, як символ смутку, жаху.