Інтерпретація біблійних образів в поемах Дж. Г. Байрона, І. Франка та В. Сосюри

     Лукови  Вл. та Вал. також виділяють біблійних персонажів в окрему групу традиційних образів за походженням.

     Їхня  класифікація виглядає наступним чином:

• історичні особи (Олександр Македонський, Юлій Цезарь, Клеопатра, Карл Великий, Жанна д’Арк, Шекспір, Наполеон і ін.);
• персонажі Біблії (Адам, Єва, Змій, Ной, Мойсей, Ісус Христос, апостоли, Понтій Пілат і ін.);
• персонажі античних міфів (Зевс - Юпітер, Аполлон, музи, Прометей, Олена Прекрасна, Одіссей, Медея, Федра, Едіп, Нарцис і ін.);
• персонажі оповідей інших народів (Осіріс, Будда, Синдбад-мореплавець, Ходжа Насреддін, Зігфрід, Роланд, баба Яга, Ілья-Муромец і ін.);
• персонажі літературних казок (Попелюшка, Снігова королева, Мауглі), романів (Дон Кіхот, (…) Робінзон Крузо, Гуллівер, Квазімодо, Доріан Грей), новел (Кармен), поем і віршів (Беатріче, Фауст, Мефістофель, Чайльд-Гарольд);
• драматичних творів (Ромео і Джульєтта, Гамлет, король Лір, Дон Жуан, Тартюф) [23].

     В цьому переліку більша увага приділяється образам, які мають літературне походження, але, як бачимо, Біблія представлена окремим пунктом. Це свідчить про те, що біблійні образи, незважаючи на свої легендарні витоки, асоціюються насамперед зі Святим Письмом. Саме там вони були окреслені в тій формі, яка потім стала джерелом наступних інтерпретацій. Тому, на нашу думку, такі образи мають називатися саме «біблійні». 

1.4 Протообрази Каїна та Сатани

     Деякі вчені пов’язують біблейську легенду  про Каїна і Авеля з месопотамськими  міфами про суперечку пастуха  і хлібороба, а також деяким чином  з близнюковими міфами, але, незважаючи на це, першоджерелом цієї традиційної структури безсумнівно є Книга Буття – перша із п’яти книг Мойсеєвих, тому що тільки там з’являються оригінальні герої і фабула, яка збереглася до нашого часу – трагічна історія першого вбивці Каїна і Авеля, що прийняв смерть від руки брата. Безліч міфів зі схожими компонентами, згідно з авторами енциклопедії Міфів Народів Світу, мають вже післябіблейське походження і, за суттю, є версіями біблійного матеріалу [Див. 26; 608-609]. Фабула, в якій цей матеріал виражений, дуже стисла і при цьому охоплює великі час і простір, що обумовило вкрай насичену композицію. Можемо виділити в ній такі сюжетні елементи:

• Пролог: Пізнав Адам Єву, жінку свою,

     І вона завагітніла, і породила Каїна, і сказала: набула я чоловіка від  Господа.

     А далі вона породила йому брата Авеля.

• Експозиція: І був Авель пастух отари, а Каїн був рільник.
• Далі зав’язка: і сталось по деякім часі, і приніс Каїн Богові

жертву  від плоду землі.

     А Авель, – він також приніс від своїх первородних з отари та від їхнього лою.

• Розвиток дій: І зглянувся Господь на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся.

     І сильно розгнівався Каїн і обличчя його похилилось.

     І сказав Господь Каїнові: «Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає і до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати».

     І говорив Каїн до Авеля, брата свого.

• Кульмінація: І сталося, як були вони в полі, постав Каїн на Авеля, брата свого, – і вбив його.

     І сказав Господь Каїнові: «Де Авель, твій брат?» А той відказав: «Не  знаю. Чи я сторож брата свого?» 

     І сказав Господь: «Що зробив ти? Голос крові брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником і заволокою будеш ти на землі».

     І сказав Каїн до Господа: «Більший мій  гріх аніж можна знести. Ось Ти виганяєш мене з цієї землі, і я буду ховатись від лиця Твого. І стану мандрівником та заволокою на землі, і буде –  кожен, хто стріне мене, той уб’є мене».

• Розв’язка: І промолвив до нього Господь: «Через те, кожен, хто вб’є Каїна, семикратно буде помщений».

     І вмістив Господь знака на Каїні, щоб не вбив його кожний, хто стріне його.

• І епілог: І вийшов Каїн з-перед лиця Господнього, й осів у країні Нод, на схід від Едему.

     І Каїн пізнав свою жінку, і стала вона вагітна, і вродила Еноха.

     І збудував він місто, і назвав ім’я тому містові, як ім’я свого сина: Енох [див.7;Бут. 4:1-17].

     Бачимо, що фабула дуже чітка, лінійна, але образи майже не розкриваються. Із біблійного тексту ми нічого не дізнаємося про братів, крім роду занять, і того, що Каїн був старший за Авеля. Якими вони були? Яке в них було дитинство? Як до них ставилися батьки? Як вони ставилися до батьків і один до одного – чи були в них конфлікти раніше? Нічого цього ми не знаємо. Не знаємо також причин, з яких Бог не прийняв Каїнову жертву. І, нарешті, у чому ж таки полягало покарання Каїна? Бути «мандрівником і заволокою»? Але він же таки «осів» у країні Нод. Що це був за знак, який Бог зробив на ньому – так звана каїнова печатка? І чому «хто вб’є Каїна, семикратно буде помщений»? Адже це досить дивно – проявляти таку турботу про першого вбивцю.

     Справді, канонічна версія залишає більше питань, ніж відповідей.

Як зазначає Тетяна Потніцева: «Стислість, лаконічність біблійного тексту зовсім не означає простоти і прозорості смислу. Навпаки. кожне його слово вимагає уваги і обережності в інтерпретації, бо воно володіє якоюсь містичною глибиною, що обумовлює параболічний притчовий характер Книги Книг. Кожна з біблейських історій (як історія про Каїна в нашому випадку) – історія з "білими плямами", підтекстом, що наповнюється тими відтінками смислу, які збігаються зі світовідчуттям людини конкретної історико-культурної пори» [37;152].

     Як  правило, світовідчуття людей європейської культури складалося під впливом християнської догматики, згідно з якою Каїн безумовно поганий – майже саме втілення Зла і Жорстокості, Авель, в свою чергу, безумовно хороший і є безвинною жертвою насилля. Тобто, складається дуже чітка і безапеляційна картина – Зло зазіхнуло на Добро, за що було покаране і відторгнуте. В Євангелії від Іоанна читаємо: «…Каїн, що був від лукавого і вбив брата свого. А за що вбив він його? За те, що вчинки його були злі, а вчинки брата його праведні [7;1 Ін,3:12]. Можливо, під словами «Каїн був від лукавого» євангеліст має на увазі, що Каїн був зачатий від Сатани, але про це – ні слова в Давньому Заповіті, а щодо причини конфлікту, то вона як раз вказана – ревнощі із-за любові до Бога. Все інше вже власна інтерпретація Іоанна, яка була покладена в основу офіційної концепції Церкви і сформувала традиційне догматичне тлумачення історії Каїна і Авеля. Це тлумачення було єдиним, що існувало, аж до доби Романтизму, «коли були звалені авторитети та ідоли» [37;153].

     Сатана в Біблії – ворог людського роду, цар пекла, володар бісів, злих сил. Як істота, воля і дія якого є центр і джерело світового зла, Сатана є аналогією зороастрійського Бога Ахріману. Принципова відмінність між ними полягає в тому, що, з ортодоксальної точки зору, Сатана протистоїть богові не на рівних підставах, не як божество або антибожество зла, але як занепале творіння бога і бунтівний підданий його держави [див. 1].

     Треба відзначити, що в Книзі Буття ні Сатана, ні Диявол, ні Люцифер, ні жодне інше з імен цього персонажу не згадуються, але в Новому Заповіті Сатана ототожнюється зі Змієм. Зокрема, в Об’явлені Івана Богослова: «І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений був він додолу, а з ним і його янголи були скинені» [7;Об’явл.12:9]. Вже на основі цього, пізніші тлумачі Біблії зробили висновок, що Змій, який спокусив Єву, це і є Сатана чи знаряддя в його руках. Ця точка зору набула великого розповсюдження, так що фактично можна казати, що образ Сатани як ворогу людства в Біблії з’являється саме в Книзі Буття, в історії гріхопадіння [див. 7; Бут.3].

     Люцифер це справжнє ім’я Сатани, як янгола Божого, що повстав проти Бога і був  повержений. Це ім’я називає пророк Ісая. Митрополит Іларіон перекладає його з давньоєврейської як «ясна зоря».

     «Як спав ти з небес, о сину зірниці  досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів! Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому!» [7;Іс.14-12]. 

1.5 Авторська інтерпретація

     Інтерпретація має важливе значення для розгляду процесу становлення і функціонування традиційних структур у літературі.

     «В  якийсь момент функціонування традиційного матеріалу з’являється інтерпретація, котра робить неможливим використання загальновідомих сюжетних колізій і мотивувань (…), ніби «перевертає» уявлення про даний матеріал, що встановилось» [12;17]. Традиційний образ в художньому творі не виникає нізвідки, він має чітке посилання на свій протообраз. Автор бере щось, що вже існує в світовій культурній традиції, накладає на це «щось» своє авторське світобачення і світовідчуття, і тим самим створює нову версію традиційного матеріалу.

     Із  сучасних літературознавчих досліджень можемо дізнатися, що інтерпретація це «тлумачення літературного твору, своєрідне розуміння і розкриття його змісту і форми; переоформлення художнього змісту твору шляхом його викладу засобами і мовами інших видів мистецтва або мовою науки»[19;229]; «дослідницька діяльність, пов'язану з тлумаченням змістової, смислової сторони літературного твору на різних його структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку»[21:316]; «творча реалізація тексту, яка ґрунтується на самостійному тлумаченні та реконструюванні його реципієнтом» [3;795]. У найширшому розумінні інтерпретація (у контексті літературознавства) це тлумачення творів. «Інтерпретація, між нами кажучи, є роботою думки, що полягає у перетворенні смислів таємних в смисли виявлені, показує рівні значень, що містяться в значенні буквальному, – стверджує Поль Рікер. – Я зберігаю також першопочаткове значення тлумачення, – додає він, – тобто тлумачення як інтерпретація прихованих смислів» [39;287]. Кожен читач твору є його інтерпретатором, свідомо чи не свідомо пропускаючи вміщені в творі смисли крізь фільтр власного світобачення, власної концепції буття. «Інтерпретація – це варіант художнього сприйняття інваріанту. Вона не може бути вичерпною, бо не є вичерпним зміст художнього твору. Інтерпретація дає могутній поштовх для пошуків,роздумів,поглиблення знань, загострення естетичного почуття, розуміння прекрасного, а отже – творчості. Можна з впевненістю сказати, що у природі і практиці художньої інтерпретації лежить мистецтво» [38;19].

     Але читач є реципієнтом твору, тобто тим, хто с приймає, і читацька інтерпретація обмежена сприйняттям, тоді як інтерпретація авторська, яка, власне, має значення для нашого дослідження, це сприйняття-відтворення. Класичним прикладом авторської інтерпретації є фільм за книгою або критична стаття за фільмом. Але це явище є досить поширеним і в межах одного виду мистецтва.

     В літературознавчому словнику також  стверджується, що «багаторазове використання різними письменниками одного і того ж сюжету (сюжетно-образного матеріалу) призводить до значної переробки його ідейного змісту, зміни жанрового втілення, системи образів тощо» [19;229].

     Особливо  наочно це можна простежити на прикладі біблійних сюжетів. Біблія є насправді невичерпним джерелом інтерпретацій, оскільки це невичерпне джерело традиційних тем, ідей, мотивів, образів та художніх істин. В усі часи мистецтво зверталось до біблійних архетипів, щоб осмислити їх з точки зору духовних запитів конкретної епохи.

     «З  часів свого створення і по цей день Біблія залишається одним із найпотужніших стимулів для світової літературної творчості», – пише культуролог[8]. На біблійні теми написана безліч поем, п’єс, романів і оповідань на багатьох мовах світу. Протягом століть біблійні персонажі спонукають творчу уяву і виступають героями літературних творів найрізноманітніших жанрів і напрямів, від релігійно-повчальних оповідей і лірики до реалістичного історичного роману і творів модерністів нового часу.

Літературні варіанти біблійних сюжетів, мотивів і образів ставали «високими зразками духовного подорослішання суспільства, яке протистоїть вкрай політизованим процесам сучасного «богошукання», – стверджує дослідник [43;13]. 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  ІІ Інтерпретація  Джорджа Байрона

2.1Біографічні  відомості

     Дж. Г. Байрон (1788 – 1824) став легендою ще за життя, хоч прожив усього тридцять шість років. Соломія Павличко писала про нього: «Байрон став міфом, героєм, напівбогом для людей прогресивних передових поглядів, а для реакціонерів та священників – демоном аморалізму і засновником сатанинської школи»[33;43]. Можна бути впевненим, що така незвичайна особистість не могла сформуватися в звичайних обставинах – звичайного в житті Байрона насправді було дуже мало. З обох боків – батька і матері – Джордж Гордон Байрон належав до старовинних аристократичних родів; перші Байрони прийшли з Франції разом з Вільгельмом Завойовником, предки по матері Гордони Гайти з Шотландії належали до королівської династії Стюартів. «Рід Байронів буяє душевно-нервовими хворими. З боку батька: прадід був імпульсивна і ненормальна людина; брат діда відрізнявся таким же навіженим і ненормальним характером. Він бив свою дружину, тиранив своїх слуг, а на своїх селян наводив прямо таки жах; він їм здавався втіленням диявола.(…) Бабуся поета була психічно хвора жінка й мучила всіх навколишніх. Батько був вкрай розпусною людиною.(…) По материнській лінії: дід з боку матері - душевнохворий, закінчив самогубством (повісився). Мати Байрона була також ненормальна. Поет нерідко називав її фурією…»[40]. Крім такого переконливого психіатричного анамнезу, Джордж мав і фізичну ваду – з народження в нього одна нога була коротше за іншу, від чого поет все життя кульгав.