Образ влади у творах В. Барки та О. Гончара

  Григір  Тютюнник мав рацію: після позитивних відгуків у пресі впродовж січня-березня 1968 для Олеся Гончара і його твору настала чорна смуга. Система прочитала в романi собi вирок. Цькування розпочалося...

  У квітні почалася планомірна компанія публічного шельмування «Собору». У пресі  з'явилися організовані відгуки  «анонімних читачів», які роман рішуче засуджували, навіть не гортаючи його сторінок. Тих, хто позитивно оцінював роман, чекали утиски, звільнення з  роботи, залякування. Володимир Панченко у своїй статті  зазначив, чому роман отримав таку негативну критику з боку влади.Тому що перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко (друг Брежнєва) запримітив у романі «очорнення радянської дійсності», наклеп на «людей праці» — «чудових радянських трудівників», а також «замилування старовиною». Серед причин Ватченкового гніву називається й таке: він упізнав себе в антигероєві роману Володьці Лободі! Принаймні в Дніпропетровську йшов поголос про те, що партійний начальник області, як і Лобода, здав свого батька в будинок для старих. Українська народна мораль подібні факти осуджувала. До того ж у Зачіплянці, задимленій робітничій околиці, змальованій О.Гончаром, вгадувався заводський район Дніпропетровська, вотчини О. Ватченка. А тут ще й різке протиставлення робітничої Зачіплянки — номенклатурним «юшкоїдам»... У Києві на Пленумі ЦК КПУ Ватченко звинуватив автора роману в тому, що він по-наклепницькому показав «духовні риси» трудівників, отже, загалом роман «ідейно,порочний,шкідливий,пасквільний.[15] На початку травня 1968 року голова КДБ СРСР Ю. Андропов звернувся з листом до Політбюро ЦК КПРС, у якому «Собор» характеризувався як «політично шкідливий твір, що пропагує елементи націоналізму, у спотвореному світлі зображує радянську дійсність». Організовувалися «листи трудящих», замовлялися рецензії з потрібними ідейними «наличками», проводилися збори трудових колективів, на яких письменника лаяли за «відрив від життя». Від самого ж автора в таких випадках вимагалися каяття й самокритика. Проте О. Гончар не тільки не зрікся «Собору», а ще й, полемізуючи з любителями ярликів, публічно назвав «Собор» твором «не менш патріотичним, ніж «Прапороносці» На підтримку Олеся Гончара в «Литературной газете» М. Бажан опублікував статтю «У повній силі росту», в якій назвав «Собор» великим успіхом прозаїка, значним, глибоким, багатоплановим твором. «Щоденник» фіксує болісну реакцію О. Гончара на цькування, на «моральне ґвалтування людей», яких, не цураючись погроз, змушують виступати проти «Собору»; звільнення «неслухняних» із роботи; виключення з партії.

   Своїм  викривальним пафосом роман, дійсно, потрапив у ціль, і те, що стараннями  реальних лобод він був вилучений  з літературного процесу майже  на двадцять років. З такою  відвертістю і повнотою не  прийнято було у ті роки  зображувати  правду життя.  Не прийнято було, наприклад, ось  так прямо говорити про причини  масового від’їзду з сіл молоді ( згадуються поневіряння безпаспортної Єльки, з погляду якої у колгоспі цінують тільки руки, забуваючи, що, крім них, у людини є ще душа:А в мене не тільки руки!...В мене ще й душа є!Не всю випекли. Не дасте довідки – так піду!»)[5,с.56] Не дозволялося показувати проблеми будівництва морів та винищення плавнів. Не допускалося так узагальнююче писати про руйначів.

  У самому творі знаходимо рядки, якими  автор ніби передбачив ту реакцію, яку  здатен викликати його роман у  життєвих прототипів Володьки Лободи: «Треба й сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось…  мислять? Лобода одразу нахмурився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм… Їм би цей собор – стояли б і вік на нього молились…Ні розбалували ми їх!..»[5,с.122]

  До Гончара  були спроби дати такий образ системи? У п'єсах Миколи Кулiша. У щоденниках академiка  Сергiя  Єфремова.  В "Українi в огнi" Олександра Довженка. У романах Уласа Самчука  та  Iвана Багряного,які по війні опинилися в дiаспорi.  Але,  по-перше,  вони  були недоступні не тільки  широкому  читачевi,  але й "обраним".  А по-друге, цiлiсного образу вони й не могли дати, бо грунтувалися або на  локальному чи вузькому матерiалi, або на  табiрних  враженнях,  тобто на  матерiалi екстремальному. Олесь Гончар образ системи вибудував на матерiалi водночас буденному i пiднесеному,  вiн  поставив  у центр мотив духу,  категорiю духовностi,  матерiалiзованi  в соборi,  -  i  вийшов   на   узагальнення величезної художньої сили. Через весь роман проходить мотив руїнницької сутi системи соцiальної демагогiї, яка неспроможна виплодити здорових iдей i  здорових  людей,  системи,  зараженої кар'єризмом,  брехнею. Вперше в українській літературі у всій повноті показаний образ системи,яка прирекла розумний,талановитий, чесний і працьовитий народ жити в царстві брехні, неволі, нацiонального самоприниження, духовного i матерiального  занепаду. Слушно було сказано Б.Олійником на VIIІ з’їзді письменників СРСР: у романі «Собор» Олесь Гончар «одним з перших вказав на небезпеку кар’єризму не тільки в морально-етичній, а й у суспільно-політичній площині ».

  «Нема країни кращої, ніж правда», - каже один з героїв твору металург Іван Баглай, і під знаком максимального дотримання цієї заповіді – не тільки стосовно правди масштабної, але й цілком конкретної – написаний цей роман. 

  1.3  Володька Лобода - це виплід тоталітарно-бюрократичної  системи

   Найбiльше занепокоєння в хулителiв  "Собору"  викликав  образ Володьки

  Лободи. I недаремно, бо, власне, образ  системи  у  романi  значною мiрою реалiзований саме через цей персонаж. І. Бокий вважав «Собор» «закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди й лицемірства». Епоху облуди й лицемірства відстоювали люди, яких виховала тоталітарна система. Саме за час свого панування вони встигали посіяти зерна бездуховності, безпам’ятства. Яскравим прикладом показу духовної деградації представників влади, хоча й районного масштабу, був образ Володьки Лободи. Розглянемо його детальніше.

   Виховувався  Володька Лобода в сім’ї відомого  майстра Ізота Лободи, який своєю  працею металурга заслужив пошану  мешканців селища. Як сталося,  що Володька виріс егоїстом, бездушним  «висуванцем» Автор свідомо не  показує нам поступове вирощування  почуття кар’єризму. Перед нами  уже свідомий носій теорії  кар’єризму: «Що поганого, коли працівник  прагне здорової кар’єри? Хіба  ж не стимул, особливо для нашого  брата-низовика? Чому тільки з  трибун та в звірячих байках  викривати зло? Треба брати  владу і карати його. Силою  влади, закону!» Головне для Лободи — «не давати пощади старосвітчині», потоптом іти на все, що втілює історичну, національну пам'ять народу. «Наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горіхом…» «Наркотик владолюбства, героїн кар’єризму…Жадобою влади – тільки цим його очі й блищать…»[5,с81] Без вагань бере Лобода участь в кабінетних битвах за владу, «де пощади нікому нема: або ти герой, або ти розчавлена жертва» Віддає свого батька в Будинок ветеранів, міркуючи, що старому металургу там, у колективі, буде краще. Вражає зустріч сина з Ізотом, який гнівно засуджує наміри «батькопродавця»: «Син? Хіба в мене є син?..Були сини! Один – під Кривим Рогом, другий – у Берліні…Більше нема».[5,с137] Не може його терпіти Микола-студент, «…ніяк не дійде миру з «генієм»-висуванцем…В Миколи для нього одне тільки слово:батькопродавець».[5,с75] Володька Лобода став "висуванцем" не  завдяки здоровiй  конкуренцiї, вiн  сягнув  високого  кабiнету  виключно  завдяки кар'єристським здiбностям - iнших у нього просто немає. Найвища мета   -  "працювати в тому  високому головному будинку, де  кроки твої  гаснуть у килимах",  "брати штурмом Ельбруси життя". Задля цього вiн зробить усе - затопить  плавнi  чи,  якщо треба, висушить їх, знесе собор, вилупить ще якiсь "iдеї", i  хоч результатом їх буде руйнацiя всього, для нього важливе одне - аби на  тiй руїнi возвеличитись самому!  Письменник показав нам правду не стiльки факту, скiльки концентровану суть  лободiвщини,  соціалістичної схизми  -  її   пустоцвiт,   безплiднiсть,   нежиттєздатнiсть,   галасливу порожнечу, марнославну дрiбноту.

   Письменник  ще залишає Володимиру шанс  до примирення: «Якби можна було  впасти до ніг батька, дитинчам  малим стати». Але для’ цього потрібна занадто велика ціна - відмовитися від кар’єри. А цього молодший Лобода не зміг би собі дозволити.Володька не може критично оцінити свої вчинки, а головне -не любить людей, не здатний зрозуміти їхнього ставлення до собору, невмирущого пам’ятника історичного минулого народу. Напередодні 300-річчя Переяславської ради Лобода запропонував узяти собор у риштовання. Так була узаконена брехлива видимість ремонту дорогоцінної пам’ятки архітектури. Собор заплановано було знести, а на його місці розбити ринок та побудувати шашличну. Дійсно, сучасно, прибутково. А як же почуття відповідальності перед наступними поколіннями? У висуванців на це свої погляди. Володька, переконуючи Миколу Баглая, розкриває свою справжню суть: «Ну що тобі, юнакові з робітничого передмістя, шукати в тому струхлявілому Яворницькому? Собори… шаблі козацькі… курені! Та то ж уже реквізит історії, мотлох минулих віків, як ти цього не розумієш?»

  Хоч Володька потворний, ниций у своїх прагненнях і мріях, сповнений вандалівською, руйнівною силою, зате освічений, розумний, спостережливий, винахідливий, кмітливий. Прагнучи влади, не цурається зачіплянців: «Хоч угору йде зачіплянец, а не зазнався, дбає, щоб не відірватися від маси».[5,с.75]«Цінять його на службі…побільше нам, кажуть, таких працівників». Володька знаходить для всіх своїх дій пояснення, він все може аргументувати, все довести та роз'яснити: «Володьку зачепи -  на ходу вигадає сто пояснень, такого в ступі не влучиш».[5,с.77] Тільки він не розуміє, що справжні вчинки часто не піддаються логічному поясненню, бо робляться від серця, з палкого пориву живої та чуйної душі, так само буває і навпаки: навіть за наявності усіх аргументів людина не робить деяких речей через певну власну заборону, яку дає сумління чи життєві принципи. Він хоче осушувати плавні, реформувати все навколо, знести собор, переробити природу — все задля потреб «сучасної людини», але він міряє ці потреби власною мірою, не розуміючи, що потреба у духовності сильніша, ніж потреба у комфорті або у матеріальних благах. Навіть дивно: ми не можемо сказати, що Володька Лобода погана людина, він також не є слабкою людиною... Він, як на мене, порожня людина: людина без душі, без болю та сумнівів у серці, насправді, ніби робот.

  Не  маючи достатньо сили для руйнування святинь, Лобода проклинає витвір козачих  зодчих: «Ненавиджу всіма фібрами  душі!» Але навіть у цього кар’єриста згодом вихоплюється: «Але ж і красень, стервець!..»

  Отже, Володька Лобода - це виплід тоталітарно-бюрократичної  системи, коли чиновництво тільки голосувало про єдність із трудящими, а насправді  називало їх «дивним народом». Ці люди живуть в іншому світі. Можливо, навіть в іншому вимірі часу, керуючись  своїми законами, що захищають духовне  браконьєрство, руйнацію, бездуховність, маючи всі умови для того, щоб  вирости шляхетною працьовитою  людиною, Володька Лобода виріс таким, яким є... Навіть його батько Ізот Іванович вважає його «таким, що руйнує». («Той мурує, а той руйнує», — згадує Ізот Іванович прислів'я і з сумом розуміє, що син його підпадає під другу  категорію.) . Звинувачувати Володьку Лободу ми не маємо права. Це зробила історія розвитку суспільства. Для нас головне - не піти у майбуття стежкою «геніальності», що руйнує собори. 
 
 
 
 
 
 
 

ІІ. Образ влади в  творчості В. Барки 

2.1Страшний  злочин тоталіризму у романі «Жовтий князь»

   Про  страшні муки і переживання  українського народу 1932–1933 рр. написано  ще небагато. Писали, свідчили, згадували  передусім за кордоном – в  Україні про голодомор 1933 р.  не вільно було й слово мовити. Василь Барка, який сам пережив  голод і бачив на власні  очі жахи канібалізму, відтворив  народну трагедію в романі "Жовтий  князь", не втішаючи себе надією, що цей твір колись буде  видрукувано в Україні. Чи не найвiдвертiше, не найвичерпнiше розповiв нам про голодомор Василь Барка - наш український письменник з дiаспори.У щоденниковому записі від 19.09.[19]94 Олесь Гончар згадує про першу зустріч із романом В.Барки "Жовтий князь", його значення і про презентацію хрестоматії "Українське слово", до якої увійшов названий твір. «Читаю Барку. Це той "Жовтий князь", що я його колись потайки читав цілу ніч, діставши завдяки протекції це крамольне чтиво, - його мені, делегатові в ООН, видали під суворим секретом із дозволу Шевеля - міністра на кілька годин, лише до ранку. Зараз читаю "Князя" в Хрестоматії літератури ХХ віку, виданій вільно в Києві (позавчора була презентація). В чомусь, можливо, ми були сильніші за Барку, але про голод так, як він, із нас не написав ніхто».[6,с.545]

  Над романом "Жовтий князь" Василь Барка працював упродовж двох років (1958-1959).То була наполеглива й дуже важка праця, бо супроводжувалася, крім фізичних зусиль, глибокими емоційними переживаннями. Він хотів якнайточніше, найоб'єктивніше "увіковічнити" ті страшні для його народу події, розказати світові болючу правду про них. Водночас послідовно дбав про те, щоб з-під пера з'явився художній, великою мірою узагальнюючий, філософський твір-роздум про радянську тоталітарну систему, яка нищить усе світле на своєму шляху. Матеріалом для твору послужили спогади очевидців і власні враження письменника, який у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані .