Образ влади у творах В. Барки та О. Гончара

  План

  Вступ

1. Образ влади в творчості О.Гончара
1. Письменник і влада.
2. «Нема країни кращої,ніж правда»(за романом О.Гончара«Собор»)
3. Володька Лобода - це виплід тоталітарно-бюрократичної системи
2. Образ влади в творчості В. Барки
1. Страшний злочин тоталітаризму у романі «Жовтий князь» В.Барки
2. Модель тоталітарної системи.
3. Образ Отроходіна як представника влади
4. Символіка назви роману «Жовтий князь»

        Висновки

        Використана література 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Вступ

  Актуальність  дослідження. Олесь  Гончар належав  до тих небагатьох, для кого література була формою існування в світі, сенс і мета його життя. Система намагалася приручити письменника. На перший погляд, ніяких перешкод Олесю Терентійовичу не чинили. Навіть вважали письменником державно-урядового значення. Влада дійсно підтримувала Гончара: його називали класиком сучасності, його твори входили до шкільної програми; він був громадським діячем, депутатом Верховної Ради, членом ЦК КПРС, академіком АН УРСР, мав масу відзнак (премії, ордени та медалі). Але уважно читаючи його романи, повісті, новели, оповідання, у них ніде не знайдемо вихваляння тоталітарної системи. Олесь Гончар, зображуючи владу у своїх творах, викликав репресії на себе.

  Василь  Барка , один із найбільших сучасних поетів Заходу , також змальовував тоталітарне суспільство. Василь Барка знав, що Україна духовно просвітлиться – чорні дні тоталітаризму будуть переборені світлом християнської любові, і він, поет і мислитель, цю віру в пробудження національного духу, гордості й величі "вселяв" у кожне своє слово, пророчо наповнюючи його містичним передчуттям неминучого воскресіння України.

  Актуальність  теми дослідження полягає в тому, що літератури багато, однак вона лише побіжно торкається аспекту, тобто  обраний аспект не був предметом  спеціального дослідження, відтак потребує детальнішого розгляду.

  Об’єктом дослідження є творчість Олеся Гончара, а саме: роман «Собор» і творчість Василя Барки, зокрема його роман «Жовтий князь».

  Предмет дослідження становить мотив  влади в творчості Олеся Гончара  і Василя Барки.

  Мета дослідження  – проаналізувати образ влади  у творах Олеся Гончара і Василя Барки.

  Завдання  дослідження:

• з’ясувати взаємини між Олесем Гончаром і владою.
• з’ясувати причини репресій проти Олеся Гончара за роман «Собор».
• виявити мотив влади в романі «Собор» Олеся Гончара.
• охарактеризувати Володьку Лободу як представника влади.
• проаналізувати структуру тоталітарного суспільства за романом «Жовтий князь» Василя Барки.
• детальніше розглянути образ Григорія Отроходіна і порівняти його з Володькою Лободою.
• розкрити символіку назви роману «Жовтий князь» .

  Методи  дослідження: аналіз, синтез, порівняльний, описовий.

  Робота  складається з вступу, двох розділів, висновків і використаної літератури. Загальний обсяг роботи  - 31 сторінок, з них – 27 основного тексту. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  І.Образ  влади в творчості  О.Гончара

  1.1Письменник  і влада.

  В історію  ХХ століття нашої країни цей легендарний  письменник, суспільний діяч, академік НАН України вписав дуже яскраву  сторінку. Найвідомішими творами  Олеся Гончара, що викликали величезний суспільний резонанс, стали його романи «Прапороносці» та «Собор». Причому, якщо за «Прапороносців» Гончар був приголублений  тогочасною владою, то за «Собор» він  отримав клеймо «націоналіста та очернителя радянського ладу». Трагізм полягав у тому, що Олесь Терентійович, за життя ставши класиком української літератури, на собі відчув усі можливі види приниження не тільки як літератор, але й як людина. Його не тільки травила влада, але й продавали «друзі», підкидали брудні анонімки, намагалися утягнути в провокації. Олесь Гончар 1991 року вийшов із лав КПРС і це був свідомий крок людини — патріота України... «Яка дика епоха! — з гіркотою писав О. Гончар. — З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»[Цит.за:  3]  Публіцистична й журналістська творчість письменника дають чимало прикладів його ставлення до влади і влади до нього. Ця взаємодія ніколи не була простою й постійно мінялася. Досить часто видно було лише її вершину. Усе інше залишалося малопомітним, а тому віднайти матеріальні аргументи, докази, особливо 50-60-х років досить важко, оскільки Гончар не любив афішувати все те, що він робив для розв’язання великих і малих завдань, що їх ставило життя. 

  У довоєнний час Олесь Гончар, вихований  у радянських умовах, на засадах  комуністичної ідеології, щиро вірив  у можливості побудови справедливого  суспільства, а тому, як і значна частина населення СРСР, довіряв  владі, її керівництву, а кричущі недоліки й злочини, особливо криваві репресії сталінізму, ладен був пов’язати передусім із певними прорахунками керівництва, ворожим оточенням СРСР, аніж із вадами політичної системи. У своїх ранніх оповіданнях Гончар здебільшого змальовував людей праці, щасливе життя радянської людини ( новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», а також повість «Стокозове поле»).

  Суттєві сумніви в правильності обраного державою шляху в Гончара зародилися в роки війни, після перенесених  тяжких поранень і фашистського полону, де йому довелося познайомитися ще з однією владою. Пізнавши на власному досвіді фашистську ідеологію, Олесь  Гончар зрозумів, що з нею він  буде завжди боротися. Після війни  Гончару довелося зіткнутися з радянською номенклатурою, зокрема з Л. Кагановичем, присланим Сталіним навести порядок в Україні. Уперше автор “Прапороносців” побачив його під час наради молодих літераторів України в Києві 1947 року, коли серйозних нападок у вульгарно-соціологічному дусі зазнали Ю. Яновський, М. Рильський, І. Сенченко та інші відомі діячі вітчизняної культури. “Ми поважаємо їх за те, що вони виховували нас”, – досить сміливо заявив тоді у виступі молодий Гончар.

  Уже в  нові, ліберальніші часи хрущовської  «відлиги» Гончар багато робить для  того, аби на зміну уявленню про  слово й ідеологію в цілому як систему силових прийомів, з  допомогою яких людське товариство, чи то пак стадо заганяється до райського, ідеального вигону, прийшло  розуміння того, що література, мистецтво  загалом повинні працювати з  матерією набагато примхливішою —  людськими почуттями й емоціями. Олесь Гончар був одним із лідерів  переходу від літератури тоталітарного  типу (тобто від майже виключної  функції обслуговування однопартійного режиму) до елітарного, коли митець усвідомлює одну просту істину: служитимеш партії, обертатимешся як коліщатко в  її ідеологічній машині — загубиш  душу. Хоча таке усвідомлення було річчю  дуже непростою. Адже письменники від  сталінських часів визнавалися  рівними можновладцям тим, що мали можливість творити міфи не згірш від самих ідеологів та політиків. Література ще зберігала у ХХ столітті потенціал творення потужних міфологій, хоча вже й отримала серйозного конкурента в особі кінематографа .Олесеві Терентійовичу помічник Микита Хрущова уже прямим текстом сказав, що украй бажано, аби письменник написав книжку про Хрущова і саме «у розрізі» його сільськогосподарських одіссей. Нітрохи не пишаючись, Гончар із гумором оповів про те, як вдалося спекатися височайшого замовлення. Так, але ж не могло не лестити і, зрештою, позначатися на поведінці.

  Окремою сторінкою можна відзначити взаємини письменника та влади в його боротьбі проти репресій серед інтелігенції, які розпочалися в суспільстві одразу ж після провалу нетривалої хрущовської “відлиги”. 1965 року вперше після сталінських чисток Україною прокотилася хвиля масових переслідувань серед патріотично налаштованої молоді.За дорученням П. Шелеста була створена спеціальна комісія, працювати в якій Олесь Гончар рішуче відмовився: “Я був і залишаюся при тій думці, що репресії не є найкращим способом розв’язання ідеологічних питань”. Стійка позиція митця стурбувала тодішнє українське керівництво. Посипалися доноси на керівника Спілки письменників до Москви. Влада прагнула приручити, зробити своїм непокірного літератора, використовуючи різні, часом ганебні методи. Чимало прикрощів Олесю Гончару з боку владних структур додало рішення київської письменницької організації не обирати на V з’їзд СПУ таких письменників, що стояли на позиціях сталінізму, як Корнійчук, Дмитерко, Собко.

  Взаємини  Олеся Гончара і влади мають  ще одну площину. Це – боротьба письменника за збереження духовних цінностей українського народу, зокрема пам’яток історії та культури. Саме в день п’ятдесятиліття Олеся Гончара московська “Литературная газета” друкує колективну статтю “Сколько мы теряем” видатних діячів української науки та культури, у якій висловлюється стурбованість громадськості з приводу затоплення історичних місцевостей України внаслідок будівництва каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі та Дністрі. У 60-70х рр. Олесь Гончар наполегливо звертався до різних партійних і державних діячів України та СРСР з актуальних проблем, що стосувалися збереження національних святинь (роман “Cобор”). Окремою сторінкою його діяльності були контакти з дисидентами. Наприкінці 80х рр. він активно виступав за реабілітацію діячів української літератури, засуджених за політичними звинуваченнями (М. Руденка, В. Стуса, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Калинця, Ю. Бадзьо, Г. Снєгирьова, Г. Кочура, В. Марченка), і досить часто його авторитетні звернення до влади давали позитивний результат. Особливо гострою і наступальною стає відкрита критика влади Гончаром у другій половині 80х рр. (“Жити за законами правди”, “То звідки ж взялася “звізда Полин”?”, “Не остановить движение жизни” та ін.) Він, як і упродовж попередніх десятиліть, залишався лідером у боротьбі з владою за інтереси свого народу.

  Лист-заява  Олеся Гончара про вихід із КПРС стала апогеєм у його боротьбі з владою. Написаний під впливом серйозної акції громадської непокори – голодування студентів на майдані Незалежності в Києві, а також у результаті глибокого переосмислення минулого, документ став відкритим звинуваченням системі, яка вершила злодіяння “під прикриттям партії… багато років”. І коли настали нові часи — Україна здобула незалежність — Олесеві Терентійовичу ще більше боліли ті «родові» гріхи: Народний Рух незабаром був розкладений бацилою вождизму і державної безвідповідальності. Дедалі розбухаюча амбітність, владолюбство, маячня про державні клейноди, помічає О. Гончар, засліплюють і гублять «лідерів нації», — починається нашестя пігмеїв... «Повгрівались, як вужі, у теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого! Банальні кар’єристи, а не обранці народні».[Цит.за:3] Він бачив, що попереду складний і довгий шлях, тому у виступі у Верховній Раді України 5 грудня 1991 р. зажадав “від Парламенту і від Президента мудрої і динамічної економічної політики в інтересах людини, в інтересах розбудови мирної, не мілітарної, без’ядерної України”.                                                                                                        

   Простежимо, як зображував владу О. Гончар у своїх творах. 

1.2«Нема  країни кращої,ніж  правда»(за романом  О.Гончара«Собор»)

  Тема збереження духовних святинь,без яких людина просто вироджується, нікчемніє, стає безбатченком, на повну силу звучить у романі «Собор». Відповідаючи на питання, що його наштовхнуло на створення цієї книги, О.Гончар наголосив: «Роман «Собор»  — один із найдорожчих моїх творів. Мені хотілося сказати слово на захист того, що було створено героїчним генієм народу. Було бажання також сказати  і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар’єризм, зневага  до культурних надбань, нехтування народною  мораллю». [Цит. За: 17,с.1] Собор» пройнятий прагненням уловити й викрити тоталітарну систему, розкрити правду часу, найменші симптоми духовного неблагополуччя. У газеті «Літературна Україна» в 1993 році була надрукована стаття Олеся Гончара «Будьмо гідними святинь». Письменник відзначав: «Хіба тоталітарна система не готувала в своїх надрах легіони браконьєрів, безбатченків, бездуховних жорстоких циніків, у чиїх навіть генах не лишається почуття совісті, моральних самообмежень, розуміння елементарного людського обов’язку?» На це запитання вичерпна відповідь була дана Олесем Гончарем у романі «Собор». 

  Роман  посягнув на основи системи. Коли  Тичина писав у двадцятi роки про "всю гниль,  всю цвiль  партiйноборчих  породiль", то Гончар у переддень проголошення "розвинутого соцiалiзму"  на весь голос мовив про бездуховнiсть  побудованої на  цiй  гнидi  i  цвілі системи. Системи, яка лицемiрно назвала себе спадкоємницею вiкових надбань людської культури, але вiдкинула головне -  духовнiсть,  красу,  втiм,  на словах вiдбиваючи  їм  поклони.  На  повен голос письменник  сказав,  що суспiльством правлять невiгласи, браконьєри.

  Перші відгуки  на роман були позитивні: М. Малиновська, Л. Новиченко, С. Шаховський високо оцінили  новий твір Олеся Гончара, відзначаючи  його велике інтелектуальне наповнення, пошуковий, дискусійний план, гостропроблемність і полемічність. Листа надіслав Гончарові й Григір Тютюнник: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вами висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображені, старі й новітні (уже наплодилися!) екстремістські жеребчики, що граються у вождиків, позаяк дозволено і навіть «поощряється»; як незручно почуватимуть себе «обдаровані хлопчики», що шукають собі зручненького, з грошиками, затишку в українській літературі і посміхаються при слові «громадянин» так, ніби все на світі збагнули, Знайшли йому ціну, ніби кажуть тими посмішками: «свята наївність»... їх шкода. То, може, хоч ви скажете «Собором»: не туди, отроки, ось вам знамено!»[Цит. за:2,с. 11 ]