Інтерпретація біблійних образів в поемах Дж. Г. Байрона, І. Франка та В. Сосюри

     Дитинство Байрона було вкрай не простим. Блакитна кров не завадила його батькові залишити дружину з маленьким сином. Незабаром капітан Байрон помер, а його вдова – Кетрін Байрон, опинившись у дуже скрутному становищі, була змушена повернутись з сином на свою батьківщину – Шотландію, місто Ебердін. Там вони жили дуже ощадно, майже бідно, але через деякий час все змінилося. Помер кузен Джорджа і хлопець залишився єдиним спадкоємцем свого двоюрідного діда – лорда Байрона на прізвисько «безбожний Байрон». Ось що пише про нього І.Я Франко: «Той старий лорд Байрон, чоловік загально не люблений, злий і відлюдний (…) був з титулу свого лордства дідичем великих маєтностей, котрі мусили неподільно переходити з батька до сина. «Безбожний Байрон», про котрого говорили, що замучив свою жінку, що ненавидів свого сина і наслідника, а переживши його, переніс ту ненависть на свого внука, як міг, так руйнував родовий маєток, щоб якнайменше добра лишити тому внукові. Але вийшло так, що безбожний лорд пережив і сина і внука, і тоді маленький стричайник Джордж, яко остатній мужеський потомок сім’ї, стався наслідником його титулу і маєтку. «Безбожний Байрон» відразу зненавидів (…) Джорджа, котрого не хотів бачити й на очі. Та проте маєткові відносини Джорджа і його матері відразу поправились…»[48;284]. Після смерті діда Байрон у десятирічному віці стає лордом і пером Франції.

     У 1805 році молодий лорд вступає до Кембріджського університету. На другому  курсі з’являється поетична збірка «Години дозвілля» – вже третя в доробку Байрона, але перша, яку він наважився підписати своїм повним ім’ям і титулом. Збірка одержала нищівну критику. Анонімний рецензент в журналі «Единбургський огляд» назвав байронівські вірші такими «які ні боги, ні люди не мають допускати» [45]. Саме ця образлива і мабуть не дуже-таки і справедлива анонімка зробила маленьку збірочку поета-початківця справжньою літературною подією, яка привернула до Байрона увагу і зацікавлення представників столичної інтелектуальної еліти.

     Після отримання диплома магістра мистецтв Байрон присягає в палаті лордів, а через декілька днів після цього виходить з друку його відповідь критикам – сатирична поема «Англійські барди і шотландські оглядачі», якою автор нажив собі купу ворогів. В ній він «не питаючи, чи справедливо, чи ні, вдарив на всіх без розбору критиків і списателів, що друкували свої твори в знаменитім «Единбурзькім віснику», в тім числі й на таких знаменитих, як Вальтер Скотт» [48;286]. Поема отримала шалену популярність, вже остаточно зробив свого автора людиною року у Лондоні.

     Влітку 1809 року Байрон залишив Лондон і вирушив в дворічну подорож по країнах Південної Європи та Близького Сходу. Там побачили світ перші строфи поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда». Після повернення в Англію ці дві пісні принесли лорду Байрону відомість і славу. Він став «окрасою салонів, світським левом, героєм сезону 1812 року» [33;24]. Цьому посприяла і його політична активність як ліберала і народовця. В палаті лордів Байрон захищав ідеали республіканізму та демократії. Він заявляє про себе, як про прихильника Наполеона. В цей же час по Лондону поширюються скандальні плітки про його далеко не братерські стосунки з єдинокровною сестрою, які він зовсім не заперечує, а навпаки – розпалює: коли у сестри народжується дитина, Байрон оголошує себе її батьком.

     У 1815 році Байрон одружився з Анабеллою Мілбейк. Через рік молода з донькою повернулася до батьків, порушив справу про розлучення. Ця невдала спроба сімейного життя поставила хрест на репутації поета. За словами Соломії Павличко, «йому не подавали руки, старі знайомі не запрошували у гості»[33;31]. До цього ж додалося цькування політичних і літературних опонентів.

     Розлучившись, Байрон покинув країну, як вийшло – назавжди. Цей від’їзд Франко назвав «правдивим переломом в житті Байрона»[48;288]. Він поїхав до Швейцарії, де відбулося його знакове знайомство з Персі Біші Шеллі – диваком і войовничим атеїстом, «одним з найідеальніших людей, які коли-небудь жили в світі»[там же]. «Цікаво склалися стосунки Байрона і Шеллі – пише Соломія Павличко, – Шеллі був єдиним сучасним йому поетом Англії, якого Байрон прийняв, полюбив і навіть дозволив на себе впливати» [33;32].

     Восени 1816 року Байрон переїжджає до Італії. Саме там, на думку Соломії Дмитрівни, «Байрон постає в усій різноманітності та багатоликості свого таланту» [33;33]. Саме там виникають його містерії на біблійні теми, після публікації яких, лорда проклинали з церковних кафедр, і сам король Георг IV неславив його як розпусного богохульника. Серед цих містерій і «Каїн».

       Смерть лорд Байрон знаходить  у Греції, де він допомагав  грекам боротися проти турецького  ярма. Там навіки залишилось його серце.  

2.2 Біблійні образи в поемі «Каїн»

     Драматична  поема чи, за авторським визначенням, містерія «Каїн» починається передмовою, в якій Байрон наголошує на тому, що  намагався дотримуватися канонічного сюжету: «автор поводився зі своїм сюжетом зовсім не так вільно, як це було заведено раніше…»[5;290]. Дійсно, в основу сюжету покладена майже незмінена біблійна фабула, тільки без прологу і епілогу. Поема починається з експозиції, в якій ми знайомимося з вже дорослими дітьми Адама і Єви. Це два сини – Каїн і Авель, та дві дочки – Ада і Зілла.

         Із праць Анатолія Нямцу відомо, що «трансформація традиційної структури може відбиватися вже у назві, яку автор обирає для свого твору»  [30;55]. Виходячи з цієї тези, центральним образом є саме образ Каїна.

Він протиставляється всім іншим образам людей у  поемі. Вони моляться і працюють, працюють і моляться, а Каїна таке життя не влаштовує.

     Так оце –

     Життя?.. Працюй! А нащо працювати?..

     Бо  батько мій в Едемі не лишився? – обурюється він. [5;298]

     Образ Каїна в поемі розкривається  через глибокі психологічні переживання, моральні страждання та роздуми над власною долею. Душу і розум Каїна гнітить те, що за гріх батьків на ньому та його нащадках лежить прокляття несвободи, кара тяжкої праці, а головне – смерті. Трагічне відчуження Каїна спричинене його несхожістю на інших: він не сприймає покірності батьків, не може як його сестри і брат «читати вдячних молитов». Його розум прагне пізнання, та не знаходить відповідей на болісні питання буття.

     Каїн  – фатально самотній. І те, що він чоловік і батько, не пом’якшує це відчуття самотності – адже його дружина і сестра Ада, хоч і щиро кохає його, не може розділити з ним його тягар, не може зрозуміти його болю. Він шукає щастя і не знає – в чому воно? Його самотність і його відчай штовхають його завести знайомство з Люцифером, який пропонує йому знання. Але це знання не може задовольнити Байронівського Каїна.

     Ти  те відкрив, що вище сил моїх,

     Що  вище здібностей моїх природних,

     Та  нижче все ж таки моїх бажань

     І задумів моїх, – каже він. [5;325]

     Іван  Франко в своїй «Замітці перекладчика» пише, що знання привело Каїна до відчаю, а відчай став причиною вбивства.

     «Він  видить докладно, що се справді знання, котрого так бажав, – але він  розчарований: знання тото вказує йому тільки факти, голі, мертві факти, добутки  потужних сил і віянь, котрим він  підлягає як найменший атом і як безмірне світове тіло. А він ждав сказівок, успокоєння! Він не знає, що воно лежить у фактах, що поза ними його нема, що треба тільки вміти складати їх, щоб почути у душі ублагороднююче, піднесле віяння правди. Його дух, вирослий під гнітом авторитету, мислить дедуктивно, шукає насамперед «принципів», «основ», з котрих би мож усе виводити, а факти не дають їх, вони домагаються мислення індуктивного, до котрого він ще неспосібний. Се доводить його до розпуки, до проступку. Проступок надломить його тіло, затемнить його думку, но не зломить його духу, не вгне го під ярмо авторитету. Ось психологічне, глибоко правдиве й людське значення «Каїна», – стверджує Іван Франко [46;643].

     Байрон  все ж таки змінює деякі деталі біблійного тексту. На відміну від біблійного героя, його Каїн вбиває брата під час жертвоприношення:

Каїн.

Геть  звідси!... Бог твій любить кров! Пильнуй:

Геть, бо дістане ще! (виділ. авт.)

…

     Як  себе ти любиш –

     Назад, поки цей мох я розмету

     На  рідну землю!

Авель (затримуючи його).

     Бог мені миліший

     Життя.

Каїн. (вдаряє його палицею, яку вхопив з вогнища  на олтарі).

     То  подаруй йому життя – 

     Приємний  дар. [5;367-368]

     Біблійного Каїна виправдати неможна, адже в нього було досить часу для того, щоб заспокоїтися і поступити свідомо. Навіть Бог розмовляв з ним, застерігаючи від необачних вчинків, а Байрон, змінюючи біблійний сюжет, Байрон робить злочин свого героя несвідомим вчинком, вбивством у стані афекту, після якого його герой  (знову ж таки, на відміну від канонічного) гірко і щиро кається:

     То  що ж мені робити ще в житті,

     Коли  життя забрав я в плоті рідної? (…)

     Мій брате!... Ні,

     Не  відповість на це ім’я, брат брата 

     Так не вражає. О, єдине слово,

     Хоча  б єдиний звук цих милих вуст,

     Щоб я терпіти міг свій власний  голос! [5; 369]

     Далі  Байрон йде за традицією, в фіналі поеми ми дізнаємося, що Авель загинув бездітним, тому тепер всі майбутні люди мають піти від Каїна.

     А він дітей не мав! Я осушив

     Породи  лагідної джерело,

     Що  шлюбну їх постіль благословило б

     І зм’якшило б мою сурову кров,

     Нащадків  Авеля з’єднавши з нею! [5;378] 

     Літературознавець Олександр Анікст пише: «Каїн, в протилежність йому(Авелю), наділений допитливим розумом і пристрасністю. Розум Каїна  запитує, а пристрасть обурюється. Пристрасть нетерпляча і інколи обганяє розум, приводячи до тих вчинків, в яких сам Каїн потім розкаюватиметься. Саме це і трапляється тоді, коли обидва брати приносять жертву богові. Розум Каїна побачив несправедливість і жорстокість бога, якому була бажана кривава жертва Авеля. Але рішення прийняв не розум, а пристрасть Каїна, і вона – спонукала його нанести удар, який приніс в світ першу смерть. Таким чином, кров пролив не лише Авель, що підкоряється несправедливому тираненню бога, але і розумний Каїн, що повстав проти неї». [2]

     Чим образ Каїна приваблює Байрона? Можемо з впевненістю казати, що це не лише типовий романтичний інтерес до символічних характерів та ситуацій. «Каїн – причина: Байрон кульгавий», – писав Достоєвський, маючи на увазі причину появи містерії. [Цит. за 10;176] На перший погляд зв’язку можна і не побачити, але якщо згадати, що згідно з католицькою догматикою, причина всіх фізичних вад людини полягає в гріхопадінні Адама і Єви, все стає зрозуміло. Кульгава нога – покарання за чужі гріхи. Ось і Каїн у творі розуміє, що змушений страждати за гріхи своїх батьків, і не може змиритися з цим:

     Я знаю лиш плоди. Вони гіркі,

     Їх  мушу їсти за чужі гріхи… [5;298]

     Але Каїн живе не тільки своїм болем, страхом, стражданням, а переймається почуттям несправедливості за долю всього людського  роду. Віролайнен М. Н. пише, що «Каїн Байрона не може змиритися не тільки з приреченістю смерті: він постає проти Бога, який вчиняє страждання невинним» [10;184].

     Якщо  Каїн у творі – протагоніст  людей, Люцифер – протагоніст  Бога.

Ім’я Каїна поставлене у назву, в той же час в якості епіграфа до своєї містерії Байрон використовує фразу, з якої починається біблійний сюжет гріхопадіння: «Змій був хитріше всіх тварей польових, що їх сотворив Господь Бог» [5;290]. Але у поемі Люцифер починає з того, що навідріз відмовляється від участі у цій історії:

     Так не написано на небесах.

     Не  піде Гордий на таку облуду.

     Та  неосяжний жах, пиха дрібненька

     Людини  ладні кинути на духів

     Своє  низьке падіння. Змій був змій (…)

     Ти  думаєш, я міг би обернутись

     В істоту смертну? [5;304]

     Ця  позиція і героя, і автора –  принципова, в передмові Байрон наголошує на цьому: «Книга Буття твердить, що Єву спокусив не демон, а «Змій»; і спокусив її він лише тому, що був «хитріше всіх тварей польових». Як не тлумачили б це рабини й святі отці, а я беру слова такими, якими знаходжу їх… Коли він (Люцифер) відмовляється від того, ніби спокусив Єву, прибравши вигляду Змія, – то це тому лише, що в Книзі Буття нема й найменшого натяку на щось подібне, а говориться тільки про Змія в його зміїній суті [5;291-292].

     Таким чином, Байронівський Люцифер на момент подій у творі людям  нічого поганого не зробив. При знайомстві він каже Каїну: